Донато Карризи – Ловець невинних душ (страница 33)

Перемістила ноги на край ліжка, опустила одну, потім другу, відтак торкнулася пальцями підлоги. Коли була вже певна, що сперлася обома ногами, спробувала спертися на руки, щоб підвестися. Мала розплющити очі, щоб не втратити рівноваги.

Підвелася й спромоглася сісти, після чого, обпершись на тумбу, стала. Але це тривало недовго. Відчула, як згинаються коліна, немовби на неї напирала невидима хвиля. Намагалася їй протистояти, але марно. Заплющила очі й уже мала впасти, коли хтось підхопив її ззаду й поклав на ліжко.

— Ще зарано, — почула вона чоловічий голос.

Сандра вчепилася за міцні плечі. Хоч би хто це був, він приємно пахнув. Тепер вона знов лежала на спині, головою на подушці.

— Я хочу звідси вийти, — пробурмотіла жінка.

— Ти не готова. Коли ти востаннє їла?

Сандра відвернулася. Не могла широко розплющити очей, але побачила в півтемряві чоловіка. Біляве волосся з попелястим відтінком сягало плечей, делікатні, але мужні риси обличчя. Була певна, що в нього зелені очі, бо відсвічували, наче в кота. Хотіла поцікавитися, чи, може, він ангел, але з жалем упізнала клятий хлопчакуватий голос і німецький акцент.

— Шалбер, — застогнала вона розчаровано.

— Вибач, що не зміг тебе втримати й ти послизнулася, — промовив він, посміхаючись.

— Дідько, отже, це ти був у храмі!

— Я намагався тобі сказати, але ти люто билася.

— Я билася? — Злість примусила Сандру забути про біль.

— Якби я не втрутився, у тебе влучила б куля того стрільця. Ти збиралася пробігти просто перед ним — була б найзручнішим об’єктом.

— Хто це був?

— Не знаю. На щастя, я стежив за тобою.

Сандра була вражена.

— Що ти робив?! Відколи?!

— Я приїхав до Рима вчора ввечері. Сьогодні вранці пішов до готелю, у якому зупинявся Давід. Я був упевнений, що тебе застану. І побачив, як ти вийшла й спіймала таксі.

— О-о-о, а ця кава сьогодні ввечері в Мілані…

— Це був блеф. Я знав, що ти поїхала до Рима.

— Отже, звідси ці нав’язливі телефонні дзвінки, вимога, щоб я обшукала валізи Давідa. Ти обманув мене.

Шалбер сів біля неї на ліжку й зітхнув.

— Я мусив.

Сандра зрозуміла, що її використав агент Інтерполу.

— Що за цим ховається? — спитала вона.

— Перш ніж я поясню, маю поставити тобі кілька запитань.

— Ні. Скажи мені відразу, про що йдеться.

— Присягаюся, я це зроблю, але повинен упевнитися, чи не загрожує нам небезпека.

Сандра озирнулася й побачила на бильці крісла щось схоже на бюстгальтер — напевно він належав не йому.

— Хвилиночку, де я? Що це за місце?

Шалбер простежив за її поглядом і підійшов до крісла, щоб забрати інтимну річ.

— Вибач за це неподобство. Квартира належить Інтерполу, у ній зупиняються наші гості. Різні люди. Але не журися, це безпечне місце.

— Як ми тут опинилися?

— Я мусив вистрілити кілька разів. Навряд чи влучив у цього типа, але нам вдалося вийти з базиліки неушкодженими. Важко було нести тебе на спині. На щастя, була злива і я міг покласти тебе до автомобіля так, що ніхто цього не зауважив. Бо нелегко таке пояснювати поліціянту чи патрульному.

— Отже, це була твоя єдина проблема? — буркнула Сандра. — А чому нам має ще щось загрожувати?

— Тому що стрілець, який хотів тебе вбити, напевно спробує знов.

— Хтось засунув мені під двері номера листівку з повідомленням. Що може бути в каплиці Святого Раймондо з Пеньяфорта?

— Нічого, це була пастка.

— Звідки ти знаєш?

— Давід послався б на каплицю в настановах, які тобі залишив.

Ці слова цілком роззброїли Сандру. Вона була вражена.

— Ти знаєш про розслідування, що провадив Давід?

— Я знаю багато про що, але на все свій час.

Шалбер встав і пішов до кухні. Сандра почула дзеленчання посуду. Незабаром він повернувся з тацею, на якій були яєчня, джем і грінка, а також горнятко кави.

— Ти повинна щось з’їсти, бо не матимеш сили.

Дійсно, востаннє Сандра їла понад добу тому. Вигляд їжі спонукав апетит. Шалбер допоміг їй сісти так, щоб вона сперлася на дві подушки, після чого поставив тацю їй на коліна. Поки Сандра їла, він сів поруч, простягнув ноги на ліжку й схрестив руки на грудях. Ще кілька годин тому їхні стосунки були напружені, а тепер стали більш фамільярними. Сандру це дратувало, але вона нічого не сказала.

— Сьогодні вранці ти наразилася на небезпеку. Ти врятувалася тільки тому, що сигнал мого мобільного схвилював цього гостя.

— Отже, це був ти, — сказала Сандра, жуючи яєчню.

— Звідки в тебе мій номер? Я дзвонив тобі з іншого апарата.

— Я знаю його, бо Давід телефонував до тебе з готелю.

— Твій чоловік був упертий і зовсім мені не подобався, — відказав Шалбер.

Сандру розлютила така думка про її чоловіка.

— Ти не знаєш, який у нього був характер.

— Він просто морочив собі голову, — не поступався Шалбер. — Якби дослухався до моєї думки, до цього дня був би живий.

Жінка відставила тацю на ліжко й спробувала сісти. Була так схвильована, що забула про запаморочення.

— Куди ти хочеш піти?

— Я не дозволю, щоб хтось чужий казав таке.

Хитаючись, Сандра обійшла ліжко й стала шукати свої черевики.

— Якщо хочеш, можеш собі йти. — Шалбер указав двері. — Але скажи мені, які настанови залишив Давід.

Сандра поглянула на нього здивовано.

— Нічого ти від мене не почуєш!

— Давід убитий, бо впав на слід певної особи.

— Гадаю, я її знайшла.

Шалбер підвівся й підійшов до неї, змусивши на себе подивитися.

— Що значить, ти її знайшла?