Долорес Редондо – Диригент (страница 97)

Другий потужний свист сполошив її. Амая не сумнівалася, що звук доносився ззаду. Вона обернулася так швидко, що слабкість повернулася, змусивши її схопитися за Іпара й автомобіль. Позаду нікого не було. Тремтячи з голови до ніг, вона міцно вчепилася у хутро свого собаки й побігла настільки хутко, наскільки дозволяли сили.

На масивних дерев’яних дверях не було жодних прикрас, виступів або клепал. Вони були освітлені згори; обабіч виднілися два вазони, де були посаджені елегантні деревця з червонуватим листям. До дверей вела доріжка, облицьована декоративними камінцями, між якими росла ретельно підстрижена трава. Діставшись входу, Амая відпустила Іпара, аби натиснути на кнопку дзвінка. Її роздирали сумніви. Вона не знала, що скаже господарям. Які слова будуть доречними, якщо ти загубилася в лісі й раптом натрапила на будиночок у гущавині?

Вона розмірковувала недовго. Несподівано двері розчахнулися, і золотаве сяйво окреслило на землі бездоганно рівний трикутник.

Амая відступила на три-чотири кроки назад.

На порозі стояв молодий чоловік і пильно дивився на неї. Він був одягнений у темні штани й білу сорочку із закоченими рукавами.

М’яке світло, що пробивалося зсередини, іскрилося на його каштановому волоссі, що спадало на очі задовгим чубчиком. Лівою рукою він відкинув непокірне пасмо вбік. Здавалося, її поява анітрохи не здивувала його, немовби вона була почесною гостею, заради якої влаштовувалося це свято. Він тепло, чуттєво усміхнувся, чекаючи, коли вона заговорить.

— Я загубилася, — насилу прошепотіла Амая, нервуючись дедалі більше. Температура підвищувалася, головний біль посилювався. Присутність незнайомця чомусь погіршила її стан. — Мені треба подзвонити тьоті.

Усмішка чоловіка стала лагіднішою.

— Як тебе звуть?

Багато років по тому Амая дізналася, що саме так чоловік запитує у жінки її ім’я, якщо має певні наміри. Як запитання, так і відповідь містили інший підтекст.

— Амая Саласар Ітурсуета, — випалила вона, мов папуга, моментально засоромившись і відчувши себе смішною. Її щоки запалали. Дівчинка зітхнула й заплющила очі, намагаючись заспокоїтися.

— Амая, — повторив він.

Амая мала дванадцять років. Їй подобалися хлопці. З дитинства вона захоплювалася двома чи трьома, хоча ще не знала, що таке фізичний потяг, всеохопний жар під шкірою, прискорене серцебиття та інші дивні симптоми, що їх вона відчула, коли він вимовляв її ім’я. Амая здійняла руку та інстинктивно торкнулася волосся, що виявилося холодним, жорстким і скуйовдженим. Вона здивувалася, спіймавши себе на думці, що її хвилює стан власного вбрання, але не могла відірвати погляду від усміхненого обличчя господаря. Його губи були пухкими, але мужніми, а зуби — бездоганно білими. Очі здавалися карими чи зеленими, безсумнівно, світлими. Та найбільше її заворожувала його спокійна, привітна поведінка.

Трохи згодом вона збагнула, що саме привабило її. Він не стривожився. Поводився так, ніби це нормально, коли маленька дівчинка дзвонить у двері глупої ночі — вимокла до нитки, хвора, поранена, вкрита синцями. Його подальші слова переконали її, що він у певному сенсі чекав на неї. Завжди чекав.

— Я уявляв тебе інакше, — мовив він із радісним подивом.

Амая збентежено стенула плечима. Її охопила слабкість. Вона нічого не розуміла. Невже він знав її? Мав якесь уявлення про неї? Гарячка заважала їй ясно мислити, думки плуталися. Аж тут дівчинка зауважила, що Іпар почав хрипло гарчати — конкретне попередження.

Десь удалині блискавка осяяла обриси гори.

— Хочеш увійти? — спитав чоловік. Усмішка не сходила з його обличчя.

Амая на мить відвела очі від незнайомця і глянула на свого собаку. Іпар стояв поруч. Волога шерсть настовбурчилася з обох боків, надаючи йому подібності з бараном, а на шиї — там, де вона чіплялася за нього, — хутро помітно скуйовдилося. Він тримав рівновагу на трьох лапах, а одну з передніх трохи підняв над землею. Голова була нахилена, а очі пильно стежили за дверима. Довгий кудлатий хвіст, що нагадував лисячий, був підібганий, а волосся на загривку стало дибки. Злобний, хоча й контрольований рик не стихав ні на секунду.

— Амає, — покликав її незнайомець.

Як же їй подобалася інтонація, з якою він це казав! Здавалося, ніхто ніколи не звертався до неї так. У його вустах ім’я дівчинки неначе перетворювалося на ім’я жінки, яка одного дня стане чиєюсь коханкою.

Вона звела очі. Чоловік стояв нерухомо, засліплюючи її чарівною, чуттєвою, поблажливою усмішкою. Аж тут вона помітила, що поряд із ним хтось є. Золотаве світло, що окреслювало його силует, заважало їй розгледіти супутників.

«Звичайно, там є інші люди. Усі ті машини біля будинку... Можливо, вони щось святкують».

Амая збиралася переступити поріг, але Іпар перегородив їй шлях. Його гарчання стало ще гучнішим.

«Що з тобою відбувається, Іпаре?» — подумала вона.

Пролунав знайомий потужний свист. Неподалік ударила блискавка, видавши металеве дзенькання. Майже одночасно прогримів грім, від якого здригнулася земля. Її зуби та кістки застукотіли.

Амая ступила два кроки назад. Тієї ж миті уперіщив дощ.

— Амає, — вдруге позвав її чоловік. Він усе ще посміхався, але інтонація змінилася. Невже йому починав уриватися терпець?

Загіпнотизована цією усмішкою, вона невідривно дивилася на нього. Риси його обличчя розпливалися під великими краплями дощу, яких ставало дедалі більше. Їй хотілося піти з ним. Вона нездужала й тремтіла від холоду. Їй подобався його голос. Злива, що набирала силу, здавалася крижаною.

«Дама наближається», — промайнула думка в її голові.

Іпар перегородив їй шлях, не дозволяючи ступити вперед.

І знову повітря прорізав оглушливий свист.

Чарівний незнайомець укотре спробував привернути її увагу.

— Амає, — він обдарував її своєю коронною усмішкою, — хочеш увійти?

Амая збиралася відповісти «Так», вона хотіла увійти. Куди вона вирушить, якщо відмовиться? Чого чекав Іпар, не дозволяючи їй зробити це? Що міг знати він, дурний пес, про те, що потрібно дівчинці?

Знову гуркіт грому.

«Вона наближається», — подумалося їй.

Несподівано чарівний незнайомець відсунувся трохи вбік, і одна з прихованих тінню постатей ступила крок уперед. Золоте мерехтіння огорнуло її.

Украй здивована, Амая відкрила рота. Все тіло ходило ходором — цього разу від жаху.

— Ні! — вирвався крик із самісіньких глибин її душі.

Вона зверталася до тієї постаті, яка спокійно кивала й посміхалася.

— Ні! — верещала дівчинка, відскочивши подалі.

На порозі з’явилися інші люди. Поки Амая репетувала й відходила назад, вони поблажливо дивилися на неї. Розслаблені й неквапливі.

Земля здригнулася від пекельного гуркоту. Небо розкололи десятки блискавок. Здавалося, свистіння лунало звідусіль.

«Дама тут». Вона чітко зрозуміла це.

Силуети, які чекали біля дверей, раптом втратили терпіння і висипали надвір, під дощ. Вони прямували до неї.

Амая вже була неспроможна кричати. Їй заклало вуха. До смерті налякана, вона задкувала, аж поки не спотикнулася об кам’яну плиту і мало не впала. Тієї миті стежку осяяло яскраве світло, що засліпило всіх присутніх. Величне гримотіння не припинялося. Амая заплющила очі, відчувши, як потужна ударна хвиля наздогнала її.

66. Мармелад у буфеті

Болота

Середа, 31 серпня 2005 р.

Знахар глянув на Дюпре, перш ніж торкнутися зомлілого чоловіка.

— Я не брешу. Мені заборонено казати неправду. Такою є моя угода з Господом. Якщо треба збрехати, це маєте зробити ви.

— Жодних проблем, — погодився агент, який раптом пожвавішав. Знахар стулив повіки й почав проводити руками по голові пораненого.

Трохи згодом він перейшов на живіт, підняв багатошарову імпровізовану пов’язку, накладену Шарбу, і надзвичайно обережно просунув туди праву руку, бурмочучи якусь молитву. Розплющивши очі, він перевів погляд на Дюпре й кивнув.

Агент нахилився над непритомним чоловіком і, схопивши його за підборіддя, легенько потрусив.

— Прокиньтеся.

Той розплющив очі, очманіло подивився на нього й підніс долоні до живота.

— Не ворушіться, — наказав Дюпре, притримуючи його руки. — Цей чоловік — місцевий знахар, який живе на болотах. Він допоможе вам. Як вас звуть?

— Домінік, — прошепотів незнайомець.

Джонсон скинув піджак, згорнув натроє і підклав йому під голову. Ошелешений, Домінік хапав ротом повітря.

— У мене нічого не болить, — здивовано констатував він.

— Біль може повернутися, якщо він припинить магічний ритуал.

— Ні! — заблагав чоловік. — Будь ласка...

— Добре. Домініку, чи є ще хтось у будинку? Ви чекаєте на відвідувачів?

— Ні.