Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 100)

Я обійняла лікті від холоду. Тепер я розмовляла лише заради того, щоб відволіктися.

— Ти хотіла Дуґала чи лише його положення й гроші?

— О, в мене було багато грошей, — сказала вона з ноткою задоволення. — Я знала, де Артур зберігав ключ від документів і паперів. І в нього був гарний почерк, скажу щиро, тож було легко підробити його підпис. Я примудрилася перевести майже десять тисяч фунтів за останні два роки.

— Але навіщо? — спитала я, цілковито остовпівши.

— Заради Шотландії.

— Що? — на мить мені здалося, що я не розчула. Потім вирішила, що котрась із нас трохи неврівноважена. І все вказувало на те, що це не я.

— Тобто Шотландії? — обережно спитала я, трохи відсуваючись. Я не знала, наскільки сильно вона неврівноважена. Може, вагітність вплинула на її розум.

— Не бійся, я не божевільна. — Від цинічної веселості в її голосі я зашарілася й зраділа пітьмі.

— Не божевільна? — вражено перепитала я. — Та ти ж сама зізналася, що вчинила шахрайство, крадіжку і вбивство. Навіть милостиво вважати тебе божевільною, бо якщо ні…

— Я не божевільна і не розбещена, — рішуче мовила вона. — Я патріотка.

Сяйнула думка. Я видихнула повітря, яке затримала в очікуванні божевільного нападу.

— Якобітка, — сказала я. — Боже, ти клята якобітка!

Саме так. І це дещо пояснювало. Чому Дуґал — зазвичай дзеркало думок свого брата — так завзято заходився збирати гроші для Дому Стюартів? І чому Джейліс Дункан, яка могла повести до вівтаря будь-якого чоловіка, обрала двох таких різних особистостей, як Артур Дункан і Дуґал Маккензі? Першого — заради грошей і положення, а другого — заради його здатності впливати на думку оточення.

— Колум був би кращий, — вела вона далі. — Шкода. Його нещастя — моє нещастя. Я мала отримати його; лише цього чоловіка я бачила своєю парою. Разом ми могли… але нічого не вдієш. Той, кого я хотіла, але єдиний, кого я не могла зачепити своєю зброєю.

— Тож ти обрала Дуґала.

— О, так, — сказала вона, заглиблена у власні думки. — Сильний чоловік, що має владу. Трохи власності. Його слухають люди. Але

насправді він — лише ноги й піструн, — вона коротко розсміялася, — Колума Маккензі. Це Колум має силу. Майже не меншу за мою.

Її хвалькуватий тон дратував мене.

— Колум має кілька дрібниць, яких у тебе немає, як на мене. Наприклад, співчуття.

— О, так. «Надра милосердя і співчуття», так? — Вона говорила іронічно. — Це йому сильно допомагає. Смерть сидить на його плечі; її вже можна помітити. Чоловік проживе два роки після Гоґманай³², але не набагато довше.

— А скільки ще проживеш ти? — спитала я.

Іронія розвернулася, але срібний голос залишився рівним.

— Гадаю, трохи менше. Нічого. Я встигла багато за той час, що мала: десять тисяч фунтів відправила у Францію, налаштувала район на принца Чарльза. Коли почнеться повстання, я знатиму, що допомогла. Якщо проживу так довго.

Вона стояла майже під отвором у даху. Мої очі достатньо звикли до темряви, тож її постать здавалася блідим силуетом у мороці — передчасна й неупокоєна примара. Вона раптово обернулася до мене.

— Хай як все повернеться із судцями, я ні про що не шкодую, Клер.

— Шкодуєш лише, що можеш віддати за країну лише одне життя? — іронічно спитала я.

— Гарно сказано.

— А хіба це не так?

Ми замовкли, темнішало. Чорнота отвору здавалася відчутною силою, тиснула холодною вагою на мої груди, стискала легені запахом смерті. Врешті-решт, я згорнулася клубком, як могла, поклавши голову на коліна, вже не боролася, а занурилася в неспокійну дрімоту на межі між холодом і панікою.

— То ти кохаєш чоловіка? — зненацька спитала Джейліс.

Я здивовано підняла голову з колін. Я не знала, скільки минуло часу; одна тьмяна зірка сяяла вгорі, але світло не проникало до ями.

— Кого, Джеймі?

— А кого ще? — сухо сказала вона. — Ти промовляла його ім’я уві сні.

— Я не знала.

— То як?

Холод заохочував якусь смертельну сонливість, але голос Джейліс, що підбурював, трохи відтягнув мене від ступору.

Я обійняла коліна, злегка похитувалася вперед-назад. Світло в дірі вгорі згасло до м’якої темряви ранньої ночі. Судді прибудуть наступного дня, напевно. Надто пізно ухилятися від своїх чи чужих запитань. І хоча все ще не могла змиритися з тим, що можу бути в серйозній небезпеці, можу загинути, я починала розуміти інстинкт, який змушував засуджених прагнути висповідатися напередодні страти.

— Я саме про кохання, — наполягала Джейліс. — Не про потяг у ліжку; я знаю, що ти цього хочеш, і він також. Усі вони цього хочуть. Та чи кохаєш ти його?

Чи кохаю я його? За межами бажань плоті? У темряві ями було легко зізнаватися, і в душі на порозі смерті не було часу на брехню.

— Так, — сказала я і знову схилила голову на коліна.

У ямі деякий час було тихо, і я знову опинилася на межі сну, коли почула, як вона знову заговорила, але наче з собою.

— То це можливо, — задумливо сказала вона.

Судці прибули через день. З пітьми ями крадіїв ми чули метушню їхнього прибуття: крики мешканців селища й тупіт коней на бруківці Гай-стріт. Гомін стихав, процесія рухалася вулицею до площі вдалині.

— Вони прибули, — сказала Джейліс, слухаючи збудження вгорі.

Ми мимоволі схопилися за руки: ворожість програла страху.

— Що ж, — сказала я з удаваною сміливістю, — гадаю, згоріти ліпше, ніж замерзнути до смерті.

А поки ми продовжували мерзнути. Лише по обіді наступного дня нас витягнули з ями й повели на суд.

Звісно, щоб міг зібратися натовп глядачів, засідання проводили на площі перед будинком Дунканів. Я бачила, як Джейліс швидко кинула погляд угору, на вікна власної вітальні з візерунком з ромбів, а потім відвернулася без емоцій на обличчі.

Церковних суддів було двоє, вони сиділи на стільцях з подушками за столом, який встановили на площі. Один судця був надзвичайно високий і худий, а другий — низький і гладкий. Вони невимовно нагадували мені американський комікс, що я якось бачила. Не знаючи їхніх імен, я подумки охрестила високого Муттом, а другого Джеффом.

Там зібралася більшість жителів селища. Я озиралася, помітила багато своїх колишніх пацієнтів. Але мешканці замку, очевидно, були відсутні.

Джон Макрей, клямківник селища Крейнсмур, зачитував обвинувальний акт проти Джейліс Дункан і Клер Фрейзер: обох звинувачували перед церковним судом у злочині чаклунства.

— Вказано, що саме обвинувачена спричинила смерть Артура Дункана чарами, — читав твердим рівним голосом Макрей. — І що обвинувачена спричинила смерть ненародженої дитини Джанет Робінсон, змусила потонути човен Томаса Маккензі, накликала на селище Крейнсмур виснажливу хворобу нутрощів…

Це тривало деякий час. Колум ретельно підготувався.

Після проголошення обвинувального акта почали викликати свідків. Здебільшого це були мешканці селища, яких я не впізнавала, моїх пацієнтів серед них не було, і за це я була вдячна.

Хоча показання багатьох свідків були просто абсурдними, іншим свідкам явно заплатили за послуги, у словах деяких дзвеніла правда. Джанет Робінсон, наприклад, бліду й тремтячу, з багровим синцем на щоці, витягнув на суд батько, щоб вона зізналася, що завагітніла від одруженого чоловіка й хотіла позбутися дитини за допомогою послуг Джейліс Дункан.

— Вона дала мені зілля, що треба випити, і заклинання, яке треба промовити три рази під час зростаючого місяця, — пробурмотіла дівчина, боязко кидаючи погляд на Джейліс і свого батька, не знала, кого з них боятися більше. — Вона сказала, що це викличе місячні.

— І це допомогло? — зацікавлено спитав Джефф.

— Не одразу, ваша честь, — відповіла дівчина, нервово киваючи. — Але я знову випила зілля на спадаючому місяці, і тоді це почалося.

— Почалося?! Та вона ледь не померла від втрати крові! — втрутилася літня жінка, явно мати дівчини. — Лише через те, що відчула, що помирає, вона розповіла мені правду.

Пані Робінсон прагнула викласти всі криваві деталі, тож було дещо складно змусити її замовкнути й звільнити місце для наступних свідків.

Здавалося, ніхто не міг розповісти щось про мене, окрім розпливчастого звинувачення, що я була присутня під час смерті Артура Дункана, торкалася його перед тим, як він помер, тож я мала бути з цим пов’язана. В якийсь момент мені здалося, що Джейліс була права, що ціль Колума — не я. Тоді, можливо, мені

вдасться уникнути найгіршого. Так я думала, поки не з’явилася жінка з пагорба.

Коли вона пройшла вперед, худа і згорблена жінка з жовтою шаллю, я відчула для нас серйозну небезпеку. Не походила з селища: я ніколи її не бачила. Прийшла сюди боса, ноги вкриті дорожньою пилюкою.

— Ви хочете звинуватити якусь із цих жінок? — спитав високий худий суддя.