Диана Сеттерфилд – Тринадцята казка (страница 68)

— Річ у тім, що я працюю на сестер з Енджелфілду, — пояснила я. — Я пишу нарис про дитячі роки, які вони тут провели. І коли я показала міс Марш кілька фотографій їхнього будинку, мені здалося, що вона його впізнала.

— Навряд чи. Хоча все може бути…

Вона знову взяла фото, поглянула на нього, а потім покликала сина із сусідньої кімнати.

— Томе! Томе! Принеси, будь ласка, оте фото, що стоїть над каміном! Оте, що у сріблястій рамці.

Увійшов Том із фотографією в руках, а за ним вбігла його сестра.

— Ось поглянь, — звернулася до нього Карен, — оця пані тебе сфотографувала.

Коли малюк побачив себе на знімку, на його обличчі з’явився вираз радісного подиву.

— А можна, я візьму фото собі?

— Авжеж, — відповіла я.

— Покажи Марґарет фото твого діда, — сказала Карен.

Том підійшов до столу з мого боку і ніяково простягнув мені фотографію у рамці.

Це було старезне фото, на якому був зображений дуже молодий парубок, майже підліток: на вигляд йому було років вісімнадцять, не більше. Місце, де він стояв, я розпізнала відразу ж: це був класичний парк. Хлопець зняв кепку і тримав її в руці; я миттю уявила собі, як він однією рукою знімає її, а другою витирає з лоба піт. Він трохи відхилив назад голову, стараючись не мружитися на сонці, і це йому майже вдалося. Рукава його сорочки були закочені по лікті, а верхній ґудзик розстебнутий; але штани були ретельно напрасовані, а черевики до блиску начищені — спеціально для фотографії.

— Він працював там, коли сталася пожежа?

Карен поставила на стіл кухлики з какао. Прибігли діти, повсідалися й почали його сьорбати.

— Здається, на той час його вже забрали до війська. Після цього він в Енджелфілді довго не з’являвся. Років із п’ятнадцять.

Пронизавши поглядом десятиліття, сконцентровані у старій зернистій фотографії, я придивилася до обличчя хлопця. Який гарний! І як же Том на нього схожий!

— Знаєте, він ніколи багато не розповідав про своє дитинство та юність. Завжди був небалакучий. Але є речі, про які мені б хотілося дізнатися. Наприклад, чому він так пізно одружився? Коли вони побралися з моєю матір’ю, йому було під п’ятдесят. Може, на заваді стояло щось, що трапилося з ним ще у молодості, як ви вважаєте? Але в дитинстві такі запитання чомусь не спадають на думку, а коли людина дорослішає, то часто буває вже пізно… — Карен на мить замовкла, сумно знизавши плечима. — Він був чудовим батьком. Спокійним. Добрим. Завжди в усьому мені допомагав. Однак тепер, коли я вже сама стала дорослою, у мене складається враження, наче я ніколи по-справжньому не знала свого батька.

Раптом мою увагу привернула одна деталь на фото, якої я раніше не помітила.

— А що це таке? — спитала я.

Карен нахилилася, щоб краще придивитися.

— А, це торба. Щоб дичину носити. Фазанів здебільшого. Її можна розстелити пласко на землі, покласти туди птицю, потім загорнути і застебнути. Не знаю, як ця торба опинилася на фото. Я достеменно знаю, що мій батько ніколи не був ні єгерем, ні лісником.

— Інколи він приносив двійнятам то кролика, то фазана, коли вони просили його, — пояснила я, і Карен вдячно поглянула на мене — вона рада була дізнатися про раніш невідомий епізод із життя свого батька.

Я згадала про Аврелія та його спадщину. Його принесли до місіс Лав саме у цій торбі для дичини. Тепер зрозуміло, звідки там взялося перо, — адже в торбі носили фазанів.

А ще мені пригадався шматочок паперу. Пригадалося, як Аврелій казав мені, піднісши смужку паперу з розмитою плямою до вікна: «На початку — щось схоже на А. У самісінькому кінці — S. Воно, звичайно ж, вицвіло за довгі роки, треба добряче придивитися, але все одно побачити можна, еге ж?»

Я так і не змогла нічого там побачити, але Аврелієві це, мабуть, і справді вдалося. А що, коли там було не його ім’я, а ім’я його батька — Амброс?

Пішовши від Карен, я взяла таксі й поїхала до контори правозаступника, що у Бенбері. Адресу я знала, бо листувалася з ним стосовно Естер; а тепер чи не та сама Естер знову «змусила» мене звернутися до нього?

Секретарка, дізнавшись, що я не призначала зустрічі заздалегідь, не схотіла турбувати містера Ломакса.

— Ви що, не знаєте, що сьогодні переддень Різдва?

Але я стала наполягати.

— Скажіть йому, що я міс Лі, приїхала стосовно Енджелфілду та міс Марш.

Із виразом на обличчі, який слід було читати як «це вам не допоможе», секретарка пішла до контори, щоб доповісти про мене, а через деякий час повернулася і таки запросила мене до свого шефа, щоправда, не без прихованої неприязні.

Містер Ломакс-молодший молодим уже не був. Років йому було приблизно стільки ж, скільки було Ломаксові-старшому, коли до нього з’явилися двійнята, щоб залагодити справу із грішми на поховання Джона-копача. З допитливим виразом обличчя і легкою усмішкою Ломакс-молодший потиснув мені руку, і я збагнула, що себе і мене він сприймає як змовників. Упродовж багатьох років містер Ломакс-молодший був єдиним, хто знав друге ім’я своєї клієнтки міс Марш; цю таємницю він успадкував від свого батька разом зі столиком з вишневого дерева, шухлядами картотеки та картинами на стіні. А тепер, після скількох років утаємниченості, до нього приїхала ще одна людина, яка теж знала те, що знав він.

— Радий бачити вас, міс Лі. Чим можу прислужитися?

— Я щойно приїхала з Енджелфілду. З будівельного майданчика. Там поліція. Вони знайшли труп.

— О Господи!

— Як гадаєте, поліція наполягатиме на тому, щоб поговорити з міс Вінтер, чи ні?

Коли я вимовила це ім’я, Ломакс кинув швидкий перестережливий погляд на двері, щоб пересвідчитися, що нас ніхто не чує.

— Звісно, поліція схоче переговорити з власницею маєтку, хоча б для порядку.

— Я так і думала, — швидко сказала я. — Але проблема тут не тільки в тому, що міс Вінтер хвора — вам, сподіваюсь, про це відомо?

— Так, — кивнув містер Ломакс.

— Але і в тому, що помирає її сестра.

Містер Ломакс спохмурнів, кивнув і не став мене перебивати.

— З огляду на важкий стан її сестри, було б краще, якби міс Вінтер дізналася про знахідку з деяким запізненням. Було б також краще, якби цю неприємну новину їй сповістив не хтось чужий, а знайома людина. Крім того, вона не повинна бути на самоті, коли до неї дійде ця інформація.

— Що ж ви пропонуєте?

— Я могла б сьогодні ж повернутися до Йоркширу. Якщо я встигну на станцію до наступної години, то сьогодні увечері вже буду там. Напевне, поліція контактуватиме з нею за вашим посередництвом?

— Так. Але я зможу забезпечити кількагодинну затримку. А ви тим часом встигнете туди дістатися. Я можу також підкинути вас до станції, якщо хочете.

У цей момент задзвонив телефон. Ми обмінялися стурбованими поглядами, і містер Ломакс узяв слухавку.

— Кажете, знайшли чийсь скелет? Зрозуміло… Так, вона є власницею маєтності… Людина похилого віку, та ще й тяжко хвора… Сестра теж серйозно хвора, може з дня на день померти… За цих обставин… Так, було б краще… До речі, я знаю людину, яка збирається туди їхати сьогодні увечері… Дуже надійна людина… Аякже… Безперечно… Усіма можливими засобами. До побачення.

Містер Ломакс зробив запис у своєму записнику і підсунув його мені через стіл. Там значилося ім’я й телефонний номер.

— Хоче, щоб ви зателефонували, коли будете на місці, і дали йому знати, як здоров’я старої пані. Якщо вона буде в змозі, то він з нею поговорить, якщо ні, то ця справа може почекати. Каже, що ті людські останки — задавні. До речі, скільки лишилося до відправлення вашого поїзда? Треба поквапитися.

Побачивши, що я заглибилася у роздуми, містер Ломакс-молодший майже всю дорогу мовчав. Але якась думка не давала йому спокою, тож, звертаючи з головної дороги до станції, він не втримався і спитав:

— Між іншим, а як стосовно тринадцятої казки? Не думаю, що…

— Сама не знаю, — відповіла я. — Вибачте, але я сама дуже б хотіла це знати.

На обличчі містера Ломакса з’явилося розчарування.

А коли попереду забовваніла станційна споруда, надійшла моя черга ставити запитання.

— Ви часом не знаєте людину на ім’я Аврелій Лав?

— Постачальника провізії? Звісно, знаю. Справжній кулінарний геній!

— А давно ви його знаєте?

Містер Ломакс відповів не задумуючись:

— Давно. Ми з ним до однієї школи ходили… — Посеред фрази він завагався і врешті-решт зупинився, збагнувши, чому я про це спитала.

Тому й наступне моє запитання не стало для нього несподіванкою.

— Коли ви дізналися, що міс Марш — це міс Вінтер? Тоді, коли взяли у свої руки батьківський бізнес?

Правозаступник знервовано ковтнув і кліпнув очима.

— Ні, не тоді. Набагато раніше. Я ще школярем був. Якось вона прийшла до нас, щоб поговорити з батьком. Питання, з яким вона прийшла, мало приватний і конфіденційний характер, тому вони пішли до нас додому, щоб там усе з’ясувати. Не заглиблюватимусь у подробиці, але під час їхньої розмови виявилося, що міс Марш і міс Вінтер — одна й та сама особа. Зрозумійте, я не підслуховував. Тобто підслуховував, але ненавмисне. Коли вони увійшли, я сидів під обіднім столом — довга скатертина накривала мене, як тент… Мені не хотілося бентежити батька своєю несподіваною появою, тому я не став вилазити з під столу і принишк.

Як там казала міс Вінтер: «В оселі, де є діти, таємниць бути не може»!