Долорес Редондо – Диригент (страница 96)
Амая трохи помовчала, зосередивши погляд на Дюпре. Вона точно відтворила його промову про віктимологічний профіль і замаскованих убивць, що їх шукав Скотт Шеррінґтон.
Знахар, який слухав монолог Амаї, роздивляючись одну дівчинку за другою, наблизився до неї, майже торкнувшись її. Він нахилився вперед і взяв її за руку. Краєчком ока дівчина бачила мовчазну постать Дюпре, який відійшов до дверей. Чомусь їй стало страшенно соромно. Вона відступила на крок назад, майже піддавшись бажанню вирвати руку, немовби передчуваючи, що знахар отримав доступ до чогось потаємного, до особистих переживань, якими вона не могла ні з ким поділитися. Однак він міцно тримав її, і ця сила здавалася дивовижною для такого худорлявого чоловіка. Він ступив крок, подолавши встановлену нею дистанцію, і накрив руку Амаї обома долонями, наче великою важкою ковдрою. Правда виплеснулася з неї нестримним потоком:
— Колись давно буря врятувала мені життя.
65.
Елісондо
Дівчинка палала від жару і марила під величезним буком. Її собака, який безмежно любив свою господарку, злизував з її щік сльози, які вона поривалася змахнути рукою.
Амая вдихнула грубий, примітивний запах борошна, що оточувало її звідусіль. Тоненькі порошинки потрапили у дихальні шляхи й пристали до носових пазух, змусивши її зробити ще глибший вдих (хоча інтуїція підказувала їй не робити цього). Вона відкрила рота у прагненні вирівняти дихання, і борошно проникло в горлянку, змішуючись зі слиною і душачи її своєю м’якою нудотною масою. «Я не хочу помирати, я лише маленька дівчинка», — силкувалася вимовити вона. Та з кожним словом порохниста субстанція, що забивала її дихальні шляхи, просувалася далі. Ці тортури були особливо жорстокими ще й тому, що саме благання про порятунок убивали її. Вона почула ревіння грому і музику Берліоза, що сповіщала про її смерть зловісним дзвоном. Коли бідолашна впевнилася, що кінець настав, вона відчула дотик вологих гарячих рук, які струшували борошно з її обличчя. Нарешті їй вдалося розплющити очі... Перед нею постала усміхнена Росаріо.
— Це станеться сьогодні, маленька сучко.
Амая дико закричала, і цей крик, що вирвався з її горла, допоміг їй перетнути межу між сном та явою. Дівчинка прокинулася посеред темного лісу. Перші кілька хвилин вона думала, що померла, адже нічого не бачила й нічого не чула, крім власного хрипу. Її голос змінився до невпізнання через холод та лихоманку.
Гавкання Іпара повернуло її до реальності. Амая згадала, що загубилася в лісі. Вона помре. Її з’їдять.
Дівчинка підвелася, хапаючись за бук. Перед тим як рушити з місця, вона, мов сліпа, схопилася за шию Іпара — свого провідника.
— Ходімо, Іпаре, — звеліла вона незнайомим голосом.
Пес не ворухнувся.
Амая стала навколішки й, обійнявши його, заблагала:
— Ходімо, Іпаре, будь ласка.
Вона занурила пальці у довгу шерсть на його шиї і ступила один крок. Цього разу Іпар не пручався. Він потрюхикав поряд із нею, хоча кілька разів обернувся, немовби пояснюючи володарю лісу, що не мав вибору.
Амая нічого не бачила. Певної миті вона міцно стулила повіки, перевіряючи, чи розгледить щось, коли розплющить очі. Іпар вів її вперед. Завдяки йому вона не натикалася на дерева, чию дружню присутність відчувала зовсім близько, однак постійно спотикалася об коріння, камінці, купини. Невдовзі вона впала на коліна. Іпар став перед нею, пом’якшивши удар і не дозволивши їй завалитися вперед. Попри це, біль у стегнах і свербіж у колінах були такими сильними, що вона заплакала від страху. Амая доволі довго намагалася підвестися, а коли їй вдалося випростатися, кожен крок мучив її так, ніби у колінних чашечках застрягло каміння. Кілька разів їй ввижався шум річки, але потоки води, що обрушувалися на крони дерев, заважали їй визначити напевно. Залишалося одне — іти далі.
Вона зрозуміла, що втратила прихисток. Температура повітря опустилася щонайменше на два градуси, а відколи зникли дерева — єдина опора у хаосі — вона почувалася осиротілою. Струмені дощу, які забарабанили по її щоках, остаточно переконали Амаю, що вона вийшла за межі лісу. Їй здалося, що десь поряд пролунав пронизливий свист. Іпар зупинився, неначе почувши голос господаря. Кілька секунд дівчинка чекала, коли звук повториться, але ніщо не порушувало тиші. Вона вирішила, що це вітер завивав між деревами. Чергова блискавка розколола небо, яскраво осяявши ніч. Засліплена цим спалахом, Амая побачила стежку, що спускалася пологим схилом. І не тільки стежку. Вона заверещала. Там хтось стояв. Іпар загавкав, мов божевільний, і вислизнув з її пальців. Вона лишилася сама. Очі боліли від сліпучого світла, а на сітківці закарбувалася темна постать, яку вона роздивилася завдяки блискавці, чиє сяйво на мить прорізало морок. Так, там хтось стояв, і вона була певна, що це не віщувало нічого хорошого. Сумнівний привілей — жити в очікуванні смертного вироку — дозволяв їй точно визначати такі речі. Тремтячи від переляку та лихоманки, вона гучно покликала Іпара. Коли він віддалявся, її страх посилювався, межуючи з панікою. Пес рвонувся вперед і погавкав ще кілька секунд, що видалися їй нескінченними. Раптом він замовк і хутко повернувся до неї. Вона нахилилася і стиснула його в обіймах. Підозріла істота зникла.
— Не кидай мене, Іпаре. Не кидай мене, — повторювала Амая, плачучи від радості. Заледенілі пальці знову вчепилися у собаче хутро.
Перш ніж вирушити в дорогу, вона прислухалася, намагаючись визначити, чи переслідує їх хтось, проте дощ заважав їй розчути щось, окрім відлуння власного прискореного серцебиття, що нагадувало хльоскання батога. Іпар ще двічі загарчав, але Ігнасіо навчив її відрізняти попереджувальне гарчання від задоволеного буркотіння пса, який хизувався тим, що відігнав ворога.
Стежка ставала вужчою і крутішою. Невдовзі стало неможливо випростатися, не нахиляючись уперед. Зовсім поряд зяяло провалля. Амая раділа, що на ній трекінгові черевики: будь-яке інше взуття було б непридатним для такого складного спуску. Не відпускаючи шию Іпара, вона низько нахилилася, майже опинившись у сидячому положенні, аби мати змогу хапатися вільною рукою за будь-який виступ, кущ або скелю. Було очевидно: якщо вона впаде, то невпинно покотиться вниз і ніщо її не врятує. Поранені коліна палали під тканиною штанів, а шкірка, що утворилася над подряпинами, тріскалася і дуже болісно свербіла щоразу, як вона згинала ногу. Отак вони пройшли доволі велику відстань. Зрештою Амая виснажилася і зупинилася перепочити. Піднявши голову, вона побачила якесь блимання.
То був будиночок. Хижка посеред лісу. Там горіло світло. Для охопленої гарячкою дівчинки це означало ось що: люди, камін, телефон, з якого можна буде подзвонити тітці. Вона знала, що довго не кліпала очима, побоюючись випустити з поля зору прекрасне видіння. Навіть Іпар пожвавішав, відчувши людську присутність. Поволі спускаючись схилом і наближаючись до будиночка, Амая помітила, що вогників було багато. Вони оточували всю будівлю, мерехтіли в саду, осяювали фасад, парадні двері й під’їзну дорогу, де виднілися кілька припаркованих автомобілів. Проливний дощ, темрява, холод, рани, лихоманка й страждання вплинули на її зір — усе видавалося якимось нечітким, ірреальним. Нею оволоділо почуття, подібне до ейфорії, що моментально поступилося сорому. Яка ганьба! Загубилася, мов остання дурепа, блукала бозна-де й кілька хвилин тому змирилася з думкою, що помре в лісі, хоча насправді її відділяло менше кілометра від тієї хатинки.
Коли Амая дісталася бетонного майданчика, їй здалося, ніби вона доплила до берега, попри відплив, що тягнув її у відкрите море. Ступивши кілька незграбних кроків, вона ледве притлумила бажання заплакати, що стискало їй горло, створюючи відчуття застряглого клубка, який не можна проковтнути.
Раптом дощ ущух, наче хтось закрив небесні крани, звідки виплескувалися цілі моря. Хай там як, а дощ припинився, і це видавалося добрим знаком. Іпар завмер, і Амая теж. Кілька секунд вони слухали, як з дерев падають краплі, як тихо дзюрчать сотні ручаїв і потічків, що утворювалися у Бастані під час злив. Вода струменіла по гофрованому металу майданчика, стікаючи до боків. Амая зітхнула, і це зітхання було навдивовижу чітким — здавалося, до неї повернувся слух після того, як вона довгий час була глухою. І знову різкий свист налякав її. Дівчинка озирнулася, шукаючи винуватця. Звук пролунав так близько, що вона ладна була присягтися, що та істота стоїть прямісінько за її спиною.
— Хто там, Іпаре? — спробувала вона нацькувати пса.
Та Іпар зберігав спокій. Він прийняв одну зі своїх улюблених поз. Напружений, повністю виструнчений, загострені вуха розвернуті у той самий бік, куди він пильно вдивлявся. Хто б це не свистів, Іпар не боявся його.
Дівчинка змахнула пальцями воду з вій і рушила до будинку.
Там стояло значно більше машин, ніж вона розгледіла здалеку. Було очевидно, що не всі належали власнику, адже вони були недбало припарковані обабіч дороги, як це зазвичай робиться, коли хтось навідується у гості. На бамперах виблискували тисячі крихітних краплинок, що нагадували пухирі, які вискакують після опіків. Амая зупинилася біля одного з автомобілів, напружуючи пам’ять, сушачи мозок над тим, чому він так стривожив її. У голові запаморочилося, і світ загойдався у неї перед очима. Довелося обпертися об машину, аби утриматися на ногах. Вона торкнулася водних перлинок, що відразу перетворилися на струмочок, який поповз униз.