Донато Карризи – Ловець невинних душ (страница 32)

— Де капелан? — занепокоєно спитав в’язень.

— Він погано почувається.

Коста кивнув і замовк. Тримав у руках чотки й бурмотів якусь молитву. Час від часу він сягав до кишені сорочки по хусточку, щоб витерти слину, яка стікала з його вуст.

— Чи хочеш ти сповідатися перед месою? — спитав Маркус.

— З тим священиком я йшов чимось на кшталт духовного шляху. Я говорив йому про мій смуток, про сумніви, а він відповідав словами Євангелія. Може, мені зачекати, поки він повернеться?

«Лагідний як ягня, — подумав Маркус. — А може, просто добрий актор».

— Вибач, я думав, що ти захочеш, — сказав він, відвертаючись до нього спиною.

— Чого? — спитав спантеличений Коста.

— Сповідуватися в гріхах.

Ці слова його роздратували.

— Що коїться? Я не розумію.

— Нічого, сиди тихенько.

Коста, здавалося, заспокоївся й знову став молитися. Маркус одяг столу, щоб розпочати месу.

— Я припускаю, що такі, як ти, не оплакують своїх жертв. Але при твоїй зовнішності це було б гротесково.

Ці слова впали на Косту як удар кулаком, але він опанував себе.

— Я думав, священики ввічливі люди, — відповів він.

Маркус підійшов до нього й нахилився так, що його обличчя опинилося за кілька сантиметрів від обличчя злочинця.

— Я знаю, що ти вчинив, — прошепотів Маркус.

Обличчя Кости затужавіло, в очах з’явився зимний блиск.

— Я визнав свої злочини й ладен за них заплатити. Знаю, що скоїв, і не сподіваюся вшанування. Але я очікую принаймні дрібку поваги.

— Так, — визнав єхидно Маркус, — ти розповів із подробицями про напади й про те, як ти вбив Джорджію Ноні. — Він сказав це так, немовби не надавав великої ваги цьому доказу, якого зазвичай було задосить для розкриття справи. — Але жодна із жертв, на яких ти напав ще перед скоєнням цього злочину, не змогла тебе описати.

— Я був у лижній шапці. — Коста відчув, що має підкреслити свою провину. — Але потім мене впізнав брат Джорджії Ноні.

— Він упізнав тільки голос, — зауважив Маркус.

— Сказав, що нападник розмовляв нерозбірливо.

— Він був шокований.

— Неправда, це було через мою… — не докінчив думки Коста.

Маркус притиснув його.

— Що твою? Ти маєш на увазі заячу губу?

— Так, — промовив в’язень неохоче. Напевно не любив, коли хтось говорив про його недолік так грубо й образливо.

— Завжди та сама історія, еге ж, Ніколо? Ти не змінився від часів, коли був дитиною. Як тебе називали в школі? Вигадали тобі прізвисько?

Коста, поворушившись на лаві, видав відголос, схожий на сміх.

— Заячий Рот, — сказав він і посміхнувся. — Нічого оригінального, а могли й напружитися.

— Ти маєш рацію, Фігаро пасує більше, — ствердив провокативно Маркус.

Коста був схвильований, знову витер хусточкою рот.

— Чого ти від мене хочеш?

— Я не відпущу тобі гріхів, Косто, твоїх неправдивих гріхів.

— Я хочу звідси вийти.

Злочинець відвернувся, щоб покликати вартових.

Але Маркус знову нахилився над ним, поклав руку на його плече й подивився просто в очі.

— Якщо тебе завжди сприймають як потвору, легко до того звикнути. З часом ти розумієш, що то єдине, завдяки чому ти стаєш кимось особливим. Твоє обличчя є в газетах. Коли сидиш у судовому залі, люди до тебе придивляються. Одна річ — не подобатися нікому, а друга — зробити так, щоб тебе боялися. Ти призвичаївся до байдужості й презирства, а тепер люди мусять тебе помічати. Не відвертаються, бо відчувають потребу дивитися на те, чого найбільше бояться. Проте не тебе, а того, що могли б стати такими, як ти. І що довше вони дивляться, то більше почуваються іншими. Завдяки тобі вони можуть почуватися кращими. З іншого боку, саме для того існують чудовиська.

Маркус вийняв із кишені сутани малюнок, знайдений на горищі. Розклав його обережно на лаві й показав Кості. Хлопчик і дівчинка — усміхнені поміж квітів і дерев. Вона в сукенці, заплямованій кров’ю, а він із ножицями в руках.

— Хто це намалював? — спитав в’язень.

— Справжній Фігаро.

— То це я.

— Ні, ти фантазер. Ти зізнався тільки для того, щоб надати сенс своєму безглуздому існуванню. Ти був у цьому чудовий, добре все вигадав. Чудовий і задум релігійного шляху, завдяки йому ти більш переконливий. Я думаю також, що поліціянтам зручно було закрити гучну справу: три напади на жінок, одну вбито, винного бракує.

— Тоді чим ти поясниш те, що від часу, коли мене ув’язнили, більше не було жертв? — спитав Коста, переконаний, що це ключовий аргумент, який доводить його провину.

Маркус сподівався цього запитання.

— Минув ледве рік, але це тільки питання часу, коли він скоїть новий напад. Наразі йому зручно, що ти тут сидиш. Я ладен закластися, він теж подумав про те, щоб припинити це робити, але довго не витримає.

Коста підвів голову й став озиратися навкруги, немовби щось не давало йому спокою.

— Я не знаю, ані хто ти, священику, ані по що ти сьогодні сюди прийшов, але ніхто тобі не повірить.

— Зізнайся, що тобі бракує відваги стати справжнім чудовиськом. Ти використовуєш заслуги когось іншого.

Здавалося, що за мить Кості урветься терпець.

— Звідки ти знаєш? Чому я не можу бути хлопцем із цієї картинки?

Маркус сунув малюнок йому під ніс.

— Подивися на його посмішку, і ти зрозумієш.

Нікола Коста поглянув на малюнок і побачив, що на обличчі хлопця немає жодної вади.

— Це ні про що не свідчить, — сказав він ледь чутно.

— Я знаю, — відказав Маркус. — Але мені цього досить.

10:04

Вона прокинулася від сильного болю в правій вилиці. З острахом повільно розплющила очі. Вона лежала в ліжку, на м’якій червоній стебнованій ковдрі. Кімната з меблями від «Ikea» і вікном, затуленим жалюзі. Мабуть, був день, бо досередини проникало світло.

Вона не була зв’язана, хоча боялася цього. Вдягнена у джинси й куртку з каптуром, але хтось зняв із неї кросівки.

Побачила двері в кімнату. Вони були причинені. «Ввічливо», — визнала вона. Причинили, щоб їй не заважати.

Передусім помацала стегно, шукаючи пістолета, однак кобура була порожня.

Спробувала сісти, але їй запаморочилося в голові. Упала на ковдру й стала вдивлятися в стелю, поки все навколо неї не припинило кружляти.

«Я мушу звідси вийти», — подумала вона.