Частина третя
Вчений психопат
Четвертий урок навчання пенітенціарія відбувся в найбільшій церкві світу.
Базиліка Святого Петра не мала собі рівних. Її побудував великий Браманте після того, як знесли попередній храм. Разом з портиком вона була 211 метрів завдовжки. Висота купола аж до кінчика хреста, що його вінчав, становила 132 метри.
Усередині в кожної деталі інтер’єру, у кожної статуї чи колони, у кожного фриза чи ніші була своя власна історія.
Коли Клементе вперше привів Маркуса до цієї величезної церкви спекотного червневого четверга, там було затісно від вірян, що змішалися з туристами. Однак важко було збагнути, кого з них привела туди віра, а хто прийшов просто із цікавості. На відміну від інших релігійних місць, тут не відчувалося нічого містичного.
Найважливіший символ християнства насправді прославляв насамперед тимчасову владу пап, які в ході історії, прикриваючись апостолом Петром, тільки користалися приводом піклування про духовні цінності, а в реальності дбали про матеріальні, так само як і будь-які інші можновладці світу.
Епоха пап-королів уже давно завершилася, однак ще можна було побачити мавзолеї понтифіків, що про неї нагадували. Здавалося, вони, заручившись підмогою найкращих майстрів свого часу, змагалися один з одним, хто залишить більш розкішний слід після своєї смерті.
Саме через надзвичайну красу та майстерність виконавців Маркус не міг зневажати отих служителів церкви, хоча таке марнославство й не мало нічого спільного з Господом.
У підземеллях Рима таїлися численні дива. Залишки Вічного міста, що правило світом завдяки своєму суспільному ладу та культурі, а ще — численні некрополі, деякі — християнської епохи: катакомби. Над одним з них, де вони й перебували, побудовано базиліку.
За віруваннями, саме тут знайшли могилу улюбленого апостола Христа. Однак лише 1939 року Папа Пій ХІІ надав дозвіл на розкопки, щоб з’ясувати, чи справді під землею поховано рештки святого Петра.
Таким чином на доволі значній глибині знайшли пофарбовану в червоне стінну кладку з нішею, на якій був напис, вирізьблений давньогрецькою мовою:
ПЕТР (O∑)
ENI
«Петро є тут».
Однак могила під нішею була порожня. Лише через багато років після відкриття хтось пригадав, що в одній комірчині склали всі знахідки, на які наткнулися випадково під час земляних робіт неподалік від того місця.
Їх поскладали у звичайну коробку з-під черевиків.
Усередині коробки виявилися людські кістки та кістки тварин, рештки тканини, земля, шматочки червоного тиньку й середньовічні монети.
Експерти визначили, що кістки належали чоловікові шістдесяти — шістдесяти одного року, доволі високому й кремезному. Шматочки тканини були колись пурпурним драпом, прошитим золотими нитками. Тинька обвалилася зі стіни з нішею, а земля, за аналізом, була така сама, як і та, що в місці поховання. А от середньовічні монети, напевно, нанесли туди пацюки, чиї рештки знайшли разом з кістками померлого.
— Усе це дуже нагадує сюжет для чудового трилера, — мовив Клементе, розповівши йому всю історію. — Насправді ж ми так ніколи й не дізнаємося напевне, чи був той чоловік апостолом Петром. То міг бути якийсь інший Петро, можливо, якийсь розпусник чи злодій. — Він озирнувся довкола. — Однак тепер щороку тисячі людей стають навколішки перед його могилою і моляться. Моляться йому.
Маркус знав, що в розповіді приятеля приховано якийсь практичний зміст.
— Та головне питання полягає в іншому: що таке «людина»? Не маючи можливості знати, що в душі кожного з нас, ми судимо інших за їхніми вчинками. Добро і зло — це наші засоби оцінювання. Та чи цього достатньо? — Тут Клементе несподівано посерйознішав. — Настав час тобі познайомитися з найбільшим кримінальним архівом в історії.
Католицтво — релігія, що передбачає таїнство сповідання: люди каються священникові у своїх гріхах, щоб отримати навзамін від нього прощення. Однак інколи вина буває така велика, що надати відпущення стає неможливо. Тоді йшлося про так звані «смертні гріхи», тобто ті, що мають під собою проступки «серйозного штибу» і вчинені «свідомо й добровільно».
Найгіршим вважали вбивство, однак до них зараховували також зраду Церкви та віри.
У таких випадках священник мусив записати текст сповіді й передавав його вищепоставленим органам: колегії вищих прелатів, які в Римі були покликані розглядати такі питання.
Трибунал душ.
Його заснували у ХІІ столітті під назвою Апостольська пенітенціарія. Оголосили про нього з приводу надзвичайного напливу прочан до Вічного міста. Багато з них явилися, щоб отримати прощення своїх провин.
У ті часи існувала цензура, що здійснювалася виключно Святим Престолом, так само як і право надання диспенсацій та помилувань, яке мав лише понтифік як найвищий орган влади Церкви. Але для Папи то було занадто кропітке завдання. А тому його почали доручати деяким кардиналам, які згодом сприяли створенню пенітенціарії.
Спочатку тексти сповідань після того, як трибунал проголошував вирок, спалювали. Проте вже через кілька років пенітенціарії вирішили створити секретний архів.
— Відтоді їхня робота не припинялася, — завершив свою розповідь Клементе, — за майже тисячу років у ньому зберігали найгірші гріхи людства. Там можна знайти злочини, про які ніхто ніколи так і не дізнався. Це не проста база даних, як та, що в поліції. Це найбільший і найсучасніший архів зла, що існує у світі.
Проте Маркус все ще ніяк не міг збагнути, яким чином почуте пов’язано із ним самим.
— Ти вивчатимеш Архів гріхів. Я відбиратиму для тебе справи, а ти працюватимеш із ними. Зрештою твоя роль буде схожа на роль психолога-криміналіста або кримінолога. Так само, як і раніше, перш ніж ти втратив пам’ять.
— Чому?
— Тому що таким чином зможеш використати твої знання реального світу.
У цьому полягали засади його підготовки.
— Зло ховається в усьому, хоча часто ми його не бачимо, — додав Клементе. — Аномалії — не що інше, як майже непомітна ознака його присутності. На відміну від усіх інших, ти зможеш їх помічати. Пам’ятай, Маркусе: зло — це не абстрактне поняття. Зло — це величина.
1
У лікарняній палаті панувала зеленкувата напівтемрява.
Її створювали вогники індикаторів медичного обладнання. Тихо гудів автоматичний апарат штучного дихання, під’єднаний до трахеї дівчини, яка лежала в ліжку.
Діана Дельґаудіо.
Рот широко роззявлений, підборіддям стікає струмочок слини. Розчесане на один бік волосся робить її схожою на стару дівчинку. Вирячені очі тупо дивляться в порожнечу просто себе.
У коридорі почулися голоси двох медсестер, що наближалися. Вони розмовляли між собою, одна жалілася другій на проблеми з нареченим.
— А я йому сказала, що мені начхати на те, що до нашого знайомства він щочетверга ввечері зустрічався зі своїми друзями. Тепер я повинна бути на першому місці.
— А він що? — зацікавлено допитувалася друга.
Вони увійшли до палати, штовхаючи попереду каталку з постільною білизною, трубками та системами для звичних процедур догляду за пацієнткою. Одна з них увімкнула світло.
— Уже прокинулася, — відповіла друга, помітивши, як дівчина розплющила очі.
Однак слово «прокинулася» не зовсім відповідало описанню Діани, якщо брати до уваги, що та перебувала у стані вегетативної коми. Преса та телебачення про це не згадували з поваги до батьків, а ще через те, що не хотіли ранити почуття тих, хто вважав порятунок дівчини чимось на кшталт дива.
Ото були єдині слова, якими дві медсестри звернули свою увагу на пацієнтку, щоб знову перейти до особистих справ.
— Ну, то як я тобі вже казала, доводиться завжди тримати його на короткому повідці, якщо хочу щось отримати.
Тим часом вони змінили постільну білизну, помили пацієнтку, встановили нову систему на пристрої штучного дихання, позначаючи галочкою кожну процедуру в клінічній картці. Щоб змінити простирадло, вони на кілька хвилин пересадили дівчину на інвалідний візок. Одна з жінок поклала їй на коліна картку з ручкою, бо не знала, куди її притулити.
Щойно ліжко переслали, дівчину знову поклали на місце.
Медсестри вже зібралися були вийти з палати разом з каталкою, і надалі базікаючи про своє.
— Зажди, — промовила одна, — я забула картку.
Повернулася і взяла документ з інвалідного візка. Поглянула на нього неуважно, однак за мить придивилася краще. Несподівано замовкла, вражена побаченим. Зиркнула на дівчину, що, як завжди, непорушно лежала в ліжку з байдужим виглядом. По тому знову втупилася в аркуш, не вірячи власним очам.
На ньому непевним дитячим почерком було виведено напис. Одне-єдине слово.
ВОНИ
2
Телевізор у закусочній був налаштований на канал All News, і він уже втретє проглядав той самий випуск новин.
Звісно, без такого сумнівного супроводу їлося б краще, але нічого не вдієш: хай як намагайся дивитися в інший бік, щоб відволіктися, очі мимохіть повертаються до екрана, хоча й без звуку.
Леопольдо Стріні після тривалого міркування вирішив, що це все наслідок залежності від технологічного прогресу. Дійшло до того, що люди вже були неспроможні залишатися наодинці із собою. Отакою виявилася його наймудріша думка того дня.
Інші відвідувачі закладу теж втупилися в телевізор. Переважно то були родини з дітьми та службовці, що вирішили пообідати раніше. Інформація про вчинки монстра привернула увагу всіх жителів міста. Преса не давала їм проходу. От зараз, наприклад, продовжувала транслювати кадри про знайдення двох скелетів у лісі. Подробиць було небагато, однак у випусках новин їх показували з настирною повторюваністю. І нікому не набридало дивитися. Навіть якщо хтось перемкнув би на інший канал, програму все одно б дивилися. Це вже перетворилося на масовий психоз.
