Долорес Редондо – Диригент (страница 14)

— З іншого боку, він не повинен вирізнятися. Поява когось подібного має видатися природною після стихійного лиха, — зазначив Дюпре.

Такер розкрила ноутбук, який тримала в руці, поставила його на капот машини й показала їм кілька графіків на екрані.

— На першому етапі розслідування ми не відкидаємо можливості, що йдеться про спостерігача, який опинився поблизу. Ми перевіряємо телефонні компанії, електричні компанії, інтернет-провайдерів, різних техніків і майстрів... Шукаємо будь-яку деталь, що об’єднувала всі ці родини. Зі слів свідка ми знаємо, що зовнішність зловмисника не викликає підозр і недовіри. Зараз ми зосередимось на поліціянтах, пожежниках, рятувальних групах, лікарях, парамедиках, працівниках швидкої допомоги. Щоправда, не варто відкидати можливість, що чоловік, який належить до однієї з цих груп, легко прикинувся би «своїм» завдяки хаосу, що панує після проходження урагану.

— Деякі пожежники є добровольцями; вони вирушають до територій, уражених стихійним лихом, і допомагають людям. Наскільки мені відомо, цей щенячий патруль подорожує всією країною і навіть виїжджає за кордон, коли проводяться рятувальні операції високо в горах або в місцях землетрусу, — зазначив Джонсон.

Амая кивнула.

— Також слід включити інформаторів, журналістів, репортерів, телевізійників, тих, хто мчить туди, звідки всі тікають.

Джонсон, який щось друкував на своєму кишеньковому комп’ютері, додав:

— Гадаю, треба розширити список і записати групи волонтерів, що утворюються у соцмережах, добрих самарян, які приходять на допомогу після катастроф.

— Церкви, місцеві організації, благодійні фонди, — зауважила Такер.

— Не варто забувати тих, хто схиблений на ураганах і торнадо, псевдодослідників і безмозких психів, що жадають викласти відео на ютуб, — сказала Амая.

— Кількість дурнів є безмежною, — з усмішкою констатував Джонсон.

— Так само як і кількість демонів, — оголосив Дюпре, дивлячись Амаї у вічі.

Цього разу вона не відверталася. Амая знала, що подобалася чоловікам, і вміла підтримувати гру поглядів. За останні дні їй часто доводилося стримувати хіть Емерсона. Проте погляд Дюпре був зовсім іншим. Допитливий, проникливий, він зазирав у глибини її душі з пристрастю єгиптолога, що розшифровував якийсь ієрогліф. У його темних очах проносилися тіні, що виражали різні емоції: від цікавості до підозри, від захоплення до стривоженості. Вона не чекала простих, зрозумілих вчинків від чоловіка, який очолював одну з найкращих оперативних груп Підрозділу поведінкових наук. Крім того, їй завжди чудово вдавалося вгадувати таємні наміри й справжнє ставлення до неї з боку інших, але, спілкуючись із Дюпре, Амая неначе слухала білий шум. Вона проаналізувала всі його реакції, погляди, слова й поки що не могла визначити, ким він був — другом чи ворогом. Знала одне: він прислухався до неї і вважав її думку достатньо важливою, аби не брати до уваги сумніви, що попервах виникли у решти агентів з його розвідувальної групи. «Почувайтеся впевнено», — сказав він їй перед дверима ферми. Її впевненість і самосприйняття не мали жодного стосунку до ситуації, що склалася. Амая Саласар завжди гуляла сама по собі; вона звикла до цього. Однак кілька хвилин тому, коли вони стояли біля машини, вона вперше за весь день відчула себе частиною колективу, відчула взаємозв’язок і повагу своїх колег.

— Ми ще маємо роботу, — сказав Дюпре. — Коронер пообіцяв мені, що негайно розпочне розтин. Група ночуватиме тут. Ви повертаєтесь до Квантіко. Літак до Вірджинії вилітає за годину. Агентка Гарріс відвезе вас до аеропорту.

Так от у чому річ. Ми — команда, а ти — ніхто. За кого ти себе маєш?

Прощання з іншими було швидким і беземоційним. Амая попрямувала до автівки агентки Гарріс, яка махнула їй рукою з водійського сидіння. Аж тут дівчина усвідомила, що Дюпре крокує слідом за нею. Вона озирнулась.

— Наразі ви маєте всю інформацію. Чекаю на ваш звіт, — мовив він, провівши її до автомобіля національної поліції. Перш ніж увійти всередину, Амая подивилася йому у вічі й спитала:

— Чому ви не привіталися зі мною?

Дюпре здивовано глипнув на неї. Він навіть сплеснув руками, машинально виражаючи збентеження, проте опанував себе достатньою мірою, аби не відповідати.

Та вона була рішуче налаштована й не мала наміру здаватися.

— Під час лекції ви кілька разів зверталися до мене, але пізніше, коли я підійшла до службового виходу й привіталася з вами, ви навмисно зігнорували мене. Чому?

Глибоко зітхнувши, Дюпре розстебнув куртку і вперся руками в боки. Потім він глянув через плече на інших агентів і нахилився ближче до неї:

— Я не хотів підвищити вашу самооцінку своєю увагою, бо розумію, яку шкоду може завдати слідчій зацікавленість з боку інструктора.

Вона зміряла його грізним поглядом.

— Ні, це не справжня причина. Якби ви хотіли уникнути таких наслідків, ви би з самого початку поводилися інакше. Я бачила, що ви зацікавились мною, і навіть Емерсон це помітив, але згодом ви відштовхнули мене. Цілеспрямовано роздратували, поставившись до мене як до зарозумілого дівчиська.

Дюпре мовчки дивився на неї, і Амая впевнилася, що припустилася помилки й нічого не почує. Та він сказав:

— Я не помилився. На тій лекції мені була потрібна ваша увага й ваша подальша лють, аби ви виплеснули її у звіті. І мені це вдалося. Ви маєте рацію у дечому: моя лекція не випадково була присвячена інспектору Шеррінґтону й прихованим жертвам. Упродовж багатьох тижнів я підозрював, що ми зіткнулися з чимось подібним. Відкриття, зроблені нами за останні години, дозволяють застосувати новий підхід. Ми розглянемо цю гіпотезу.

— Чому саме я?

Обличчя чоловіка посуворішало.

— Не заплутуйте себе. Наша справа є найважливішою, і якщо сьогодні ви перебуваєте тут, то лише тому, що я вважаю, що співпраця з вами може принести нам користь.

— Я чудово знаю своє місце. Я — інспекторка відділу вбивств, і мені відомо, що є найважливішим у нашій роботі. Здається, це ви щось наплутали. Коли ми оглядали місце події, ви шпетили мене так, наче розмовляли з кадетом вашої академії. Може, я не проходила підготовку в ФБР, але я знаю правила й знаю, як поводитися на місці події. Хай там як, а ваше пояснення не дає відповіді на моє запитання.

Дюпре з досадою відвернувся. Здавалося, він поривався піти, але наступної миті знову крутнувся назад і з недовірливою посмішкою спитав:

— Серйозно? Ви передали нам звіт, написаний на кількох стикерах. Примудрилися розізлити Джонсона — одного з найбільш миролюбних людей у світі. Я не відповідатиму на ваше запитання. Можливо, іншим разом, але не сьогодні. Адже сьогодні я вдався до одного ефективного засобу. Вам не обов’язково знати причину. Я певен, що все вийшло би інакше, якби ви дізналися правду. Тоді ви б не поводилися так зухвало під час розмови з коронером... і не були б такою рішучою, шукаючи повалений дах.

— Ви не знаєте мене, — заперечила вона.

— Ваша правда. І саме тому сьогодні ви були тут. Мені треба було з’ясувати, скільки в вас бравади, а скільки — таланту, спритності й насамперед розуму. — Він злорадо посміхнувся. — Крім того, я хотів пересвідчитися, як ви виявляєте гонор, коли розумієте, що маєте слушність.

Амая насупилася.

— Як це відбувається саме зараз, — підсумував Дюпре.

— Гонор? — Розчарована, Амая мотнула головою. Тепер усе стало зрозумілим. — Вам розповів Емерсон. — із сумом прошепотіла вона.

Дюпре розвернувся і рушив до групи слідчих, які чекали біля входу до будинку.

— Емерсон тут ні до чого. Не забудьте передати звіт до восьмої вечора. Три профілі, Саласар.

8. Засіб

Академія ФБР, Квантіко, Вірджинія

П’ятниця, 26 серпня 2005 р.

Час тягнувся надзвичайно повільно. Подумки Амая відшліфовувала свій звіт до цілковитої знемоги. Коли настала обідня перерва, вона вирішила, що не має апетиту, але, попри це, приєдналася до групи європейських поліціянтів, що прямували до їдальні. Біля входу до кафетерію вона зіткнулася з агентом Емерсоном, який саме виходив звідти. Амая привіталася з ним, проте Емерсон зневажливо відвернувся, навіть не потрудившись удати, ніби не побачив її. Після обіду відбулися два заняття: перше було присвячене міжнародній мафії, а друге стосувалося злочинів на морському транспорті, міжнародних морських перевезень і портового контролю за вантажем. Її концентрація не поліпшилася, але найбільше дратувало те, що печаль огортала її душу в міру того, як спливали години; у голові відлунював внутрішній голос, який повсякчас повторював, що вона припустилася помилки. Все було неправильним — манера презентації її звіту, висновки щодо профілю. Вона відмовилася слухати Дюпре, коли той докоряв їй за гордовитість, і була певна, що підписала собі вирок, насмілившись сказати йому те, що думає. Зараз вона розуміла, що вони гралися з нею, наче кіт із мишенятком. Застосувавши котячі прийоми, вони розважалися, розпалюючи її ентузіазм і бажання долучитися до розслідування. Дюпре висловився конкретно. «Найважливішою є справа». «Сьогодні я вдався до одного ефективного засобу». Вона почувалася виснаженою, сонною, мов талановита дитина, якій батьки дозволяють пізно лягати спати, але змушують грати на піаніно для гостей.

Під час вечері Амая мляво копирсалася в тарілці, удаючи, ніби сміється з жартів поліціянтів, що сиділи за її столом. Вона рано покинула їдальню і повернулась до спальні, яку ділила з німецькою інспекторкою. Її переповнювала втома, організм потребував сну, але мозок невпинно прокручував справу «диригента». Амая глянула на Герту, що спала горілиць і тихенько хропіла. Вона відклала книгу, яку тримала в руках, і прикрила лампу хусточкою, думаючи, що цієї ночі знову не зімкне очей. Та наступної миті поринула в глибокий сон.