Диана Сеттерфилд – Тринадцята казка (страница 69)

Містер Ломакс зупинив авто перед входом у станцію і винувато поглянув на мене.

— Я розповів про це Аврелієві. Відразу ж після того, як він розказав мені, що його знайшли у ту ніч, коли згорів Енджелфілд. Я сказав йому, що міс Аделіна Енджелфілд і Віда Вінтер — та сама особа. Вибачте.

— Не переймайтеся. Тепер це вже не має ніякого значення. Я просто поцікавилася, і все.

— А вона знає, що я розповів Аврелієві, хто вона насправді?

Мені пригадався той лист, якого мені прислала міс Вінтер на самому початку, пригадався вдягнений у брунатний костюм Аврелій, який під виглядом репортера прийшов дізнатися про своє походження.

— Якщо міс Вінтер про щось і здогадалася, то все одно це було десятки років тому. А якщо вона знає напевне, то з усього видно, що їй байдуже.

Тривога і збентеженість наче самі собою стерлися з чола містера Ломакса.

— Дякую, що підвезли.

І я побігла до поїзда.

Зі станції я зателефонувала батькові. Він не приховував розчарування, почувши, що я не зможу приїхати додому.

— Мама дуже жалкуватиме, — сказав він.

— Та невже?

— Звісно, жалкуватиме.

— Мені треба повернутися. Здається, я знайшла Естер.

— Де?

— В Енджелфілді. Там знайшли скелет.

— Скелет?

— Один з будівельників викопав його сьогодні екскаватором у бібліотеці.

— Оце так!

— За законом, поліції доведеться звернутися до міс Вінтер і розпитати стосовно цієї знахідки. А в неї сестра помирає. Я не можу залишити її там саму. Без мене їй буде важко.

— Зрозуміло. — Тон батька був дуже серйозний.

— Не кажи цього мамі, але міс Вінтер і її сестра — двійнята.

Батько промовчав. А потім тільки й вимовив:

— Будь обережною, добре, Марґарет?

За чверть години я вже сиділа у вагоні біля вікна і витягувала з кишені щоденник Естер.

Треба буде неодмінно дізнатися більше про оптику! Сидячи з місіс Дюн у вітальні й обговорюючи з нею меню на наступний тиждень, я раптом помітила у дзеркалі якийсь рух.

— Еммеліно, що ти тут робиш? — роздратовано вигукнула я, бо в той момент вона мала бути не вдома, а надворі, щоб здійснювати рекомендовані мною щоденні прогулянки на свіжому повітрі.

Звісно, то була моя помилка, бо варто мені було лише підійти до вікна, як я побачила Еммеліну саме там, де вона й мала бути, себто надворі. Вона гралася з сестрою. Те, що я побачила, — а точніше, те, що мені здалося, — було, либонь, звичайнісіньким сонячним променем, що проник крізь шибку й відбився у дзеркалі.

Якщо говорити про відбиток, що його залишив отой сонячний відбиток у моїй свідомості (ось тобі й маєш ненавмисну тавтологію!), то слід сказати, що та похибка мого сприйняття була спричинена особливістю психології бачення різних предметів та явищ, а також тими химерними трюками, які здатен викидати багатогранний світ оптики. Я ж бо, помітивши, що двійнята тиняються будинком і можуть вигулькнути будь-де, навіть там, де я аж ніяк не сподівалася їх узріти, вже встигла виробити звичку: будь-який рух, який я бачу краєм ока, я тлумачу як ознаку їхньої присутності. Відблиск сонячного світла у дзеркалі може відбитися у свідомості — причому дуже переконливо — як дівчинка у білій сукні. Аби надалі уникати подібних помилок, треба навчитися бачити все без упередженості, відмовитися від усіх звичних шаблонів мислення. На користь такого ставлення до реальності можна сказати багато. Оригінальність думки! Нешаблонна реакція на довколишній світ! У підвалинах науки лежить здатність кинути свіжий погляд на те, що впродовж сторіч уважалося зрозумілим, раз і назавжди поясненим. Однак у повсякденному житті таким способом бачення дійсності керуватися не можна. Уявіть собі, скільки знадобиться часу в кожному конкретному випадку, аби щомиті і щодня наново — і дуже ретельно — обдумувати все побачене й почуте! Тому вкрай необхідно більшу частину баченого й чутого перекласти з інтерпретаційного рівня нашої свідомості на нижчий рівень — гіпотетичний. Гіпотетичний рівень свідомості має справу з тим, що припускається, передбачається або вважається за можливе. Інколи він, цей рівень, помиляється і збиває нас з пантелику, змушуючи сприймати відблиск світла за дівчинку в білій сукні, хоча ці дві речі — сонячний промінь та дівчинка — є абсолютно відмінними і не мають між собою нічого спільного.

Місіс Дюн і справді інколи забувається та перескакує з однієї теми на іншу. Боюся, вона мало що запам’ятала з нашої розмови про планування меню, тож завтра вранці, мабуть, доведеться знову все повторити.

У мене виник невеличкий задум стосовно лікаря і моєї діяльності в Енджелфілді.

Я детально виклала лікареві свої думки щодо Аделіни. У неї, без сумніву, виявляється своєрідний тип психічного розладу, з яким я ще ніде і ніколи не стикалася. У розмові з лікарем я побіжно перелічила прочитані мною праці, присвячені проблемам двійнят, їхнього розвитку й виховання, і з виразу його обличчя переконалася у його схвальному ставленні до моєї самоосвіти. Гадаю, тепер він кращої думки про мої здібності й можливості. Про одну зі згаданих мною книжок лікар взагалі не чув, і мені довелося коротко викласти йому наведену в ній аргументацію та фактаж. Після цього я вказала на деякі нечисленні недоречності, що їх я в тій праці помітила, і запропонувала певні зміни у висновках та рекомендаціях, які я б зробила, якби була автором.

Наприкінці моєї промови лікар посміхнувся і напівжартома сказав:

— А може, вам варто написати власну книжку?

Ця його фраза дала мені можливість висловити те, про що я вже досить довго думала.

Я зауважила лікареві, що тут, в Енджелфілді, ми маємо під рукою чудовий практичний матеріал. Я зможу знаходити по кілька годин щодня для письмового підсумовування своїх спостережень. У загальних рисах я окреслила кілька дослідів та експериментів, які слід провести для підтвердження моєї гіпотези. Я припустила, що цілісна й завершена праця матиме велику цінність в очах медиків-науковців та практиків. Потім висловила жаль з того приводу, що увесь мій досвід та офіційно підтверджений рівень кваліфікації є недостатньо вражаючими, щоб спокусити видавця опублікувати мою власну монографію, після чого зізналася, що я, як жінка, не маю цілковитої впевненості у своїй здатності довести до кінця такий амбітний проект. Потрібен чоловік — розумний, з належним рівнем наукової підготовки, проникливий і працьовитий, — для того щоб перевіряти і скеровувати мою дослідницьку діяльність у правильному напрямку. Лише за такої умови ця робота матиме успіх.

Ось таким чином я й посіяла у його свідомості зерна своєї ідеї, і результат виявився саме таким, як я й сподівалася: ми працюватимемо разом.

Боюся, що в місіс Дюн не все гаразд зі здоров’ям. Я замикаю двері, а вона їх відмикає. Я розсуваю штори, а вона запинає їх. А мої книжки й досі пропадають! Економка намагається уникнути відповідальності, кажучи, що в будинку водиться привид.

Між іншим, вона знову згадала про привидів саме у той день, коли книжка, половину якої я вже встигла прочитати, безслідно зникла, а на її місці з’явилася повість Генрі Джеймса. Навряд чи у цій підміні винувата місіс Дюн. Вона сама ледь уміє читати і не має схильності до злих жартів. Напевне, це дівчачі витівки. Варто відзначити вражаючий збіг обставин, який стався, звичайно ж, випадково, бо двійнята самі такого б не змогли придумати: підкинута книжка є досить пришелепуватою історією про гувернантку і двох дітлахів, що водять дружбу з привидами. Боюся, що в цій повісті містер Джеймс демонструє всю глибину своєї необізнаності. Про виховання дітей він знає мало, а про гувернанток — нічого взагалі.

Сталося! Наш експеримент розпочався.

Розлучення двійнят було дуже болісним, і якби я не мала впевненості в його благотворному кінцевому результаті, то визнала б цей акт жорстокістю щодо сестер. Еммеліна ридає ридма, наче серце її ось-ось розірветься від горя. А як же сприйняла розлучення Аделіна? Це вкрай важливо, бо саме на неї має сприятливо вплинути досвід самостійного життя. Про її реакцію я дізнаюся завтра, коли відбудеться наша перша робоча зустріч із лікарем.

Ні на що інше, крім дослідницької діяльності, часу не залишається, але я таки спромоглася зробити дещо корисне на додаток до основної діяльності. Сьогодні я поговорила із сільською вчителькою, яку зустріла біля пошти. Сказала їй, що мала розмову з Джоном стосовно прогульника, і порадила звертатися до мене, якщо хлопець знову не з’явиться на уроках. Учителька пояснила, що під час збирання врожаю на заняттях часто не буває до половини класу, бо діти допомагають у полі батькам. Але ж зараз — не сезон збирання врожаю, а ота дитина смикала бур’ян у квітнику, зауважила я. Учителька запитала мене, що то була за дитина, і я почувалася повною дурепою, бо сама не знала, хто то був. Така прикмета, як крислатий капелюх, нічим не зарадила, бо діти у класі головних уборів не носять. Можна знову поговорити з Джоном, але навряд чи він розповість мені більше, ніж минулого разу.

Останнім часом я майже не роблю записів у щоденнику. Після складання щоденних звітів про перебіг експерименту з Еммеліною я почуваюся надто втомленою, щоб робити ще якісь записи. Тим не менш мені дуже хочеться вести у щоденнику хроніку цих тижнів, бо ми з лікарем займаємося дуже важливими дослідженнями, і в майбутньому, коли я поїду з Енджелфілду, мені буде надзвичайно приємно перечитувати ці записи і поринати у милі спогади. Можливо, ті зусилля, яких ми з лікарем Модслі зараз докладаємо, відкриють мені в майбутньому дорогу до роботи іншого порядку, бо наукова діяльність видається мені наразі значно цікавішою і сприятливішою для самореалізації, аніж усе те, чим я досі займалася.