Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 99)

Сонце саме сідало, але світла дня вистачало, щоб наповнити нашу яму тьмяним сяйвом. Витончений овал обличчя Джейліс випромінював лише жаль від моєї наївності.

— Ти все ще не збагнула? — сказала вона. — Вони хочуть нас убити. Тому їм начхати, яким буде звинувачення чи якими є докази. Нас усе одно спалять.

Минулої ночі я була надто ошелешена нападом натовпу й стражданнями від нашого оточення і могла лише притулятися до Джейліс і чекати світанку. Але зі світлом почали прокидатися залишки моєї рішучості.

— Чому, Джейліс? — спитала я, майже не дихаючи. — Ти знаєш?

Повітря в ямі було густе від смороду гниття, бруду й вологого ґрунту, і я почувалася так, наче непроникні земляні стіни от-от рухнуть на мене, як схили погано виритої могили.

Я відчула, а не побачила, як вона знизала плечима, бо промінь світла згори рухався разом із сонцем і тепер падав на стіну нашої в’язниці, залишивши нас у прохолодній темряві внизу.

— Якщо тебе це втішить, — сухо сказала вона, — навряд чи тебе мали забрати. Це справа між мною і Колумом — тобі не пощастило опинитися зі мною, коли прийшли мешканці селища. Якби ти була з Колумом, була б у безпеці, сассенах ти чи ні.

Вираз «сассенах», промовлений у його звичному принизливому сенсі, раптом викликав у мені почуття відчайдушної туги за чоловіком, який звав мене так з любов’ю. Я обійняла себе руками за плечі, щоб стримати паніку від самотності, що загрожувала охопити мене.

— Чому ти прийшла в мій будинок? — поцікавилася Джейліс.

— Я думала, що ти мене викликала. Одна з дівчат у замку передала мені повідомлення. Сказала, що від тебе.

— Он воно що, — задумливо сказала вона. — То була Лірі?

Я сіла, притулившись спиною до земляної стіни попри огиду до брудної смердючої поверхні. Відчувши мій рух, Джейліс підсунулася ближче. Друзі чи вороги, ми були єдиним джерелом тепла одна для одної в ямі, тож вимушено збилися в купу.

— Звідки ти знала, що то була Лірі? — спитала я, тремтячи.

— Це вона залишила пагубу у твоєму ліжку, — відповіла Джейліс. — Я одразу тобі сказала, що були ті, хто не зрадів тому, що ти забрала рудого хлопця. Гадаю, вона вирішила, що якщо ти зникнеш, у неї знову буде шанс бути з ним.

Я оніміла від цього й не одразу відшукала голос.

— Але вона не змогла б!

Сміх Джейліс був хриплий від холоду й спраги, але все ще звучав мелодійно.

— Це знає будь-хто, хто бачить, як хлопець на тебе дивиться. Але вона навряд чи бачила світ достатньо, щоб розуміти таке. Хай кілька разів полежить з чоловіком, тоді все зрозуміє, але не зараз.

— Я не про це! — випалила я. — Вона хоче не Джеймі, бо вагітна від Дуґала Маккензі.

— Що?! — Вона на мить щиро здивувалася, і її пальці вп’ялися в плоть моєї руки. — Чому ти так вирішила?

Я розповіла їй, як бачила Лірі на сходах нижче кабінету Колума, і про власні висновки.

Джейлі пирхнула.

— Пха! Вона чула, як Колум і Дуґал говорили про мене, тому й зблідла. Вона подумала, що Колум чув, що вона ходила до мене за пагубою. Він відшмагав би її до крові за таке, бо не дозволяє таке купувати.

— То це ти дала їй пагубу? — я похитнулася.

Джейліс різко підвелася від цього.

— Я не давала їй цього — я продала.

Я витріщилася, намагалася спіймати її погляд у пітьмі, що згущалася.

— А є різниця?

— Звісно, є. — Вона промовила нетерпляче. — Це була просто торгівля. І я не видаю таємниці клієнтів. До того ж вона не сказала мені, для кого це. І, якщо пригадаєш, я намагалася тебе попередити.

— Ну, дякую, — сказала я не без сарказму. — Але… — мій розум кипів, намагаючись перебудувати думки у світлі нової інформації. — Але якщо вона підкинула мені пагубу, то вона таки хоче Джеймі. Це

пояснює, навіщо вона відправила мене до твого будинку. Але що з Дуґалом?

Джейліс вагалася мить, потім наче щось вирішила.

— Дівчина не вагітна від Дуґала Маккензі, так само, як і ти.

— Чому ти така впевнена?

Вона навпомацки знайшла мою долоню в пітьмі й поклала її на опуклість під власною сукнею.

— Бо це я, — просто сказала вона.

— Тож не Лірі, — сказала я. — Ти.

— Я. — Вона говорила доволі просто, без звичної манірності. — Як казав Колум? «Я простежу, щоб з нею вчинили правильно»? Напевно, так він уявляє правильне вирішення проблеми.

Я довго мовчала, обмірковуючи все.

— Джейліс, — врешті-решт сказала я, — проблеми з животом у твого чоловіка…

Вона зітхнула.

— Білий миш’як, — мовила вона. — Я думала, що це доб’є його раніше, ніж стане помітним живіт, але він протримався довше, ніж я вважала за можливе.

Я згадала вираз переляку, змішаного з усвідомленням на обличчі Артура Дункана, коли він вилетів з комори дружини в останній день свого життя.

— Он як, — сказала я. — Він не знав, що ти вагітна, поки не побачив тебе напіводягненою в день банкету на честь герцога. І коли дізнався… гадаю, він мав привід вважати, що дитина не його?

Тихий сміх пролунав з далекого кутка.

— Селітра виявилася дорогою, але була варта кожного фартинга.

Я злегка здригнулася, згорбилася біля стіни.

— Тому тобі довелося ризикнути вбити його публічно, на банкеті. Він відмовився б від тебе як зрадливиці… й отруйниці. Чи, гадаєш, він здогадався про миш’як?

— О, Артур знав, — сказала вона. — Він не зізнався б у цьому, звісно, навіть собі. Але він знав. Ми сиділи за вечерею навпроти одне одного, і я питала: «Хочеш ще трохи супу, любий?» або «Чашку мого елю?». А він спостерігав за мною, витріщивши очі, наче варені яйця, і відмовлявся, казав, що поки не має апетиту. І відсував тарілку, а пізніше я чула, як він на кухні таємно пожирав їжу, стоячи біля комори, гадаючи, що це безпечно, бо їв не з моєї руки.

Її голос був легкий і веселий, наче вона переказувала якісь цікаві плітки. Я знову здригнулася, відсунулася від істоти, що ділила зі мною темряву.

— Він не здогадався, що справа була в його тоніку. Він не приймав ліки, які я робила, а замовляв потужний тонік з Лондона, ще й дуже дорогий. — У голосі чулося обурення таким марнотратством. — У його складі від початку був миш’як, тож він не помітив різниці у смаку, коли я додала ще трішки.

Я неодноразово чула, що марнославство було спільною слабкістю вбивць; і це було схоже на правду, бо вона продовжила, ігноруючи нашу ситуацію, бо пишалася, розповідаючи про свої досягнення.

— Було досить ризиковано вбивати його перед усіма, я мала щось швидко вигадати. Миш’як так не вбиває.

Я згадала тверді сині губи прокурора, оніміння моїх губ, коли вони його торкнулися. Швидка і вбивча отрута.

А я думала, що Дуґал зізнавався у стосунках з Лірі. Але в такому разі хоча Колум міг бути проти, ніщо не заважало б Дуґалу одружитися з дівчиною. Він був вдівцем, вільним.

Але близькі стосунки з дружиною прокурора? Це все змінювало для усіх учасників. Я пригадувала, що покарання за подружню зраду було суворе. Колум навряд чи зміг би залагодити справу такого масштабу, і я не могла уявити, щоб він прирік брата на публічне побиття чи вигнання. Джейліс могла вважати вбивство розумною альтернативою опікам на обличчі від розпеченого заліза й перебуванню у в’язниці кілька років, де вона товкла б коноплі дванадцять годин на день.

Тож вона вжила своїх запобіжних заходів, а Колум — своїх. А я потрапила під вогонь з обох сторін.

— А дитина? — спитала я. — Хіба…

Похмурий сміх долетів з мороку.

— Всяке трапляється, подруго. З кращими із нас. І коли це сталося… — я відчула, а не побачила, як вона знизала плечима. — Я хотіла здихатися дитини, але подумала, що так зможу змусити його одружитися зі мною, коли Артур помре.

У мене виникла жахлива підозра.

— Але дружина Дуґала була тоді ще жива. Джейліс, ти..?

Її сукня зашаруділа, поки вона хитала головою, і я помітила тьмяне сяйво її волосся.

— Я хотіла, — сказала вона. — Але не довелося, Бог мені допоміг. Я подумала, що це знак. І все склалося б чудово, якби не Колум Маккензі.