Донато Карризи – Ловець тіні (страница 48)
Віктор.
Вигляд засмучений, зосереджений на об’єктиві, такий, як на відеокамері в той час, коли Кропп його розпитував. У Маркуса знову виникло неприємне відчуття, ніби хлопчина через оту світлину здатний бачити теперішнє. І дивиться саме на нього.
Пенітенціарій завважив дивну деталь.
Хіба не вона була батьковою мазункою? Щось тут не так… То був жест любові чи спосіб виявити свою владу? Батькова рука правила за повідок?
— Можна мені взяти? — запитав Маркус у старенької.
— Ви ж мені її потім повернете, отче?
— Так, — пообіцяв пенітенціарій і підвівся зі стільця. — Дякую вам, синьйоро Вірджиніє. Ви мені дуже допомогли.
— Як? Ви не хочете познайомитися з моїм нареченим? Він уже зараз приїде, — промовила старенька. — Він приїжджає щовечора о цій годині, зупиняється на вулиці, по той бік огорожі. Поглядає на моє вікно, щоб переконатися, що зі мною все гаразд. А потім вітає мене. Він завжди зі мною вітається.
— Іншим разом, — пообіцяв їй Маркус.
— Черниці думають, що я божевільна, що я все вигадую. Але все це правда. Він молодший за мене і, хоч у нього немає однієї руки, все одно мені дуже подобається.
Пенітенціарій завмер від несподіванки. Пригадав санітара з інституту «Гамельн», якого бачив на відео минулого дня.
Фернандо, безрукий.
— Ви могли б сказати мені, де ваш наречений зупиняється, коли приходить провідати вас щовечора? — запитав він, поглянувши у вікно.
Старенька усміхнулася, зрадівши, що нарешті їй хтось повірив.
— Біля отого дерева.
Перш ніж Фернандо збагнув, що діється, Маркус уже кинув його на землю, впавши на нього всім своїм тілом, і придавив йому горлянку рукою.
— Ти наглядаєш за старою, щоб пересвідчитися, що ніхто з нею не спілкується? Щоб ніхто не дізнався правду, не дізнався, що Віктор…
Чоловік задихався.
— Ти хто такий? — ледве прохрипів з останніх сил, вирячивши очі.
Маркус натиснув ще сильніше.
— Хто тебе прислав? Кропп?
Чоловік захитав головою.
— Прошу тебе, Кропп тут ні до чого.
У порожньому рукаві його широкого темного піджака обрубок руки бився об землю, як рибина, безпорадно викинута на берег.
Маркус послабив хватку, щоб той зміг говорити.
— Тоді поясни мені…
— Це я сам, з власної ініціативи. Джованні попередив нас, що хтось розпитував довкола. Хтось не з поліції.
Джованні — так звали старшого санітара, який ночував у підземеллі інституту «Гамельн». Чоловіка в синіх черевиках.
— Я прийшов сюди, бо подумав: той, хто розпитує, згодом добереться й до домоправительки. — Він заплакав. — Прошу тебе, я все розповім, я хочу вибратися із цієї історії. У мене вже терпець уривається, сили покидають.
Однак Маркус не вірив у те, що Фернандо говорить правду.
— Чому я маю тобі вірити?
— Тому що я виведу тебе на Кроппа.
5
Решту дня Сандра більше не думала про оте дивне повідомлення.
Вийшовши з квестури після завершення робочої зміни, вона відразу подалася до спортзалу, щоб скинути напруження, накопичене протягом останніх шести днів. Завдяки фізичним зусиллям вилила всі страхи й тривоги, що її мучили.
Поразка Моро й ЦОС, передача справи до ООГ, Діана Дельґаудіо, що виявила ознаки одужування, якого насправді не було.
Однак передусім їй не хотілося повертатися додому. Рутина з Максом її лякала. Уперше вона усвідомила, що в їхніх стосунках щось не так. Не знала, що саме, і насамперед не знала, як про це сказати йому.
Вона саме вийшла з-під душу, відчинила дверцята комірки в роздягальні, куди раніше склала свої речі, коли помітила, що на екрані мобільного блимає друге повідомлення. Знову з невідомого номера, знову ота есемеска:
Ти його обожнюєш?
Отримавши її вперше, вона вирішила, що хтось помилився номером і повідомлення призначене комусь іншому. А тепер у неї виник сумнів: можливо, те повідомлення писали саме їй?
Поки поверталася до Трастевере, спробувала передзвонити на номер відправника, але у відповідь лунали лише порожні гудки. Це її роздратувало. Вона не належала до когорти цікавих жінок, а тому вирішила викинути з голови ці повідомлення.
Сандра припаркувала машину неподалік від дому і, перш ніж вийти з автівки, зачекала ще хвилинку. Сиділа, вчепившись обома руками за кермо, і через лобове скло поглядала на освітлене вікно своєї квартири. Бачила силует Макса, що рухався по кухні. На ньому був фартух, на лобі — окуляри для зору: напевно, готував вечерю. Звідти, де вона сиділа, він здавався розслабленим, як завжди, навіть насвистував.
«Як же йому сказати? Як пояснити те, чого навіть я сама не розумію?» — питала саму себе Сандра.
Однак якось таки мала сказати, мусила це зробити. Отже, глибоко вдихнула й вийшла з машини.
Почувши скрегіт ключа в замку, Макс вийшов у коридор їй назустріч. Як завжди.
— Втомилася? — запитав, поки цілував у щоку й знімав з плеча спортивну сумку. — Вечеря майже готова, — додав, не чекаючи на відповідь.
— Добре, — змогла видавити із себе Сандра, хоча їй це далося нелегко.
Проте Макс нічого не помітив.
— Сьогодні я проводив велику контрольну з історії. Студенти чудово відповідали на всі запитання щодо Ренесансу. Я всім поставив добрі оцінки! — розповідав він з виглядом великого бізнесмена, який щойно підписав угоду на мільйони.
Просто неймовірно, скільки натхнення вкладав Макс у свою роботу. Його зарплати ледве вистачало на оренду квартири, утім робота викладача історії значила для нього більше за будь-які багатства світу.
Однієї ночі йому наснилися числа. Сандра вмовляла його купити собі лотерейний білет із цими номерами, але той не погодився.
— Коли я стану багатим, мені буде якось дивно, якщо я надалі працюватиму простим учителем. Доведеться відповідно змінювати спосіб життя, а мені подобається те, що в мене є нині.
— Неправда, — заперечила вона. — Зможеш і далі робити те, що робиш, але вже не доведеться хвилюватися про майбутнє.
— А що може бути кращим за таємницю, що несе нам майбутнє? Включно з драмами та переживаннями. Люди, яким більше не треба хвилюватися про майбутнє, вони ніби наперед досягли мети свого існування. А в мене своя історія: минуле — єдина впевненість, яка мені потрібна.
Сандру захоплював цей чоловік, який комусь іншому міг здатися абсолютно неамбіційним. А от вона вважала, що Макс, на відміну від багатьох інших, достеменно знав, чого хоче. Тому почувався задоволеним власним життям.
Кілька хвилин по тому вона вже сідала за стіл, а він тим часом уже відкидав пасту. Макс майстерно чаклував на кухні. Відколи з Ноттінгема перебрався до Рима, він досконало засвоїв усі секрети італійської кухні. А от вона ледве вміла зварити кілька яєць.
І того вечора Макс, як завжди, накрив на стіл, поставивши склянку зі свічкою. То був їхній особливий романтичний ритуал. Перш ніж подати страви, він запалив свічку запальничкою. І усміхнувся їй. А ще відкоркував пляшку червоного вина.
— Так ми забудемо про все й заснемо на дивані, — мовив Макс.
«Як я зможу сказати такому чоловікові, що мені важко жити з ним?»
Вона почувалася невдячною своїй долі.
Він приготував її улюблену страву: пасту алла норма[16]. А на друге були стейки по-римському. Проблема мати поряд бездоганного партнера полягала в обов’язку завжди відповідати його рівню. Сандра добре знала, що не заслуговує на таку увагу, й тому в її душі наростало невдоволення.
— Домовмося, — запропонував Макс, — цього вечора ніяких убивств, ніяких мертвих, будь ласка.
Ще вдень вона повідомила йому телефоном, що справу римського монстра передали карабінерам. Сандра ніколи не розповідала йому про роботу, уникала говорити про такі страшні деталі своєї служби, які могли збурити його тонкий душевний склад. Однак того вечора її лякало мовчання. Вона боялася, що навіть ота бридка тема для розмови ось-ось вичерпається і їм узагалі не буде про що говорити.
— Гаразд, — погодилася з вимушеною усмішкою.
Макс сів навпроти, накрив її долоню своєю.