Долорес Редондо – Диригент (страница 95)

— Вони сиділи на столі, тримаючи голови над водою, щоби мати можливість дихати. Потім зламалася ніжка і відплила до найнижчої частини даху. — Вона вказала у той бік. — Нажахані дівчатка одна за одною попадали у воду. Бідолашні терпіли, доки сили не покинули їх. Вони потонули, затиснуті між дерев’яною стелею і товщею води, що заполонила все довкола. Коли вода почала спадати, тіла замучених жертв відразу опинилися на підлозі.

Булл перебив її. Здавалося, він прагнув порушити чари, накладені її голосом.

— Гадаю, то був нещасний випадок. Ніхто б не став докладати таких зусиль і викрадати стількох дівчаток, аби дозволити їм потонути. Напевно, їх сховали тут тимчасово. Підозрюю, що свого часу викрадачі вчинили так само з Медорою та її подругами — залишили на кілька днів у маєтку, а потім кудись відвезли. Весь будинок нагадує величезний склад хімічних продуктів. Нічого дивного, зважаючи на те, що це власність фармацевтичного підприємства. Жодне з приміщень, за винятком мисливського павільйону, не схоже на місце, де могли би тримати в полоні дівчаток або когось іншого.

— Дивлячись на Медору, можна сказати, що їм поталанило, — зауважив Шарбу.

Амая з сумом глянула на загиблих.

— Хай там як, а буря лише хотіла врятувати їх від значно гіршої долі. Але Дама не здатна виміряти власну силу. Така вже вона.

Джонсон здійняв руку, просячи тиші, після чого нахилив голову і прислухався. Крізь тріщини у дощатих стінах доносилося гудіння двигуна. До мисливського павільйону наближався човен.

— Чорт забирай! Повертається його напарник.

Від самого початку вони дійшли висновку, що чоловік, який волочив трупи сходами, мав спільників. За їхніми припущеннями, він діяв разом з одним помічником; якби їх було двоє чи більше, хтось залишився би тут, аби допомогти йому переносити тіла. З іншого боку, не викликав сумнівів той факт, що свистун розраховував на чиюсь підтримку. Якщо вони хотіли вивезти звідси трупи, їм був потрібен транспортний засіб. Шум двигуна підтвердив, що вони, бодай почасти, вгадали.

Усі помчали сходами вниз, молячись, аби рибалки не осміліли через стрімкий розвиток подій і не почали імпровізувати. Клайв перебував у павільйоні — сидів біля знахаря, який доглядав за Медорою. Другого чоловіка ніде не було видно.

— Де ваш друг? — спитав Булл.

— Коли нам сказали, що напарник може повернутися, мій товариш вирішив сховатися у кущах надворі й чекати на нього там. Ми не дозволимо йому заскочити нас зненацька, як це зробив його друг. — Він вказав на труп, що плавав біля першого сходового маршу.

Усі стривожено переглянулися. Поки Булл і Шарбу прямували до входу, Дюпре, Амая та Джонсон побігли до одного з бічних вікон.

Крізь шум дощу почувся звук пострілу, що неначе змагався з ревінням грому в дивному мерехтливому небі. Відчинивши вікно, Джонсон встиг побачити, як куля влучила в одного з двох типів, що плили у човні, і звалила його у воду. Було очевидно, що вони не очікували такого розвитку подій.

— Трясця! — скрикнув уцілілий.

Він випустив штурвал і підняв рушницю. Майже не цілячись, вистрелив у бік вхідних дверей. Джонсон подумав, що він, либонь, не визначив, звідки у них стріляли, або розгледів Булла й Шарбу. Щойно чоловік прицілився, щоб вистрілити вдруге, як рибалка випередив його, поранивши у живіт. Він обхопив руками ушкоджене місце і впав уперед, розпростершись на палубі (його зброя вислизнула за борт). Тим часом «Зодіак» повільно рухався далі, аж поки не наткнувся на стіну павільйону. Джонсон та Амая застрибнули у човен через лівий борт, а Булл і Шарбу — через правий, наказуючи противнику підняти руки. Звичайно, той не послухався, оскільки зосередив усю свою енергію на тому, щоби репетувати, мов навіжений, і намагатися утримувати кишки в штанах. Ще раніше Джонсон помітив, що Клайв мав при собі вінчестер-243, а старий носив трьохсотий номер. Якщо каджун замислив уполювати кабана, це пояснювало, звідки взялася величезна дірка у животі незнайомця. Лемент останнього зливався з криками рибалок, які активно перегукувалися.

— Занесіть його всередину, — звелів Дюпре. Розвернувшись до рибалки, який причаївся у кущах, він крикнув: — Виходьте! Годі вже стріляти й верещати! Розлякаєте всіх кабанів на болоті!

Вони відтягли човен від бічних дверей павільйону до парадного входу. І лише тоді зауважили, що чоловік замовк.

Його поклали на другий стіл неподалік від тіла Медори. Шарбу виготовив оклюзійну пов’язку з маслянистих ганчірок, знайдених на борту. Він добряче постарався — запхав кишки назад і зупинив кровотечу, але поранений усе одно зомлів.

Знахар кинув швидкий погляд на нього й мотнув головою:

— Я можу помолитися за його душу. З тілом уже нічого не вдієш.

Він стікає кров’ю і помре десь за годину або навіть раніше. Йому буде боляче. — Він знову розвернувся до мертвої Медори.

— Знахарю, — заблагав Дюпре, схопивши його за руку і відвівши до імпровізованого місця пильнування над небіжчицею. Він кивнув у бік непритомного типа й провадив далі: — Можливо, цей чоловік — єдиний, хто може сказати нам, де вони тримають дівчаток, яких викрали з рідної домівки, так само як і Медору багато років тому. Бідолашних спіткає та сама доля, якщо я не зупиню цих монстрів.

Я переслідую їх усе своє життя; коли вони забрали Медору, ми вийшли на слід і підкралися дуже близько — настільки, що вони зажадали зупинити нас і вбили її брата й мого напарника, завдавши їм пекельних страждань. Весь цей час я бачив, як безслідно зникали десятки підлітків, і в подальшому ніхто не цікавився, що з ними трапилося і куди вони поділися. Цього разу ми опинилися за крок до мети. Нагорі виявлено шість трупів. Я не знаю, скількох жертв вони тримають в інших місцях. Знаю одне: якщо ми не врятуємо їх, ніхто не прийде їм на допомогу.

— Як таке можливо? — спитав знахар. То було не риторичне запитання. Він хотів почути відповідь.

Дюпре збентежено глипнув на нього.

— Ходіть зі мною, — раптом запропонувала Амая.

— Що?

— Ходімо нагору. — Вона вказала рукою на горище.

Дюпре спробував зупинити її.

— Саласар, я сумніваюсь, що це вдала ідея.

— Я піду, — мовив знахар до Дюпре. — Гадаю, ваша подруга хоче показати мені дещо більше, ніж просто трупи. — Чоловік почав підніматися сходами слідом за Амаєю. Дюпре приєднався до них.

Гасниця все ще горіла. Поява човна змусила їх поквапитися, тож ніхто не потурбувався загасити її. Неясне червонувате сяйво надавало задушливій кімнаті теплих кольорів і викликало ілюзію, ніби вони потрапили до палати зі сплячими ляльками. Усі загиблі (за винятком тієї, яку Дюпре перевернув горілиць, аби визначити обставини смерті) лежали на боку; голови були опущені, а руки простягнуті вперед. Волосся, що почасти прикривало їхні обличчя, виглядало тьмяним і сплутаним, як збита шерсть тих опудал, які висіли внизу.

Амая освітила ліхтарем кожне тіло.

— Ми шукаємо демона, — почала вона свою оповідь. — Його найбільша хитрість — навіяти нам думку, що ми бачимо не те, що відбувається насправді. Маніяки такого штибу здатні роками виконувати свою зловісну роботу з надзвичайною обережністю — замітають сліди, ховають трупи, стараються, аби вбивство виглядало як зникнення, втеча, нещасний випадок чи самогубство і з цією метою обирають жертв, що належать до групи ризику, осіб, чиє щезнення може лишитися непомітним або не приверне зайвої уваги через соціальну маргінальність. Приміром, темношкірі підлітки — гарні, сильні та бідні. Той тип дівчат, яким поталанило, якщо вони мають родину, яка дбає про них; той тип дівчат, чия втеча з дому нікого не дивує: вони здатні дременути світ за очі лише тому, що не хочуть ходити до школи, або тому, що їм забороняють гуляти допізна й зустрічатися з хлопцями. Зазвичай вони погано ладнають з матір’ю, сперечаються з батьком і бодай один раз пропадали безвісти. Неслухняні дівчата, які фарбують волосся без дозволу батьків, засмучують своїх близьких і часто несуть покарання за погану поведінку. Їх добре знають у рідному селищі чи кварталі. Іноді вони самі блукають вулицями й відбиваються від групи, бо їм подобається бути наодинці із собою... Такі дівчата можуть щезнути під час урагану, потонути або загубитися в лісових хащах у розпал бурі. Ці жертви додаються до загальної кількості загиблих — із жалем, але без особливої трагедії. Ніхто не марнуватиме часу на спроби з’ясувати, що могло статися з ними. Навіщо? Вони все одно втекли б, покинули рідну домівку і зникли в невідомому напрямку. Наш убивця умисно розправляється з маргінальними елементами.

Цей монстр не має жодного наміру попастися на гачок; він може все життя грати роль порядного громадянина й не прагнути слави, бо вже самоствердився. Він — справжній чорт, який женеться за душами й не просто полонить їх, а приносить до мисливського будиночка, вважаючи своїм трофеєм. І це лише початок того жахіття, що чекає на них. Чи уявляєте ви, скількох осіб занесуть до офіційних списків, коли закінчаться підрахунки жертв цього стихійного лиха, що спустошило все місто? Десятки? Сотні? Якщо добре подумати, неважко дійти висновку, що нинішні умови є ідеальними для викрадачів. Саме так наш маніяк заснував свою імперію, і саме у такий спосіб він і надалі харчуватиметься душами, мов вампір, що зачаївся у темряві.