Донато Карризи – Ловець тіні (страница 44)

Так, ніби спостерігаєш за акваріумом. Так, за акваріумом жахів.

Леопольдо Стріні сидів за своїм звичним столиком, у самому кінці зали. Технічний експерт ЛТА пропрацював цілу ніч над новими матеріалами справи, однак поки ще не міг надати корисного результату. Він мало не помирав від утоми, отже опівдні вирішив побалувати себе швидким обідом, щоб знову повернутися до роботи.

Гамбургер із салатом, порція смаженої картоплі й пляшка спрайту.

Він саме націлився відкусити останні шматочки гамбургера, коли до його столика підсів чоловік, затуливши собою телевізор.

— Привіт, — дружньо всміхнувся незнайомець.

Стріні мало не вдавився від несподіванки: він уперше бачив того чоловіка, і взагалі з-поміж його знайомих азіатів не було.

— Можна вас потурбувати?

— Я нічого не купуватиму, — відповів йому Стріні роздратовано.

— Та ні, я вас не вмовлятиму щось купити, — запевнив його Баттіста Ерріаґа. — Хотів зробити вам подарунок.

— Слухай, мені начхати. Я просто хочу поїсти.

Ерріаґа зняв кепку, провів по ній рукою, ніби змахуючи невидимий пил. Йому так кортіло сказати оцьому телепню, чому він ненавидів бувати в таких забігайлівках, де їдять усе жирне, від чого тільки піднімався тиск і рівень холестерину. А ще терпіти не міг родини з галасливими дітками, що так любили навідуватися до таких місць, ненавидів вереск, масні руки й награну веселість, що зазвичай панувала навколо дітвори. Та після того, що сталося минулого вечора, після знахідки решток двох молодих автостопників з Німеччини, йому довелося ухвалити надзвичайне рішення, адже всі його плани опинилися під загрозою. Йому так кортіло розказати все йолопові, що сидів перед ним, однак замість цього він лише промовив:

— Леопольдо, послухай мене…

Почувши, що його назвали на ім’я, Стріні завмер з гамбургером у руці:

— Ми знайомі?

Серце Стріні защеміло: не подобалася йому та ситуація.

— Якого дідька тобі від мене треба?

Ерріаґа лишив кепку на столі й склав руки на грудях.

— Ти керівник ЛТА, лабораторії технічного аналізу квестури.

— Якщо ти з журналістів, тобі не поталанило. Я не можу повідомити тобі нічого.

— Звичайно, — відразу обізвався Ерріаґа, вдавши, ніби з розумінням ставиться до його принциповості. — Знаю, що у вас дуже суворі правила, які ви ніколи й нізащо не порушите. Хай там як, але я не журналіст, а ти розповіси мені все з доброї волі.

Стріні скоса зиркнув на незнайомця, що сидів навпроти. Придурок?

— Я не знаю навіть, хто ти такий. То чому маю ділитися з тобою конфіденційною інформацією?!

— Тому що віднині ми з тобою друзі. — Ерріаґа додав до останньої фрази одну зі своїх хижих посмішок.

Експерт не втримався й розреготався.

— А не піти б тобі, друже, під три чорти?

Ерріаґа вдав, що він образився:

— Ти ще цього не знаєш, однак бути моїм другом означає мати певні переваги.

— Гроші мене не цікавлять.

— А я не про гроші. Ти віриш у рай, Леопольдо?

Стріні ця розмова вже набридла. Він поклав рештки гамбургера на тарілку й підвівся з-за столу, щоб вийти із закусочної.

— Не забувай, ідіоте, я все ж таки поліціянт. І можу тебе заарештувати.

— Ти любив свою бабусю Елеонору?

Стріні завмер від несподіванки:

— А це тут до чого?

Ерріаґа відразу помітив: досить було промовити ім’я, як той відразу передумав. Звісно, що тому кортіло дізнатися більше.

— Дев’яносто чотири роки… Довгий вік, чи не так?

— Авжеж, так.

Тон голосу змінився, тепер він лунав м’якше й розгублено.

Ерріаґа вирішив не здавати завойованих позицій:

— Якщо не помиляюся, ти її єдиний внук, і вона тебе дуже любила. Леопольдо звали і її чоловіка, твого діда.

— Саме так.

— Вона обіцяла тобі, що одного дня ти успадкуєш її будиночок у Ченточелле, де вона мешкала. Три кімнати плюс службові приміщення. А ще вона відклала певну суму грошей. Тридцять тисяч, якщо я не помиляюся?

Стріні витріщився на нього, аж пополотнів і ледве спромігся на слово:

— Так… Ні, яке там… Не пам’ятаю…

— Як ти можеш такого не пам’ятати?! — обурено спитав Ерріаґа. — Завдяки тим грошам тобі пощастило одружитися з коханою дівчиною, а потім ви разом поселилися в бабчиній хаті. Шкода лише, що для цього тобі довелося вкоротити віку старенькій.

— Що за дурню ти верзеш?! — сердито вигукнув Стріні й міцно вхопив його за передпліччя. — Моя бабця померла від раку.

— Знаю, — відповів Ерріаґа, не відводячи погляду від його розлючених очей. — Диметилртуть — дуже цікава речовина: досить кількох крапель на шкіру, щоб вона відразу проникла через мембрану клітин, спричинивши незворотний канцерогенний процес. Звісно, кілька місяців доводиться потерпіти, але результат гарантований. Хоча зрештою терпіння — не твоя сильна риса, зважаючи на твоє бажання випередити Господа.

— А звідки ти…

Ерріаґа із силою взяв його за руку, що стискала йому передпліччя, і відчепив від себе.

— Я твердо впевнений, що якась частка твого єства була твердо переконана, що дев’яносто чотири роки — достатній термін для життя. Зрештою наша шановна Елеонора вже давно була безпомічна, і тобі як єдиному спадкоємцеві доводилося за нею доглядати зі значними витратами енергії та грошей.

Тепер Стріні вже мало не знепритомнів від жаху.

— Зважаючи на вік покійниці, лікарі не дуже дошукувалися до причин її раку. Ніхто нічого не запідозрив. Отже, я уявляю, що коїться зараз у твоїх мізках: думаєш, напевно, буцімто нікому не відома твоя історія, навіть твоїй дружині. Та я на твоєму місці не дуже сушив би над цим голову. І позаяк ти не певен, що сам доживеш до дев’яноста чотирьох років, я порадив би тобі не гаяти часу.

— Ти мене шантажуєш?

Ерріаґа вирішив, що Стріні не дуже мудрий, якщо йому доводилося пояснювати очевидні речі.

— Як я вже казав спочатку, я тут для того, щоб зробити тобі подарунок. — Він помовчав. — Подарунок — моє мовчання.

Голос Стріні залунав упевненіше:

— Чого тобі треба?

Баттіста покопирсався в кишені, вийняв ручку й аркуш і написав на ньому номер телефону.

— Можеш дзвонити о будь-якій годині дня і ночі. Я хочу першим знати всі результати аналізів ЛТА щодо справи римського монстра.

— Першим?

— Авжеж, — підтвердив той, піднявши очі від аркуша.

— А чому першим?

Ось тепер настав час найважчої частини.

— Тому що я можу попросити тебе знищити докази.

Експерт відкинувся на спинку стільця, пустив очі під лоба: