Донато Карризи – Ловець невинних душ (страница 34)

Сандра вже взувала черевики, але зупинилася на хвилю.

— Учора ввечері.

— Де це було?

— Що за запитання! Місце, у якому можна найлегше зіткнутися зі священиком, — храм.

— Ця людина не є звичайним священиком, — промовив Шалбер.

Жінка заінтриговано поглянула на нього.

— Він пенітенціарій, — додав чоловік.

Шалбер підійшов до вікна, підняв жалюзі й побачив чорні хмари, які знов затягли небо над Римом.

— Ти знаєш, де найбільша картотека злочинців у світі? — поцікавився він.

Сандра замислилася.

— Ні. Припускаю, що в Інтерполі.

— Помилка. — Шалбер відвернувся задоволено, посміхаючись.

— ФБР?

— Теж ні. Вона розташована в Італії. А точніше у Ватикані.

Сандра не зрозуміла. Однак у неї склалося враження, що він має над нею перевагу.

— Навіщо Католицькій Церкві картотека злочинців?

Шалбер попрохав її сісти, а сам розмірковував, як це пояснити.

— Католицизм — це конфесія, у якій гарантовано таїнство сповіді. Люди визнають свої гріхи посланцеві Бога, і їх відпускають. Однак інколи провина така велика, що звичайний священик не може їх відпустити. Це так звані смертельні гріхи, тобто такі, які стосуються серйозних справ і були скоєні навмисне.

— Наприклад, убивства.

— Так. У таких випадках священик записує зміст сповіді й надсилає її до колегії високих сановників у Римі, яка має судити такі справи.

— Судовий орган для людських гріхів? — Сандра була заскочена.

— Трибунал совісті.

«Уже в самій назві міститься авторитетність завдання, яке стоїть перед цими людьми, — подумала жінка. — Хто знає, які таємниці пройшли через цю інституцію…» Вона зрозуміла, чому Давід вирішив це розслідувати.

— Колегію створили у XII столітті під назвою Paenitentiaria Apostolica[20] з менш важливою метою. У ті часи був великий наплив прочан до Вічного Міста. Вони приїздили відвідувати базиліки, але мали також надію на відпущення гріхів, — пояснив Шалбер.

— Це призвело до відомої торгівлі індульгенціями.

— Так, дійсно. Існували прерогативи, що їх мав лише Святий Отець, на кшталт диспенсацій і благословень, які міг давати тільки найвищий церковний чин. Але це було величезним обтяженням для Папи Римського, отож він передав це право деяким кардиналам, а вони пізніше створили пенітенціарну конгрегацію.

— Я не розумію, як це залишилося донині.

— Спочатку, після рішення Трибуналу, тексти сповідей палили. Але вже за декілька років пенітенціарії вирішили створити секретний архів. Його поповнюють і тепер.

Сандра починала розуміти сенс і значення цієї справи.

Шалбер провадив далі:

— Майже тисячу років у ньому зберігаються записи з найтяжчими гріхами людства. Є злочини, про які ніхто так і не дізнався. Крім того, треба додати, що сповідь покутника є не вимушеним актом, а спонтанним, отже, майже завжди щира. Paenitentiaria Apostolica не є звичайною базою даних, де справи каталогізовано, як це роблять у будь-якій поліції.

— Отже, що це?

Шалберові зелені очі заблищали.

— Це найбільший і найактуальніший архів зла, який лиш існує.

На обличчі Сандри був сумнів.

— Це має зв’язок із дияволом? Ким є священики, екзорцистами?

— Ти помиляєшся, — відказав Шалбер. — Пенітенціаріїв не цікавить існування диявола. Вони застосовують науковий підхід, складають досконалі характеристики людей. З плином років вони набули величезного досвіду. По якомусь часі, крім сповідей покутників, вони стали збирати докладні дані щодо всіляких кримінальних випадків. Вони їх досліджують, аналізують, так само як це робив би сучасний криміналіст.

— Ти хочеш сказати, що вони також розкривають деякі справи?

— Інколи.

— А поліція про це не знає.

— Це таємниця, але все триває століття.

Сандра налила собі кави.

— То як вони діють?

— Якщо їм вдається розкрити якусь справу, знаходять спосіб, щоб анонімно поінформувати про це владу. В інших випадках втручаються самі.

Шалбер підійшов до валізи, що стояла в кутку, і відкрив її.

Сандра пригадала адреси в записнику Давідa, здобуті завдяки підслуховуванню поліційних повідомлень, — так її чоловік шукав цього священика на місцях злочину.

— Є. — Агент Інтерполу тримав у руці теку. — Справа малого Маттео Джінестри з Турина. Дитина зникла, і мати думала, що хлопчика викрав батько: вони розлучилися, і чоловік не погоджувався з рішенням судді щодо віддання сина під її опіку. Спочатку чоловік теж зник, а потім заперечив, що викрадав сина.

— Отже, хто це зробив?

— Поки поліція звинувачувала батька, дитину знайшли, цілу й неушкоджену. Виявилося, що Маттео викрали старші хлопці, з респектабельних родин. Дитину тримали в покинутому будинку й задумували вбити — для розваги, а може, з цікавості. Хлопчик розповів, що прийшов хтось і забрав його з того дому.

— Це міг бути будь-хто, чому саме священик?

— Недалеко від місця, де знайшли дитину, було виявлено аркуші з докладним описом того, що сталося. Один із підлітків мав докори сумління й сповідався священикові зі своєї парафії. На папері була записана його сповідь. — Шалбер дав Сандрі документ. — Прочитай, що занотовано на березі.

Вона подивилася на напис.

— Код c.g. 764-9-44. Що це?

— Це метод каталогізації, який застосовують пенітенціарії. Гадаю, цифри просто щось позначають, а літери з крапками можна розшифрувати як culpa gravis, тобто тяжкий гріх.

— Не розумію. Що дало початок слідству, яке провадив Давід?

— Агенція «Reuters» послала його до Турина, щоб він написав про цей випадок. А Давід знайшов ті аркуші, коли знімав фото. Усе почалося із цього.

— А до чого тут Інтерпол?

— Попри все пенітенціарії роблять добру справу, але їхня діяльність нелегальна. Вони не знають ані меж, ані правил.

Сандра налила собі ще кави й пила її стоячи, придивляючись до Шалбера. Мабуть, він сподівався, що вона скаже ще щось.

— Вам це підказав Давід, еге ж? — спитала вона.

— Ми познайомилися багато років тому у Відні. Він робив репортаж, я давав йому деякі поради. Коли він розпочав слідство щодо пенітенціаріїв, то зрозумів, що їхня діяльність виходить за кордони Італії, тому могла зацікавити Інтерпол. Кілька разів він телефонував до мене з Рима, розповідав, про що дізнався. А потім загинув. Та якщо він навів тебе на номер мого телефону, то хотів, щоб ти зі мною зустрілася. Я можу довести його роботу до кінця. Отже, що він залишив?

Сандра була певна, що Шалбер її обшукав, коли вона була непритомна, а також забрав пістолет, тому знав, що вона не має нічого при собі. Але жінка не хотіла передавати знахідки так просто.

— Ми повинні разом узятися за цю справу, — сказала вона.

— Ні, забудь про це. Ти сядеш на перший потяг до Мілана. Хтось хоче тебе вбити, у цьому місті тобі не буде безпечно.

— Я поліціянтка й можу про себе подбати, до того ж знаю, як провадити слідство, якщо ти про це.