Донато Карризи – Ловець невинних душ (страница 35)

Шалбер нервово став ходити кімнатою.

— Я волію працювати сам.

— Що ж, цього разу ти муситимеш змінити свої методи.

— А ти вперта. — Він став перед нею, піднісши вказівний палець. — За єдиної умови.

Сандра закотила очі.

— Так, я знаю. Ти головний, і я робитиму те, що скажеш.

Він був збентежений.

— Звідки ти знаєш?

— Я знаю про дію тестостерону на чоловіче его, — відказала Сандра. — Отже, розпочнімо?

Шалбер підійшов до комода, вийняв із шухляди пістолет Сандри й віддав їй.

— Тебе цікавлять місця злочину, чи не так? Учора, приїхавши до міста, я подався до однієї вілли, яку обшукувала поліція. Я помістив там апаратуру для прослуховування, маючи надію, що пенітенціарії прийдуть туди, коли поліція залишить це місце. Перед світанком я мав звукозапис розмови. Їх було двоє, і я не знаю, хто вони. Згадували про вбивцю на прізвисько Фігаро.

— Добре, я покажу тобі настанови Давідa. А потім спробуємо дізнатися щось про цього Фігаро.

— Здається, це досконалий план.

Сандра поглянула на Шалберa вже не вороже.

— Хтось убив мого чоловіка, а сьогодні вранці намагалися вбити мене. Я не знаю, чи нападник був той самий і який він має зв’язок із пенітенціаріями. Мабуть, Давід зайшов задалеко у своєму слідстві.

— Якщо ми їх знайдемо, дізнаємося про це від них.

12:32

Єдиними товаришами П’єтро Дзіні були коти. Мав їх шість. Вони ховалися в тіні апельсина або ходили між вазами й на квітниках у маленькому саду біля його будинку, в самому серці Трастевере. Цей квартал був подібний до провінційного містечка, яке раптом опинилося посеред великого міста.

З прочинених засклених дверей кабінету линули звуки старого грамофона. Могло здатися, що «Серенада для струнних» Антоніна Дворжака змушувала штори танцювати. Але Дзіні цього не бачив. Він витягнувся на лежаку, слухаючи музику й насолоджуючись промінчиком сонця, котрий, як він волів думати, тільки заради нього прорізався крізь хмари. Кремезний чоловік шістдесяти років, він мав великий живіт, як деякі борці початку XX століття. Великі долоні, якими зазвичай досліджував світ, він поклав на стегна. Біля його ніг лежав білий ціпок. У чорних окулярах відбивалася дійсність, до якої він уже був байдужий.

Того дня, коли осліпнув, він урвав контакти з людьми. Дні його минали між садом та оселею. Щастя йому тепер давали записи. Він більше боявся тиші, аніж сутінків.

Один із котів стрибнув на лежак і згорнувся клубком на животі чоловіка. Дзіні погладжував його по густій шерсті, і звірятко віддячувало йому, муркотячи від кожного доторку його пальців.

— Чудова музика, еге ж, Сократе? Я знаю, ти схожий на мене й віддаєш перевагу тужливим мелодіям. Зате твоєму братові подобається цей претензійний Моцарт.

Кіт мав сіро-брунатну шерсть і білу пляму на писочку. Раптом щось привернуло його увагу. Він повернув голову, спостерігаючи за великою мухою. За хвилину втратив до неї інтерес і ліг. Дзіні знову став погладжувати кота.

— Ну ж бо, спитай мене. Що тебе цікавить?

Дзіні здавався спокійним. Сягнув за склянкою лимонаду, що стояла на столику, і відпив.

— Я знаю, що ти тут, — озвався він знову. — Я відчув, як ти прийшов. Мені було цікаво, коли ти озвешся. Отже, наважишся?

Один із котів торкнувся литки гостя. Справді, Маркус був тут близько двадцяти хвилин. Увійшов через задні двері й протягом усього часу придивлявся до Дзіні, міркуючи, як розпочати розмову. Він знався на людській психології, але не вмів зав’язувати контактів. Подумав: відставний поліціянт незрячий, тож буде легше з ним розмовляти. Крім того, господар не міг упізнати його, отже, він почувався так, немовби мав на голові шапку-невидимку. Попри все Дзіні бачив його краще, ніж будь-хто інший.

— Не думай, це не я сліпець. Це світ навколо мене згас.

Ця людина будила довіру.

— Я прийшов у справі Ніколи Кости.

Дзіні кивнув, спохмурнів, але вже за хвилину всміхнувся.

— Ти один із них, еге ж? Ні, ти не повинен відповідати. Я знаю, що не скажеш.

«Цей старий поліціянт знає все», — подумав Маркус.

— Поміж детективів ходять чутки. Дехто думає, що це легенди. Але я в них вірю. Багато років тому мені була призначена справа. Жінку пограбували і вбили, а спосіб, яким убивця з неї знущався, указував на нечувану й непоясниму жорстокість. Одного вечора до мене зателефонувала якась людина, пояснила, що я полюю не на ту особу, і підказала, як я маю шукати справжнього злочинця. Це був не типовий анонімний дзвінок, чоловік був переконливий. Жінку вбив той, хто до неї залицявся, а вона його відштовхнула. Ми заарештували його.

— Фігаро на волі, — сказав Маркус.

Але Дзіні немовби не чув його слів.

— Ти знаєш, що в дев’яноста чотирьох відсотках злочинів жертва знає свого вбивцю? Імовірніше, що нас уб’є близький родич або приятель, з яким ми підтримуємо близькі стосунки, аніж чужинець.

— Дзіні, чому ти мені не відповідаєш? Хіба ти не хотів покінчити з минулим?

Музика Дворжака закінчилася, голка грамофона підскакувала на останній канавці платівки. Дзіні нахилився, змушуючи Сократа зіскочити на землю й повернутися до своїх товаришів. Чоловік схрестив руки.

— Лікарі давно оголосили мені, що я втрачу зір. Тому я мав багато часу, щоб призвичаїтися до цієї думки. Я говорив собі: коли хвороба стане перешкоджати мені в роботі, я негайно піду. А тим часом я готувався, вивчав шрифт Брайля, інколи ходив домом із заплющеними очима, щоб звикнути до розпізнавання предметів на дотик, або гуляв із ціпком. Я не хотів стати залежним від інших. А потім одного дня став бачити нечітко. Зникали деякі подробиці, тоді як інші несподівано ставали виразними. Світло з боків блідло і враз осявало якісь предмети, від чого ті наче переливалися. Це було нестерпно. Я молився, щоб якнайскоріше сутеніло. Рік тому все нарешті сталося. — Дзіні зняв темні окуляри, показуючи нерухомі зіниці, нечутливі до сонячного світла. — Я думав, що почуватимуся осиротілим. І знаєш, що сталося? Я не самотній. Я бачу в темряві всіх тих, кого мені не вдалося врятувати, обличчя жертв, які дивилися на мене, лежачи у власній крові та лайні, у квартирі або на вулиці, у полі або в морзі на столі. Я знайшов їх усіх, вони чекали на мене. І тепер живуть зі мною, як примари.

— Закладаюся, що поміж них є також Джорджія Ноні. Що вона робить, говорить до тебе? Чи, може, придивляється і мовчить, примушуючи тебе соромитись?

Дзіні жбурнув на землю склянку з лимонадом.

— Ти не зможеш цього зрозуміти.

— Я знаю, що ти сфальсифікував результати слідства.

Чоловік заперечно покрутив головою.

— То була остання справа, яку я розслідував. Я мусив поквапитися, бо не мав часу. Її брат Федеріко заслуговував на те, щоб ми знайшли винуватця.

— І тому ти послав за ґрати невинну людину?

Поліціянт повернув очі до Маркусa, немовби бачив його.

— Ти помиляєшся, Коста не невинний. Він був раніше засуджений за переслідування й домагання. У його будинку ми знайшли жорстку порнографію, заборонені матеріали, скачані з інтернету. Усі були на цю саму тему: насильство над жінками.

— Фантазування замало, щоб засудити людину.

— Він знову готувався до нападу. Ти знаєш, яким було його затримання? Він був у списку підозрюваних у справі Фігаро, ми його вели. Одного вечора ми побачили, що він іде за жінкою, яка вийшла із супермаркету; мав при собі велику спортивну сумку. Нам потрібні були докази, але ми мусили вирішувати швидко. Могли дозволити йому напасти й завдати їй шкоди — або негайно його затримати. Я обрав друге. І мав рацію.

— Чи в сумці знайшли ножиці?

— Ні. Тільки змінний одяг, — визнав Дзіні. — Але такий самий, як той, що був на ньому. Знаєш чому?

— Щоб не привертати до себе увагу, якщо забрудниться кров’ю.

— А потім він зізнався. Мені цього було досить.

— Жодна з жертв не надала подробиць, які допомогли б його ідентифікувати. Обмежилися твердженням апостеріорі, що це був він. Жінки, які зазнали насильства, часто так шоковані, що, коли поліція показує їм підозрюваного, відразу кажуть, що це і є нападник. Вони не брешуть, а прагнуть вірити, переконані, що це правда. Вони не могли б жити, знаючи, що чудовисько, яке їх скривдило, на волі, бо страх, що це повториться, сильніший за будь-яке відчуття справедливості. А тоді байдуже, хто саме винен.

— Федеріко Ноні впізнав голос Кости, — нагадав Дзіні.

— Невже? — напустився на нього Маркус. — Чи цей хлопець указав на нього пальцем? Подумай лишень, скільки він натерпівся протягом останніх років.

П’єтро Дзіні не знав, що сказати. Він був добрий поліціянт, але щось у нім зламалося. Людина, яка могла злякати злочинця самим тільки поглядом, тепер здавалася слабкою. І не лише через свою ваду. Вона додала йому мудрості. Маркус був переконаний, що Дзіні щось знає і треба просто дозволити йому говорити.

— Від того дня, коли мені сказали, що я осліпну, я не проґавив жодного заходу сонця. Інколи я ходив на Янікул[21] і стояв там до останнього промінчика. Є речі, які ми вважаємо добре нам відомими і до яких не придивляємося, хоча вони щоразу нас дивують. Наприклад, зірки. Пам’ятаю, коли був дитиною, любив лежати в траві й уявляти собі всі ці далекі світи. Я став робити так знов, і це тривало, поки я не втратив зір, але ті відчуття не повернулися. Мої очі бачили надто багато чого поганого, жахливого. Серед усього цього я бачив і труп Джорджії Ноні. — Старий поліціянт підвів руку, щоб покликати котів. — Нелегко вірити, що хтось привів нас у цей світ тільки для того, щоб дивитися, як ми страждаємо. Кажуть: якщо Бог добрий, то не може бути всемогутнім, і навпаки. Добрий Бог не казав би терпіти своїм дітям, а це значить, що він не може цьому запобігти, тож не всемогутній. А якщо натомість Він усе передбачив, то не добрий, як ми маємо вірити.