Долорес Редондо – Диригент (страница 15)

Аж раптом почувся стукіт у двері, який виявився реальним і розбудив її. Незнайомий чоловічий голос вигукнув її ім’я. Лампа на нічному столику досі горіла. Амая випросталася, повільно позбавляючись залишків сну. Звелася на ноги й попрямувала до дверей. На мить озирнулася, аби заспокоїти Герту, яка напіврозплющила очі:

— Спи. Вони прийшли по мене.

Герта слухняно повернулась на бік і заснула. Відчинивши, Амая усвідомила, що вийшла в майці й трусиках. Вона трохи причинила двері й визирнула в отвір.

— Слідуйте за мною, — мовив чоловік, нічим не показавши, що бачив її щойно у спідній білизні. — Спецагент Дюпре хоче з вами поговорити.

Вона квапливо одяглася.

Лабіринт коридорів, що вів до кабінету Дюпре, видався їй ще більш заплутаним у нічній тиші. Цей ілюзорний спокій порушився, щойно дверцята ліфта відчинилися на першому підвальному поверсі. За столами працювали кілька співробітників Підрозділу поведінкових наук. Пройшовши повз них, вона скоса позирнула на стілець, де їй довелося чекати під час попередніх відвідин. Цього разу агент провів її прямісінько до кабінету.

Агент Джонсон — свіжий і бадьорий, неначе після восьмигодинного сну, — піднявся зі стільця, що стояв за столом Дюпре, нахилився вперед і простяг їй руку. Потім він знову усівся і не зронив жодного слова, хоча крадькома спостерігав за нею. Дюпре — без піджака, у самій лише сорочці — стояв перед мапою. Озирнувшись, він привітався з дівчиною і без зайвих прелюдій спитав:

— Саласар, чи відомі вам метеорологічні прогнози останніх днів?

Амая подумала, що було б дивно, якби вона нічого не знала.

Впродовж останніх годин усі державні ЗМІ повідомляли те саме.

— Так, я бачила новини.

— 23 серпня над Багамськими островами сформувався потужний циклон, 24 серпня він отримав статус тропічної бурі, яку назвали Катріною, а вчора вона дісталася півдня Флориди, перетворившись на ураган першої категорії, що розцінюється як помірний. Станом на сьогодні наслідки його проходження є такими: шестеро загиблих, багато поранених, величезна територія відірвана від зв’язку, пошкоджені дороги, виведені з ладу телефонні лінії... Нам передали інформацію, що кілька родин пропали безвісти і за останню добу не надійшло жодної звістки про них. Деякі відповідають віктимологічному профілю.

Амая вдихнула повітря, але стримала зітхання, так само як і свої надії взяти участь у розслідуванні.

Дюпре поводився обережно.

— Може, це нічого не означає. Ймовірно, що їх евакуювали після перших попереджень або вони переїхали до родичів чи друзів.

— Але. — мовила вона, не в силі стриматися.

— Але може статися, що втрутився наш убивця.

— Вам треба їхати туди, — насмілилася порадити Амая.

— Так, я згоден, і саме тому відрядив до Флориди агентів Такер та Емерсона. Ми ознайомлені з протоколами дій, передбаченими владою для таких ситуацій, і не можемо допустити, щоб вони в чомусь схибили. Сподіваємось, що за кілька годин агенти почнуть надсилати перші повідомлення.

Амая опустила очі додолу й кивнула. Усе вирішено, вона поза грою. Тоді навіщо Дюпре покликав її? Лише для того, щоб дати їй зрозуміти, що вона їм не потрібна?

— Діставшись Флориди, ураган значно ослаб на суші, але впродовж останніх годин Катріна відступила до Мексиканської затоки; тамтешні високі температури підживили її і знову перетворили на ураган, що стрімко набирає силу. Національний ураганний центр сповіщає, що наразі її можна віднести до третьої категорії. Згідно з першим прогнозом, Катріна мала рухатися на північ і промчати між Флоридою та Джорджією. Проте вона звернула на захід, у напрямку Луїзіани.

Амая відчула, як по спині поповзли мурашки. Вона це знала; у новинах весь день показували просування урагану — його гігантське око, що крутилося над морем. Її м’язи напружилися під одягом, що спричинило мимовільні скорочення. Здавалося, праве плече, що смикалося і тріпотіло, жило власним життям.

— Міська рада Нового Орлеана щойно повідомила, що Рей Неджин публічно оголосив про свій намір видати указ про обов’язкову евакуацію громадян. — Ці слова були такими важливими й значущими, що немовби зависли в повітрі, коли Дюпре замовк.

— Він поїде туди, — впевнено мовила вона. Тремтіння у плечі припинилося.

— Я теж так вважаю. Єдина відмінність полягає в тому, що цього разу ми чекатимемо на нього.

— Ви чекатимете?

— Ми. Якщо ви захочете скласти нам компанію.

Амая усміхнулася.

— Так, звісно, я хочу.

Дюпре простяг дівчині руку й привітав її.

— Агент Джонсон супроводить вас. Ви повинні виконати умови протоколу безпеки, щоб вам дозволили поїхати з нами. Потім вам видадуть тимчасове посвідчення і зброю. Часу обмаль. За дві години ми вилітаємо до Нового Орлеана.

Усміхнений Джонсон стояв поряд із нею, поки вона складала присягу. Їй видали форму, бронежилет, тимчасове посвідчення і зброю. Амая повернулася до спальні і, стараючись рухатися тихо, відчинила шафу, де зберігала свої скромні пожитки. Усміхнувшись, вона замислилася над тим, що варто взяти з собою дівчині, яка їде до місця, де бушуватиме ураган. Трохи згодом поклала на ліжко торбу і почала збирати речі. Спакувавши все необхідне, глянула на годинник і побачила, що до виїзду залишилося менше тридцяти хвилин. Герта мирно спала. Якщо вона щось почула, то ніяк не виявляла цього. Амая з ніжністю дивилася на подругу, розмірковуючи, чи варто будити її. Приймати рішення не довелося.

— Ну ж бо, розповідай. Інакше вибухнеш, — мовила німкеня, не розплющуючи очей.

— Я вирушаю до Нового Орлеана з ними.

— Як ти почуваєшся?

— Дуже добре, — відказала Амая. Мабуть, надто квапливо.

— Авжеж. — Подруга закотила очі під лоба. — А зараз, Амає, дівчинко з долини, розкажи Герті правду.

Амая прикусила нижню губу й на якусь мить заплющила очі.

— Я налякана, Герто. Мені цілком вистачає зухвалості горянки, аби триматися впевнено, але нині все відбувається насправді, це вже не теоретичне заняття. Якщо я схиблю, можуть померти реальні люди. Така ймовірність не виходить у мене з голови. Мені подобається обговорювати різні теорії в кабінеті, якщо йдеться про інтелектуальну вправу, проте вчора, коли я побачила кульове поранення на голові того хлопчика... Агенти вважають, що я помиляюсь. А раптом вони мають рацію?

Герта взяла її за дві руки й накрила їх своїми долонями.

— Послухай мене, Амає. Хоча ми познайомилися нещодавно, я знаю про тебе те, що вони навіть уявити не можуть. Я знаю, що робить тебе сильною, а що — вразливою; знаю, над якими запитаннями про себе ти замислюєшся, і щиро сподіваюсь, що одного дня ти знайдеш відповіді на них. Ти — хороша людина, Амає Саласар. Одна з найсильніших і найсміливіших, яких я зустрічала. Та насамперед ти — видатна поліціянтка. Коли я прочитала твоє досьє перед поїздкою, я була вражена. Ти наділена інстинктом природженого детектива, і цей Дюпре, який аж ніяк не є дурнем, усе зрозумів.

— Так, а якщо. — заперечила Амая.

— Ніяких «якщо». Чесно виконуй свою роботу. Нічого не бійся і дотримуйся своїх переконань. Саме цього очікує від тебе Дюпре. Хіба він не сказав тобі вчора, коли ви були в тому будинку без даху? Саме це йому потрібно. Не забувай: якими би поважними агентами ФБР вони не були, ти не одна з їхніх кадеток. Ти стала наймолодшою інспекторкою з твого випуску; ти спіймала колекціонера-маніяка. Чорт забирай! І ти зробила це самотужки, обійшовшись без усієї тієї мудрості старших. Тож вище голову і вперед, Амає, дівчинко з долини.

Черговий стук у двері змусив їх замовкнути. Амая глянула на годинник. Залишалося двадцять хвилин. Відчинивши двері, вона побачила жінку в формі.

— Інспекторко Саласар, вам телефонують з Іспанії.

Її тіло пронизав дрож. Дзвонити могла лише одна людина, і якщо вона зателефонувала, це означало, що сталося якесь лихо.

Користуватися приватними мобільними телефонами в приміщеннях було заборонено. Вона на мить озирнулася і глянула на свій вимкнений телефон, що лежав на верхній полиці у відведеній для неї частині гардероба. Вираз її обличчя був красномовнішим, ніж їй би хотілося. Герта схвильовано дивилася на неї. Амая безуспішно спробувала заспокоїти подругу усмішкою, після чого рушила слідом за жінкою до зали, де було з десяток телефонних кабін. Їй вказали на одну з них. Вона увійшла й узяла слухавку.

— Тьотю, з вами все гаразд?

Рідний ласкавий голос донісся крізь телефонну лінію.

— Все гаразд, сонечку, я не хотіла налякати тебе. А як твої справи? Як проходить навчання?

— Добре. Навчання проходить дуже добре, просто чудово. Але... що трапилося? Чому ти телефонуєш?

Почулося тоскне зітхання, і на іншому кінці дроту запала напружена мовчанка. Амая уявила, як тітка Енґрасі сидить у своєму кріслі біля телефонного столика. Її волосся зібране у кокетливий пучок на паризький манер; крізь розчахнуте вікно дме бриз із річки Бастан, що додає прохолоди спекотній серпневій ночі в Елісондо.

— Амає, з твоїм батьком біда. Він дуже хворий. Минулої неділі стався ще один напад. Три дні він перебуває у лікарні. Я не дзвонила тобі раніше, бо не хотіла хвилювати. Думала, що все, як завжди, минеться. Проте за останні години його стан значно погіршився.

«Ні-ні». «Будь ласка, ні».

— Кардіолог каже, що він дуже слабкий і його серце довго не витримає. Мені надзвичайно прикро, Амає.