Донато Карризи – Ловець тіні (страница 47)

— Мене звати отець Маркус, я священник. Можна мені з вами поговорити хвилинку?

— Звісно, — відповіла та несподівано дзвінким голосом. — Ви тут через весілля?

— Яке весілля?

— Моє, — з готовністю повідомила жінка. — Я вирішила вийти заміж, а черниці не дають згоди.

Маркус подумки погодився з матір’ю-настоятелькою, коли та говорила, що жіночка трохи не в собі. Але все одно вирішив спробувати:

— Ви синьйора Вірджинія Феррі, чи не так?

— Авжеж, це я, — підтвердила вона з ноткою підозри в голосі.

— І ви працювали домоправителькою в родині Агапових у вісімдесятих роках?

— Я присвятила тому дому шість років свого життя.

«Добре, — вирішив Маркус, — це та особа, що мені потрібна».

— Можна поставити вам кілька запитань?

— Можна, чому ж ні?

Маркус узяв стілець і сів поряд з нею.

— Що за чоловік був синьйор Агапов?

Жінка помовчала кілька хвилин. Пенітенціарій уже навіть почав побоюватися, що пам’ять їй зрадила, однак він помилявся.

— Він був чоловіком суворим, жорстким. Гадаю, йому не подобалося жити в Римі. Він працював у російському посольстві, однак багато часу проводив удома, зачинившись у своєму кабінеті.

— А його дружина? Адже в нього була дружина чи ні?

— Синьйор Агапов був удівцем.

Маркус відзначив подумки цю інформацію: Анатолій Агапов мав сувору вдачу й мусив виховувати своїх дітей без дружини. Можливо, батько з нього був не дуже.

— Синьйоро Феррі, якою була ваша роль у домі?

— Я керувала роботою прислуги, усього восьмеро осіб із садівниками, — мовила вона з гордістю.

— Будинок був великий?

— Неймовірно великий, — констатувала вона. — Ціла вілла на околиці Рима. Щоб дістатися туди щоранку, доводилося годину їхати транспортом.

Маркус здивувався:

— Ви що, не мешкали разом із сім’єю?

— За наказом синьйора Агапова ніхто із чужих не повинен був залишатися в будинку після заходу сонця.

«Дивно», — подумав пенітенціарій. І відразу уявив оту величезну порожню віллу, де мешкали тільки суворий батько та двоє діток. Напевно, не найкраще місце для щасливого дитинства.

— А що ви можете розповісти мені про близнюків?

— Про Віктора та Ганну?

— Ви їх добре знали?

Жінка невдоволено скривалася:

— Більше ми бачили Ганну. Вона інколи втікала з-під батькового контролю й прибігала до нас на кухню, а ще любила спостерігати за нами, коли ми виконували якусь хатню роботу. Така сонячна дівчинка була.

Маркусові сподобалося оте визначення. Утім що означало оте «втікала з-під батькового контролю»? «Батько був авторитарний…»

— Діти не ходили до школи, у них навіть домашнього вчителя не було. Синьйор Агапов особисто їх навчав. І друзів у них теж не було. — Тут старенька знову повернулася до вікна. — Мій наречений має прибути з хвилини на хвилину. Можливо, цього разу привезе мені квіти.

Маркус пропустив останню фразу повз вуха й продовжив про своє:

— А Віктор? Що ви можете розповісти мені про хлопчика?

Жінка знову зосередила свою увагу на ньому.

— Ви мені, мабуть, не повірите, однак за шість років я бачила його лише вісім чи дев’ять разів, не більше. Він завжди безвилазно сидів у власній кімнаті. Час від часу ми чули, як він грає на піаніно. Грав дуже добре. А ще він був справжнім генієм у математиці. Одна з покоївок, коли прибирала в нього в кімнаті, знайшла купу аркушів, списаних розрахунками.

Убивця-савант, вчений психопат.

— А ви з ним колись розмовляли?

— Віктор не розмовляв. Він мовчав і спостерігав. Кілька разів я заставала його за тим, що він нишком підглядав за мною, сховавшись у кімнаті. — Жінка аж здригнулася від тієї згадки. — А от сестра була така весела, така щебетуха. Гадаю, вона дуже страждала через своє ув’язнення. Та синьйор Агапов не давав порошині сісти на неї, вона була його улюбленицею. Тільки дівчинка могла викликати на його обличчі усмішку.

Та інформація теж була дуже важлива для пенітенціарія: Віктор жив у постійному змаганні із сестрою. Ганна тішилася увагою батька, а Віктор тієї уваги не мав. Можливо, для дев’ятирічного хлопчика то могло стати достатньою причиною для вбивства.

Старенька знову відволіклася:

— Настане день, коли мій наречений приїде й забере мене звідси. Я не хочу тут помирати, я хочу заміж.

Маркус знову повернув її до розмови:

— А якими були стосунки між двома дітьми? Віктор та Ганна дружили?

— Пан Агапов навіть не намагався приховати свою прихильність до Ганни. Гадаю, Вікторові це завдавало болю. Він, наприклад, відмовлявся їсти в товаристві батька й сестри. Пізніше синьйор Агапов їжу відносив йому до кімнати. Інколи ми чули, як діти сварилися, однак разом проводили багато часу. Найбільше їм подобалося грати в схованки.

«Настав час розбудити в пам’яті болісні згадки», — подумав пенітенціарій.

— Синьйоро Вірджиніє, як померла Ганна?

— О господи! — вигукнула жінка, сплеснувши руками. — Одного ранку я приїхала на віллу разом з рештою прислуги, і ми побачили синьйора Агапова, який сидів на сходах, що вели до будинку. Обхопив голову руками й не тямився з горя. Казав, що його Ганнуся померла, що лихоманка забрала її в нього.

— І ви повірили?

Старенька спохмурніла.

— Спершу повірила, аж поки ми не знайшли кров у ліжку дівчинки й ніж.

«Ніж, — повторив подумки Маркус, — та сама зброя, якою користувався монстр, щоб убивати жертв жіночої статі».

— І ніхто не заявив про смерть до поліції?

— Пан Агапов був чоловіком дуже владним, що ми могли вдіяти? Він відразу відправив труну з тілом до Росії — мовляв, для того щоб Ганнусю поховали поряд з матір’ю. А по тому звільнив нас усіх.

Напевно, Агапов скористався своєю дипломатичною недоторканністю, щоб приховати те, що трапилося.

— Він віддав Віктора до закритого приватного коледжу, а сам зачинився в тій віллі до кінця своїх днів, — сказала жінка.

«Ніякий то був не коледж, — хотілося заперечити Маркусу, — а психіатрична клініка для дітей, що вчинили страшні злочини. Таким чином Віктор уникнув судового процесу. І батько сам себе засудив до такого покарання».

— Ви прийшли сюди через отого хлопця, отче? Він щось накоїв, чи не так? — запитала злякано старенька.

Маркус не наважувався їй відповісти.

— Боюся, що так.

Жінка задумливо кивнула. «Так, ніби завжди про це знала», — завважив Маркус.

Вірджинія відкрила сумочку, яку тримала на колінах, покопирсалася в ній і знайшла блокнотик із квітчастою обкладинкою. Погортала його і вийняла кілька світлин. Знайшовши ту, що шукала, простягнула її Маркусові.

Світлина була давня, пожовкла від часу — мабуть, ще з вісімдесятих років, певно, автознімок. У центрі світлини стояв чоловік, не надто високий, огрядний, років п’ятдесяти. У синьому костюмі, краватці й жилеті. Анатолій Агапов. Волосся зачесане назад, акуратна чорна борідка. Праворуч від нього — дівчинка в сукні з червоного оксамиту, волосся не дуже довге, але й не коротке, перев’язане стрічкою. Ганна. Єдина, хто на світлині усміхався. Ліворуч від чоловіка — хлопчик. Теж у костюмі з краваткою. Волосся підстрижене півколом, чуб низько спадає на очі. Маркус його впізнав: той самий хлопчина, якого він бачив на відеозапису з інституту «Гамельн».