Диана Сеттерфилд – Тринадцята казка (страница 67)

Що ж трапилося з тобою, Естер? Куди ж ти поділася?

Крізь вікно я побачила, що кухня порожня, а коли повернулася до фасаду будинку і постукала у двері, то мені ніхто не відповів.

Може, він кудись поїхав? О цій порі року майже всі кудись від’їжджають. Але вони їдуть здебільшого до своїх родин; а куди поїде Аврелій, у якого родини немає? Тож, напевне, він десь тут.

Нарешті до мене дійшло: та він же, либонь, розвозить торти для різдвяних вечірок! Бо чим іще може займатися постачальник провізії у переддень Різдва? Треба було мені приїхати сюди пізніше. Я засунула у поштову скриньку вітальну картку і вирушила через ліс до зруйнованого маєтку.

Було холодно; достатньо холодно, щоб чекати снігу. Під черевиками земля була мерзла, як камінь, а побіліле небо загрожувало хуртовиною. Я йшла енергійним кроком. Навіть трохи зігрілася від швидкої ходьби, тим паче що попередньо закутала обличчя теплим шарфом аж до самого носа.

На галявині я зупинилася. Там, на будівельному майданчику, панувало якесь незвичне пожвавлення. Я невдоволено насупилася. Що б це могло означати?.. Фотоапарат висів у мене на шиї, під пальтом. Коли я розстебнула ґудзики, під одіж заповз неприємний холод. Скориставшись об’єктивом-далекоміром, я почала спостерігати. На під’їзній доріжці виднівся поліцейський автомобіль. Уся будівельна машинерія стояла нерухомо — роботи було зупинено. Самі будівельники зібралися неподалік ріденькою купкою. Вони, мабуть, не працювали вже досить давно, бо час від часу ляскали в долоні і притупцьовували, намагаючись зігрітися. Дехто з них поклав каску на землю, дехто начепив через ремінець на руку. Ось один чоловік дав другому закурити. Будівельники зрідка перемовлялися короткими фразами, але розмови як такої не було. Я спробувала прочитати вирази їхніх похмурих облич. Що вони означали? Утому? Стурбованість? Зацікавлене очікування? Чоловіки стояли спиною до майданчика, а лицем до мене і мого фотоапарата, але час від часу хтось із них обертався, щоб поглянути через плече на те, що відбувалося позаду.

А позаду на частиною майданчика було розбито білий тент. Будинок уже знесли, але за розташуванням каретного сараю, церкви та за напрямком гравійної доріжки я здогадалася, що тент поставили на тому місці, де колись була бібліотека. Поряд із тентом стояв якийсь будівельник, а біля нього, напевно, виконроб. Вони розмовляли з двома чоловіками: один з них був у костюмі і пальті, а другий — у поліцейській формі. Говорив виконроб — швидко, час від часу то схвально киваючи, то заперечливо хитаючи головою; але коли чоловік у пальті поставив запитання, то звернувся він не до виконроба, а до його підлеглого; коли ж той почав відповідати, то решта троє уважно його слухали.

Схоже, той чоловік зовсім не зважав на холод. Говорив короткими фразами, а коли робив довгі паузи, явно щось пригадуючи, то решта теж мовчали, терпляче очікуючи продовження. У якусь мить будівельник вказав на екскаватор і зімітував рукою, як той вгризається в землю своїм зубатим ковшем. Нарешті чоловік знизав плечима, насупився і провів рукою перед очима, наче відганяючи від себе якийсь неприємний образ, що виник у його уяві.

Ось піднялися відкидні двері тенту, звідти вийшов ще один, п’ятий, чоловік і приєднався до групи. Вони про щось недовго і серйозно радилися, а потім виконроб пішов до групи своїх підлеглих і переговорив з ними. Ті схвально закивали головами, немовби заздалегідь очікували саме такого висновку, а потім забрали каски й термоси і вирушили до своїх автомобілів, припаркованих біля брами. Полісмен у формі зайняв позицію біля тенту спиною до входу, а його колега у пальті запросив будівельника та його начальника до поліцейського автомобіля.

Я повільно опустила фотокамеру, але все одно не зводила очей з білого тенту. Я вже колись була на тому місці. Мені пригадалася пустка занапащеної бібліотеки. Обвалені полиці, балки, що попадали на підлогу… А ще мені пригадався той несподіваний страх, що пронизав мене, коли я перечепилася об шматок обгорілої деревини.

Мабуть, у тій кімнаті знайшли труп, похований під обгорілими книжками, за труну якому служила книжкова шафа. І понад півстоліття цю могилу надійно приховували від очей балки, що впали додолу.

Естер? Ця здогадка міцно засіла в моїй голові. Я довго шукала людину — і ось, здається, її знайшла. Логічний висновок був неминучим.

Однак Естер поїхала за рік до пожежі, чи не так? Навіщо ж вона повернулася? І тут мене вразила думка, простота якої змусила мене повірити у її правдивість: а що, коли Естер взагалі нікуди не від’їжджала?..

Коли я вийшла на край лісу, то побачила двох білявих малюків, що безутішно плелися під’їзною доріжкою. На ходу вони похитувалися і спотикалися: важка будівельна машинерія залишила на землі звивисті, застиглі від морозу шрами, а дітлахи не дивилися собі під ноги. Та й ніколи їм було дивитися, бо вони тільки й знали, що оглядалися через плече на будівельний майданчик.

Саме дівчинка і побачила мене першою, коли, втративши рівновагу і ледь не впавши, повернула нарешті голову і поглянула перед собою. Від несподіванки вона зупинилася. А брат її, узрівши мене, напустив на себе поважний вигляд людини, яка знає дуже важливу інформацію, і сповістив мені таке:

— Вам не можна туди ходити. Так полісмен сказав. Туди ходити заборонено.

— Зрозуміло.

— Вони там тент поставили, — додала дівчинка і ніяково зашарілася.

— Я бачила той тент, — відповіла я.

Під аркою паркової брами показалася їхня мати. Вона явно поспішала і трохи засапалася.

— З вами все гаразд? Я бачила на вулиці поліцейську машину. — А потім звернулася до мене: — Що там сталося?

Їй відповіла дівчинка.

— Поліція там тент поставила. Нас туди не пустили. Сказали, щоб ми йшли додому.

Білява жінка поглянула на майданчик і, побачивши білий тент, спохмурніла.

— Його ставлять зазвичай тоді, коли… — Вона не наважилася закінчити фразу в присутності дітей, але я здогадалася, про що йшлося.

— Гадаю, саме це і сталося, — мовила я.

Першим порухом жінки було пригорнути дітей та заспокоїти їх, але натомість вона просто поправила шарфик у хлопчика і змахнула чубчик з очей у дівчинки.

— Ходімте додому, — сказала вона дітям. — Усе одно на вулиці надто холодно, щоб гуляти. Ходімте додому, я зварю вам какао.

Дітлахи кинулися через браму і вискочили на Стрит. І знову, як і раніше, їх наче з’єднував невидимий мотузок: куди б вони не кидалися, як би не вертілися, усе одно вони завжди були поруч, на відстані мотузка одне від одного.

Спостерігаючи за ними, я відчула в боці жахливу й болісну пустку, нестерпну відсутність своєї сестри.

Їхня мати на мить затрималася біля мене.

— Може, й ви вип’єте в нас какао? Ви бліда, як примара.

І ми пішли з нею в ногу слідком за дітьми.

— Мене звуть Марґарет, — назвалась я. — Аврелій Лав — мій знайомий.

Жінка посміхнулася.

— А мене звуть Карен. Я тут доглядаю оленів.

— Я знаю. Аврелій мені казав.

Поглянувши вперед, я побачила, як дівчинка кинулася до брата, намагаючись його штовхнути. Той ухилився і рвонув на бруківку, тікаючи від сестри.

— Томасе Амбросе Прокторе! — гукнула моя супутниця. — Ану назад на тротуар!

Зачувши це ім’я, я аж сіпнулася від несподіванки.

— Як, ви сказали, звуть вашого хлопчика?

Жінка здивовано глянула на мене.

— Просто… багато років тому тут працював чоловік на ім’я Проктор, — поквапилася пояснити я.

— То був мій батько — Амброс Проктор.

Від чергової несподіванки я знову зупинилася й замислилася.

— Виходить, що Амброс Проктор… тобто хлопець, який працював помічником Джона-копача, — ваш батько?

— Джон-копач? Ви хочете сказати, Джон Діґенс? Так. Саме він і знайшов моєму батькові роботу в Енджелфілді. Утім, це було задовго до мого дня народження. Коли я народилася, батькові було за п’ятдесят.

Виринувши з роздумів, я знову поволі рушила вперед.

— Приймаю ваше запрошення на какао, якщо ви не заперечуєте. До речі, коли прийдемо, я дещо вам покажу.

Діставши закладку з щоденника Естер, я подала її Карен. Та взяла фото й відразу ж посміхнулася, побачивши на ньому свого сина: серйозний, на голові каска, плечі розведені, пряма напружена спина.

— Пам’ятаю той день, коли син прийшов додому і розповів мені, що вдягав жовту будівельницьку каску. Він так зрадіє цій фотографії!

— А спадкоємиця Енджелфілду, міс Марш, та, що є вашим роботодавцем… вона коли-небудь бачила Тома?

— Чи бачила вона Тома? Звісно, що ні! Ви ж знаєте, що їх дві. Дві сестри Марш. Настільки мені відомо, одна з них завжди була розумово відсталою, тому всіма справами у маєтку керує її сестра. Але вона затвірниця. Після пожежі ніколи в Енджелфілді не була. Навіть я ніколи її не бачила. Ми підтримуємо контакт виключно через правозаступників.

Карен стояла біля плити, чекаючи, поки нагріється молоко. Крізь вікно виднівся парк, а за парком — поля, якими колись Аделіна з Еммеліною пхали дитячий візок із немовлям. Уже небагато лишилося пейзажів, які майже не змінилися відтоді.

Мені слід було виявляти обережність, щоб не сказати більше, ніж потрібно. Відтоді як я завітала до оселі Карен, господиня ніяк не виявила своєї поінформованості щодо того, що міс Марш з Енджелфілду і міс Вінтер, чиї книжки я помітила у неї на полиці, — та сама особа.