Диана Сеттерфилд – Тринадцята казка (страница 66)

У перші дні Аделіна справила на мене враження дитини, яка, на відміну від своєї сестри, ніколи не зможе жити нормальним самостійним життям, але яку можна врівноважити і стримати спалахи її люті завдяки запровадженню суворої дисципліни. Я ніколи не сподівалася, що мені вдасться домогтися від Аделіни розуміння і розважливості. Я передбачала, що у випадку з нею мене очікує завдання набагато складніше і важче, ніж у випадку з її сестрою, завдання, за виконання якого я навряд чи дочекаюся подяк, бо на сторонній погляд досягнення тут будуть дуже скромними.

Але з величезним здивуванням змушена я була змінити свою думку, після того як зіткнулася з виявом кмітливості з боку Аделіни, хоча це був лихий та скаламучений розум. Сьогодні вранці Аделіна зайшла до класної кімнати — неохоче, але без тих найгірших вибриків, якими вона зазвичай демонструє своє небажання вчитися. Усівшись на своє місце, вона, як і завжди, підперла голову рукою. Я почала урок. Власне, це був не урок, а переказ, моя адаптація початкових розділів «Джейн Ейр» — роману, який так подобається багатьом дівчатам. Усі свої зусилля я зосередила на Еммеліні, заохочуючи її слухати і всіляко прикрашаючи оповідь. Я міняла голоси від персонажа до персонажа, активно жестикулювала, вживала різні емоційні вирази, ілюструючи ними почуття людей. Еммеліна очей з мене не зводила, і я була дуже задоволена досягнутим ефектом.

Аж ось краєм ока я помітила якесь ворушіння. То Аделіна повернула голову до мене. Вона й досі підпирала її рукою, і досі її очі, здавалося, були заплющені, але я була певна: вона до мене прислухається. Навіть якщо зміна положення нічого не означала (а це було не так, бо раніше Аделіна завжди від мене відверталася), то все одно — сталася зміна в тому, як вона себе тримала. Раніш вона сонно навалювалася на парту, наче перебуваючи у стані якоїсь тваринної безтямності; сьогодні ж усе її тіло було злегка напружене, ніби насторожене: плечі, спина, руки. Схоже, Аделіна напружено прислухалася до моєї розповіді, намагаючись водночас створити враження, що вона розслаблено дрімає.

Мені не хотілося, щоб вона побачила, що я це помітила. Я й далі поводилася так, наче читаю тільки для Еммеліни. Але при цьому увесь час поглядала на Аделіну. Виявилося, що вона не тільки слухала. Ось я помітила, як у неї здригнулися повіки. Спочатку мені здалося, що очі її заплющені, але ж ні: крізь стулені вії вона спостерігала за мною!

Що ж, обставина вкрай цікава, і я неодмінно використаю її у своїй подальшій виховній діяльності.

…А потім сталося те, чого я зовсім не чекала. Обличчя лікаря змінилося. Так, змінилося, просто на моїх очах. Це був один з тих випадків, коли обличчя раптово набуває нового виміру: риси, звичайно ж, лишаються незмінними, але все обличчя раптом постає в абсолютно новому світлі. Хотіла б я знати, які процеси у людському мозку спричиняються до того, що обличчя знайомих нам людей починають отак різко змінюватися й викривлятися. З можливих пояснень я відкинула оптичні ефекти і дійшла висновку, що пояснення криється у психології спостерігача. Хай би там як, а оця раптова зміна в його обличчі змусила мене на якусь мить завмерти і поглянути на нього широко розкритими очима, що, в свою чергу, змусило і лікаря з подивом подивитися на мене. Коли ж його обличчя нарешті перестало стрибати і сіпатися, в очах його з’явився якийсь дивний вираз, значення якого я так і не змогла зрозуміти. А мені дуже не подобається, коли я чогось не розумію!

Кілька секунд ми дивилися одне на одного широко розкритими очима, обидва почуваючись дуже ніяково, а потім лікар різко розвернувся і пішов.

Як я не люблю, коли місіс Дюн розпоряджається моїми книжками, розсовуючи їх сюди-туди! Скільки разів мені повторювати їй, щоб вона не чіпала недочитаних книжок! Якщо вже їй так хочеться, то чому б не повертати ці книжки до бібліотеки, звідки я їх узяла? Який сенс залишати їх на сходах?

У мене із Джоном-садівником відбулася досить цікава і дивна розмова.

Він — добрий працівник, його присутність у домі має важливе значення; а ще він помітно збадьорився відтоді, як знову приступив до впорядкування свого класичного парку. Він попиває чай і базікає в кухні з місіс Дюн; інколи я бачу, як вони тихо про щось теревенять, і це наштовхує мене на думку, що він не такий вже й глухий, як удає. Якби не поважний вік економки, то я могла б подумати, що в них роман, але оскільки про це й мови не може бути, то я гублюся у здогадках і не можу пояснити собі: що ж там у них за таємниця? Я невдоволено дорікнула місіс Дюн за ці секрети: у нас із нею склалося доброзичливе взаєморозуміння майже в усьому, і мені здавалося, що вона схвально сприймає мою присутність у цьому домі (утім, якби вона сприймала її несхвально, то це не мало б великого значення), — і вона відповіла мені, що вони з Джоном ні про що, окрім господарських справ, не розмовляють: про курчат, яких треба зарізати, про картоплю, яку треба викопати, і таке інше.

— А чому ж ви розмовляєте так тихо? — допитувалась я.

Економка відповіла, що вони розмовляють зовсім не тихо, а якщо й тихо, то не дуже.

— Але ж мене ви не чуєте, коли тихо розмовляю я?

Місіс Дюн відказала, що нові голоси їй сприймати важче, ніж ті, до яких вона вже звикла, і якщо вона розуміє Джона, коли той говорить тихо, то це тому, що знає його голос багато років, а мій — лише місяць-два.

Я й не згадувала про тихі голоси в кухні, аж поки не сталася ота дивина із Джоном. Кілька днів тому я прогулювалася у парку перед сніданком, як раптом знову узріла отого хлопчика, який колись смикав бур’яни на клумбі під класною кімнатою. Я поглянула на годинник — це знову був час шкільних занять. Хлопчина не побачив мене, бо я стояла за деревами. Кілька хвилин я спостерігала за ним; цього разу він не працював, а навпаки — розтягнувся на галявинці і щось видивлявся у траві. На ньому був той самий крислатий капелюх. Я зробила до нього крок, збираючись спитати його ім’я і прочитати йому лекцію про користь освіти, але він, побачивши мене, прудко скочив на ноги, притиснув рукою капелюха до голови і чимдуж кинувся навтьоки. Ніколи раніше не бачила я, щоб хтось бігав так швидко! Переляк і блискавична втеча хлопця є достатніми свідченнями його провини. Він чудово знав, що мав у той час бути у школі. Коли він тікав, я помітила у нього в руці книжку.

Я пішла до Джона і сказала йому все, що думала з цього приводу. Сказала, що не дозволю дітям працювати на нього у шкільний час, що не варто шкодити заняттям заради кількох пенсів, які ці діти зароблять, а якщо їхні батьки цього не розуміють, то я піду до них і сама з ними поговорю. Я сказала також, що коли йому потрібні додаткові робочі руки, то я можу поговорити про це з містером Енджелфілдом, щоб той найняв ще одного працівника. Я вже висловлювала таку пропозицію, але і Джон і місіс Дюн з такою наполегливістю противилися, що я визнала за розумніше почекати, поки я не призвичаюся краще до того, як тут ведуться справи.

Джон прореагував дуже дивно: він похитав головою і став навідріз заперечувати присутність дитини у парку. Коли ж я почала наполягати, що бачила цю дитину на власні очі, він відповів, що то, мабуть, до парку забрів якийсь хлопець із села, таке інколи трапляється, і що він не зобов’язаний відповідати за всіх сільських гультіпак, які можуть здуру приплентатися до парку. На це я йому відказала, що й раніше бачила того хлопця, у день свого приїзду, і що він точно працював на клумбі. На це Джон не відповів нічого, тільки знову повторив, що ніякого хлопця тут не було і що кожному, хто схоче посмикати бур’яни в його парку, він, Джон, залюбки надасть право цим займатися.

Із легким роздратуванням я сказала Джонові, що в такому разі мені доведеться поговорити про цей випадок із директоркою школи і що я сама піду до батьків хлопця. Садівник відмахнувся від мене, наче кажучи, що це не його справа і що я вільна чинити на свій розсуд (що я неодмінно і зроблю). Упевнена, він знає того хлопця, тож я просто шокована його відмовою допомогти мені виконати свій обов’язок. Видно, що ставати на заваді добрій справі — не в його характері; просто колись він, мабуть, теж починав своє навчання ще дитиною, тому вважає, що нічого поганого у цьому немає. Ох, і повільно ж відмирають у провінції такі відсталі погляди!

Читання щоденника захопило мене цілком і повністю. Нерозбірливість літер змушувала мене читати повільно, ламаючи голову над загадками, використовувати увесь свій досвід, знання та уяву для того, щоб зробити видимими слова-привиди; однак ці перепони не могли мене стримати. Навпаки, розмиті і вицвілі поля, особливо важкі для прочитання місця і змазані слова наче самі просилися якомога швидше їх розшифрувати; їхній живий і пульсуючий зміст прагнув якнайшвидше вийти назовні.

І поки я отак захоплено читала, в іншій, незайнятій частині мого мозку поволі визрівало рішення. І коли поїзд прибув на станцію, де мені треба було зробити пересадку, я з легким подивом пересвідчилася, що мої плани змінилися. Я все-таки не поїду додому. Я поїду до Енджелфілду.

Приміський поїзд до Бенбері був напхом напханий людьми, що їхали додому на Різдво; сидіти було ні´де, а стоячи я ніколи не читаю. При кожному посмику поїзда, при кожному поштовху пасажирів, що стояли поруч, я відчувала, як прямокутник щоденника Естер втискається в мої груди. Я встигла прочитати лише половину. Решта почекає.