Донато Карризи – Ловець невинних душ (страница 37)

Очевидно, що вони зауважили їх одразу, коли ввійшли, але Шалбер порушив цю тему, щоб заскочити його зненацька. Хотів, щоб хлопець стрепенувся. Отже, агент мав план, але Сандра не здогадувалася, чого він хоче.

— Джорджія мала б вами пишатися.

Почувши ім’я сестри, Федеріко напружився.

— Вона була для мене всім.

— А ваша сім’я?

Хлопець відповів коротко: вочевидь, не хотів про це говорити.

— Моя мати пішла від нас, коли ми були ще малі. Нас виховував батько. Він не міг змиритися з таким рішенням, адже дуже її кохав. Батько помер, коли мені було п’ятнадцять.

— Якою була ваша сестра?

— Найвеселішою дівчиною, яку я знав. Не засмучувалася нічим, її настрій був заразливий. Після аварії вона опікувалася мною. Я знав, що буду для неї тягарем і не маю права вимагати, щоб вона мене доглядала, але Джорджія наполягла. Заради мене вона відмовилася від усього.

— Вона працювала ветеринаром…

— Так, а ще мала нареченого. Він покинув її, коли зрозумів, яку відповідальність вона на себе взяла. Вам це здасться банальним, бо напевно ви чули це багато разів, але Джорджія не заслуговувала на смерть.

Сандра замислилася про те, який Божий план міг критися за цим ланцюгом трагічних подій, що знищили життя двох прекрасних молодих людей. Їх покинула мати, батько помер. Хлопець став інвалідом, а його сестру брутально вбили. Невідомо чому Сандрі спало на думку порівняння з дівчиною, яку Давід зустрів на пляжі. Ця зустріч після серії невдач — загублений багаж, брак місць у літаку й орендоване авто, яке зламалося за кілька кілометрів від мети, — могла закінчитися інакше. Якби Давід сподобався незнайомці, що бігала пляжем, Сандра ніколи його не зустріла б, і, мабуть, тепер його оплакувала б якась інша жінка. Можна було погодитися з тим, що інколи фортуна наражає нас на важкі випробування, і зчаста в цьому є якийсь сенс. Але стосовно Федеріко й Джорджії Ноні жінка не могла його зрозуміти.

Хлопець не хотів розмовляти про болюче.

— Не розумію, навіщо ви до мене прийшли.

— Убивця вашої сестри має шанс на пом’якшення кари, — сказав Шалбер.

— Я думав, він зізнався. — Федеріко був схвильований.

— Так, але Нікола Коста задумав послатися на психічну хворобу, — збрехав Шалбер. — Тому ми повинні довести, що він діяв свідомо і вбив вашу сестру холоднокровно.

Федеріко покрутив головою й стиснув кулаки. Сандрі стало шкода його; вона була обурена, що Шалбер обманює хлопця. Вона не вимовила ще ані слова, але те, що вони прийшли разом, змушувало її почуватися спільницею Шалбера.

Федеріко окинув їх гнівним поглядом.

— Що я можу для вас зробити?

— Розповісти нам, як це сталося.

— Знову? Спливло стільки часу.

— Ми знаємо, але не маємо вибору, пане Ноні. Цей сучий син Коста намагатиметься підтасувати факти, і ми не можемо йому цього дозволити. Саме ви впізнали його.

— На ньому була лижна шапка, я впізнав тільки його голос.

— Тому ви єдиний свідок. Ви це розумієте?

Шалбер вийняв записник і ручку, вдаючи, що хоче записувати кожне слово.

Федеріко провів долонею по неголеному підборіддю й глибоко зітхнув кілька разів. Його груди піднімалися й опадали, здавалося, що починається напад гіпервентиляції. Урешті він заговорив:

— Була сьома година вечора, час, коли Джорджія зазвичай поверталася додому. Вона зайшла до крамниці, щоб купити продукти і спекти торт. Я люблю солодке, — виправдовувався він, немовби із цією подробицею мало зв’язок усе, що сталося потім. — Я слухав музику, був у навушниках. Не переймався тим, що говорила Джорджія. Вона закидала мені, що я сонливий як ведмідь, що вона зачекає ще трохи, а потім покладе цьому край. Я не хотів піддаватися фізіотерапії, бо втратив надію, що ходитиму, — сказав він винувато.

— І що сталося потім?

— Я пам’ятаю тільки, що впав на підлогу та знепритомнів. Цей сучий син підійшов до мене ззаду й перекинув інвалідний візок.

— Ви не зрозуміли, що хтось увійшов до будинку?

— Ні, — коротко сказав Федеріко.

Це був критичний момент. Від тієї секунди розповідати йому стало надзвичайно важко.

— Розкажіть, — попросив Шалбер.

— Коли я опритомнів, мені було не до снаги розплющити очі, боліла спина. Не відразу зрозумів, що коїться, почувши крики з другого поверху. — Його щокою покотилася сльоза. — Я лежав на підлозі, візок був за кілька метрів від мене, пошкоджений. Я спробував дістатися телефона, але апарат стояв зависоко, щоб я міг до нього дотягтися. — Федеріко поглянув на свої ноги. — Я не можу робити навіть найпростіше.

Його слова, однак, не зворушили Шалбера.

— А мобільний?

— Я не знав, де він, а крім того, був наляканий. — Федеріко відвернувся, щоб поглянути на сходи. — Джорджія кричала, кричала, кричала. Благала про допомогу та співчуття, немовби цей негідник справді міг дати їй те або те.

— І що ви зробили?

— Я підповз до сходів, намагався по них зійти, підтягуючись на руках. Але не мав сили.

— Як це можливо? — Шалбер зарозуміло посміхнувся. — Ви були спортсменом, і мені важко повірити, що дістатися нагору для вас становило таку проблему.

Сандра прошила його поглядом, але чоловік вдав, що не помітив.

— Ви не уявляєте, як я почувався після удару головою об підлогу, — відказав Федеріко.

— Так, вибачте. — Шалбер сказав це невпевнено, немовби не вірив хлопцеві, і занотував щось у записнику, чекаючи, що Федеріко проколеться.

— Що ви хочете сказати? — обурився хлопець.

— Нічого, прошу, говоріть далі. — Шалбер нетерпеливо махнув рукою.

— Убивця втік через запасні двері, почувши, що під’їхала поліція.

— Ви впізнали пана Ніколу Косту за голосом, еге ж?

— Так.

— Сказали, що він говорив нечітко, і це могло бути через заячу губу.

— Отже?..

— Проте спочатку ви свідчили, що він говорив із дивним акцентом, немовби був слов’янин.

— Це ви, поліціянти, припустилися помилки. — Федеріко перейшов до захисту.

— Не забиратимемо ваш час. До побачення. — Шалбер несподівано подав йому руку й рушив до дверей.

— Хвилиночку, зачекайте!

— Пане Ноні, я не витрачатиму час. Не бачу сенсу вести цю розмову, бо ви не кажете правди.

— Якої правди?

Сандра бачила, що Федеріко вражений. Не розуміла, у чому полягає гра, яку провадить агент Інтерполу, але вирішила ризикнути й утрутитися.

— Мабуть, справді буде краще, якщо ми підемо.

Шалбер удав, що не почув її слів, став перед Ноні й націлив на нього пальцем.

— Правда в тому, що ви чули тільки голос Джорджії, а не вбивці. Тому не чули ані слов’янського акценту, ані вади вимови.

— Неправда.

— Правда в тому, що, опритомнівши, ви могли спробувати її врятувати, видершись нагору. Ви спортсмен і дали б собі раду.

— Неправда.

— Правда в тому, що ви залишалися внизу, у той час як це чудовисько завершувало свою справу й нічим не переймалося.