Долорес Редондо – Диригент (страница 16)
«Обіцяю. Я нічого не скажу».
Амая не знала, що відповісти. Вона опустила очі й втупилася поглядом у розліновану на квадрати дошку під телефоном. Її поверхня була вкрита десятками, сотнями карлючок, нашкрябаних різними авторучками. Посеред цього хаосу хтось намалював серце й окреслив його контури стільки разів, що зображення вирізнялося з-поміж інших. Пучкою вказівного пальця вона обвела краї малюнка, утворивши загострену верхівку.
— Амає, коли ти мала дванадцять років, я присяглася, що завжди казатиму тобі правду. Сьогодні я б залюбки збрехала, але мушу виконати обіцянку. — Рішучий голос Енґрасі трохи затремтів. — Амає, твій батько помирає. Якщо ти хочеш попрощатися з ним, маєш повертатися додому просто зараз.
9. Верхівка
Елісондо
Амаї видалося дивним, що Енґрасі так рано наказала їй спати. Після того як вони вечеряли й мили посуд, тітка зазвичай дозволяла їй дивитися телевізор — недовго, оскільки Енґрасі полюбляла читати вночі і, коли наставав час вкладати дівчинку в ліжко, вона теж перебиралася до своєї спальні. Ось чому Амая прикинулася сплячою, коли за кілька хвилин почула рипіння дошки в коридорі, перед її кімнатою. Двері трохи відчинилися — достатньо, аби впустити білувату смугу світла, що вирізнялася на темній дерев’яній підлозі. Аж тут пролунав дзвінок у парадні двері. Амая навшпиньках вийшла зі спальні й, перестрибнувши через дошку, що рипіла в коридорі, підкралася до сходів. Вечорами подруги тітки Енґрасі приходили грати в карти, проте ніхто не завітав би до них о такій пізній порі. Енґрасі відчинила двері й привіталася з кимось. Серце Амаї тріпонулося від радості, коли вона впізнала батьків голос. Вона поривалася помчати сходами вниз і обійняти його, але різко зупинилася.
— Я прийшов, щойно звільнився. Якщо чесно, ти налякала мене, коли ми розмовляли телефоном.
— Маємо проблеми, Хуане. Це пов’язано з Амаєю, — вкрай серйозно мовила тітка. Дівчинці перехопило дух. Ці слова впивалися в неї, мов осині жала. Проблеми з нею? Вона нічого не розуміла. Хоча Амая старалася поводитися добре, здавалося, що конфлікти переслідували її. Дочекавшись, коли батько й тітка увійдуть до вітальні, вона подолала перший сходовий проліт, після чого влаштувалася в темному куточку й уважно прислухалася, невтомно обводячи вказівним пальцем вигадливий візерунок, утворений дерев’яними прожилками на поруччі. Щось подібне до серця.
Голос батька лунав рішуче.
— Якщо ти наполягатимеш, аби я відпустив її навчатися до Памплони, я повторю те, що вже казав: ні. Мені й без того важко змиритися з тим, що дочка не може жити з нами. Ти ж знаєш, скільки роботи ми маємо в майстерні, і, якщо вона переїде до Памплони, бачитися з нею буде дуже складно. Поки Амая лишається в селищі, я принаймні можу бачити її, коли вона йде до школи й повертається звідти.
Невдовзі Амаї мало виповнитися дванадцять років, але її інтелектуальний рівень був значно вищий порівняно з однолітками. Вона випереджала їх на два класи й наступного місяця — в червні — мала закінчити початкову школу. Їй не хотілося продовжувати навчання тут. Її вже сприймали як білу ворону через те, що вона перейшла до восьмого класу, хоча мала би бути в шостому. Один із вчителів запропонував їй перевестися до інтернату в Памплоні. То було місце, де молодші за неї діти навчалися в старших класах і це нікого не дивувало. Місце, де вона не вирізнялася би з-поміж інших учнів. Радісна й натхненна, дівчинка повернулася додому, тримаючи в руках рекламну брошуру навчального центру. Попервах ця пропозиція трохи збентежила тітку, але зрештою вона, як завжди, стала на її бік, адже усвідомлювала, наскільки жорстоко можуть ставитися діти до «зубрилки». Батько також це знав. Він надзвичайно пишався успіхами доньки, проте навіть і чути не хотів про можливість навчання за межами селища.
— Ні, це не має стосунку до школи. — Голос Енґрасі був напруженим, схвильованим. — Ідеться про більш делікатну проблему.
Вкрай серйозний, Хуан мовчки чекав подальших пояснень.
— Кілька тижнів тому я помила їй голову й допомагала розплутати волосся. Випадково подряпала гребінцем її шрам.
Батько затамував дух. Сидячи на сходах, Амая здійняла праву руку й обмацала вм’ятину з шорсткими краями під волоссям.
— Дівчинка піднесла руку до голови й сказала: «Що це, тітонько?» «Це шрам, сонечку», — відповіла я. Тоді вона спитала: «Який ще шрам?» Я упустила гребінець і вдивилась у її обличчя, бажаючи переконатися, що вона не сміється з мене. Відповіла дуже серйозно: «У тебе лишився шрам — слід від удару в голову». Амая усміхнулась і спокійно мовила: «Напевно, я була дуже маленькою, бо нічого не пам’ятаю». Я довго й надзвичайно обережно розпитувала її, намагаючись не розкрити нічого зайвого й дозволити їй згадати все самій. Я навіть підказала: «Це сталося в пекарні. Хіба ти не пам’ятаєш?» Вона з усмішкою відповіла: «Мабуть, я пустувала.
В дитинстві я була справжньою
Хуан полегшено зітхнув.
— Сестро, я не знаю, що сказати. Можливо, це на краще. Я стільки молився і благав Бога, щоб та біда ніколи не трапилася.
Коли Енґрасі знову заговорила, її голос посуворішав.
— Ти нагадуєш страуса, який ховає голову в пісок, удаючи, ніби нічого не сталося. Дозволь сказати тобі дещо: скільки б ти не молився, Бог не може стерти події, що відбулися. І ти помиляєшся: це не на краще. Здається, ти не розумієш серйозності ситуації. Тієї ночі Амая отримала важку черепно-мозкову травму. Тобі нічого не відомо про ступінь важкості, тому що ти не відвіз її до лікарні, а довірився тому лікарю-нездарі — твоєму приятелю. Ти волів погодитися з ним. Не сперечався, не проводив обстеження.
Хуан не відповів. Така реакція зазвичай свідчила, що він приголомшений. Амая легко уявляла його: руки занурені в кишені, очі потуплені в землю.
— Такі травми можуть призвести до пошкодження мозку навіть багато років по тому.
— Але ж вона дуже розумна...
— Пошкодження цього типу не впливають на розумові здібності. Вони довгий час причаюються і не турбують людину, аж доки одного дня не виявляють себе. І тоді стан хворого стрімко погіршується.
Попервах вона нічого не почула. Потім до неї долинули тихі схлипування. Засмучена, Амая ледве насмілювалася дихати. Її батько плакав.
— Ми маємо відвезти її до лікаря, — ридав він.
— Я вже це зробила. Лікар Мунґія — один з найкращих неврологів країни. Він приймає пацієнтів в університетській клініці Памплони. Ми вчилися разом. Хороша людина.
Амая згадала це ім’я. Той лікар їй сподобався.
— Він не виявив жодних пошкоджень мозку. До речі, сказав, що інтелектуальний рівень Амаї значно перевищує середній, хоча я давно це знаю і підтвердження фахівців мені не потрібні.
— Це добра новина, — обережно мовив батько. — Хіба ні?
— Хуане, люди, що зазнають серйозних травм, іноді виробляють механізм самозахисту, що оберігає їх від страждань. Гадаю, саме це відбувається з Амаєю. Вона дуже страждає.
Слова батька пролунали приглушено — так, неначе він затулив лице руками.
— Ми всі страждали.
Енґрасі знову підвищила голос.
— Іди до біса, Хуане!
Амая аж підстрибнула на сходинці. Вона вперше чула такі слова від своєї тітки.
— Амая страждає, і в її переживаннях винен ти. Ось чому я змусила тебе прийти. Ти мусиш покінчити з цим раз і назавжди.
— Що ти маєш на увазі?
— Амая завжди була спокійною дівчинкою, їй подобається читати й жити тут, зі мною. Вона багато вчиться і повсякчас виконує домашні завдання — навіть ті, які вчителі не просять робити. Та вона вже кілька місяців не грається надворі, не зустрічається зі своїми подругами. Ходить одним маршрутом: з дому до школи й назад. Як би я не вмовляла її розвіятися, вона відмовляється. Минулого тижня я доручила їй піти до аптеки й замовити мені дещо. Вночі, коли я вкладала Амаю спати, вона спитала, чи її покарали, поселивши в моєму будинку. Уявляєш моє здивування? «Звісно ні, моя люба.
Звідки ти це взяла?» — сказала я. Тоді вона розповіла, що якісь жінки впізнали її і запитали, чи покращилася її поведінка. Сердега відповіла, що так. Жінки продовжили теревенити, й одна пояснила другій, що Амая живе зі мною, тому що була неслухняною дівчинкою, яка крала речі з дому, сварилася з батьками, била сестер і якось навіть здійняла руку на власну матір. Вона заслуговувала на покарання. Спершу батьки планували віддати дочку до інтернату, але Росаріо пожаліла її, і ви вирішили, що буде краще, якщо вона переїде до мене.
Ошелешений, Хуан не знав, що відповісти.
Енґрасі провадила далі:
— Мої подруги, з якими я полюбляю грати в мус, нічого не казали, аби не засмучувати мене. Однак вони зізналися, що чутки — звичні сільські
Вона не розчула першої фрази батька.
— Я вийшов із пекарні й почув, як Росаріо розповідала своїм клієнткам щось подібне.
— Коли це сталося?
— Давно. Може, кілька місяців тому.
Голос Енґрасі затремтів від люті й обурення.
— І ти ще смієш казати, що страждаєш? Чому ти не заборонив своїй дружині розпускати плітки про «погану дівчинку»? — Гнівна інтонація змінилася співчутливою. — Знаєш, що вона запитала у мене вчора? «Тьотю, як гадаєш: якщо я поводитимусь дуже добре, мені дозволять повернутися додому?»