Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 102)

— Повірений? — пробубонів він. — То що привело вас сюди?

Сіра перука Неда Ґована нахилилася в найбільш формальному уклоні.

— Я прибув запропонувати свої скромні послуги на підтримку пані Фрейзер, панове, — сказав він, — милостивої пані, яку я особисто знаю як добру й корисну застосуванням мистецтва зцілення, в якому вона добре обізнана.

Чудово, схвально подумала я. Одразу треба наносити удар з нашого боку. Я кинула погляд через площу, помітила, що рот Джейліс вигнувся в усмішці, в якій змішалися захоплення і глузування. Нед Ґован явно не належав до тих, кого всі обрали б як Принца-Красеня, але я не збиралася вередувати в таку мить. Була вдячна будь-якому захисникові.

Вклонившись суддям, а потім так само офіційно й мені, пан Ґован випростався пряміше, ніж зазвичай, зачепився великим пальцями за пояс шотландських штанів і приготувався з усім романтизмом свого старіючого хороброго серця до бою, щоб боротися зброєю, обраною законом, — нестерпною нудьгою.

І він був нудний. З убивчою точністю автоматизованої м’ясорубки він розклав кожне звинувачення на плиті своєї перевірки й безжально порізав їх на шматки лезом закону й тесаком прецеденту.

Виступ був натхненний. Він говорив. І говорив. Потім ще трохи говорив, час від часу наче робив чемно паузи для зауважень суддів, але насправді лише переводив подих для наступного натиску багатослів’я.

Моє життя стояло на кону, майбутнє цілком залежало від красномовства цього худого чоловічка, тож я мала захоплюватися кожним його словом. Натомість я жахливо позіхала, не могла стулити роззявленого рота й переступала з ноги на ниючу ногу, палко бажаючи, щоб вони вже спалили мене й припинили ці тортури.

Натовп, здавалося, поділяв мій настрій, і поки ранкове збудження згасало до нудьги, чіткий голосок пана Ґована все лунав і лунав. Люди почали розходитися, раптом згадували про худобу, яку треба доїти, підлогу, яку треба мити, впевнені, що нічого цікавого не станеться, поки лунає цей невблаганний голос.

Коли Нед Ґован завершив, нарешті, початковий захист, настав вечір; і пухкий судця, якого я назвала Джеффом, повідомив, що суд збереться знову вранці.

Після короткої й тихої розмови між Недом Ґованом, Джеффом і Джоном Макреєм, клямківником, мене відвели до корчми між двома огрядними селянами. Я кинула погляд через плече, помітила, що Джейліс повели в інший бік. Вона йшла з прямою спиною, не дозволяла квапити себе і, до речі, геть не зважала на оточення.

У темній задній кімнаті корчми з мене нарешті зняли пута, принесли свічку. Потім прибув Нед Ґован, приніс пляшку елю з тарілкою м’яса і хліба.

— У мене є лише кілька хвилин для розмови з вами, моя люба, отриманих на превелику силу, тож слухайте уважно. — Чоловічок змовницьки нахилився ближче в мерехтливому світлі свічки. Його очі палали, але якщо не брати до уваги дещо розтріпаної перуки, він не виказував напруги чи втоми.

— Пане Ґован, я так рада вас бачити, — щиро сказала я.

— Так, так, моя люба, — мовив він, — але зараз на це немає часу. — Він люб’язно поплескав мене по руці.

— Мені вдалося змусити їх розглядати вашу справу окремо від пані Дункан, і це може допомогти. Схоже, вони не збиралися взагалі-то вас арештовувати, але вас забрали за зв’язок з в… пані Дункан. І все ж, — продовжував він жваво, — ви у небезпеці, і я не буду цього приховувати. Думки в селищі зараз не на вашому боці. Що змусило вас, — спитав він з нехарактерною палкістю, — торкатися тієї дитини?

Я розкрила рота для відповіді, але він нетерпляче відмахнувся від питання.

— Утім, це вже не важливо. Ми маємо зіграти на тому факті, що ви англійка і що справа у вашому незнанні, а не дивацтві, і якомога довше розтягувати процес. Час на нашому боці, бо найгірші суди проходять в істерії, коли на обґрунтовані докази не звертають уваги заради втамування кровожерливості.

Кровожерливість. Це чудово передавало емоції, які я відчувала від облич у натовпі. Тут і там я бачила натяки на сумнів або співчуття, але це були рідкісні душі, які не підуть проти юрби, і Крейнсмуру не вистачало персонажів такого штибу. Тобто ні, виправила себе я, був один — цей худий і малий законознавець з Единбурга, міцний, як старий черевик, що його він сильно нагадував.

— Що сильніше ми затягнемо справу, — продовжив без емоцій пан Ґован, — то менше буде охочих діяти квапливо. Тож, — сказав він, поклавши долоні на коліна, — завтра вам треба лише мовчати. Говорити буду лише я. І моліться Богу, щоб це спрацювало.

— Звучить розумно, — промовила я втомлено й спробувала усміхнутися. Я кинула погляд на двері, що вели у вітальню корчми, де голоси стали гучнішими. Пан Ґован спіймав мій погляд і кивнув.

— Так, мені от-от доведеться вас залишити. Я домовився, що ви ночуватимете тут. — Він із сумнівом озирався. Невеличкий сарай, прибудований до корчми, використовувався як комора для непотрібних і запасних речей, було холодно й темно, але це було набагато краще за яму для крадіїв.

Двері сараю відчинилися, силует власника корчми зазирнув у пітьму за блідим трепетом вогника свічки. Пан Ґован встав, щоб піти, але я стиснула його рукав. Мені треба було дещо знати.

— Пане Ґоване… це Колум відправив вас допомогти мені?

Він відповів не одразу, але в силу своєї професії був бездоганно чесний.

— Ні, — сказав він прямо. Вираз, майже схожий на сором’язливість, промайнув на його зів’ялому обличчі, і він додав: — Я прибув… сам.

Він начепив на голову капелюха, обернувся до дверей і, коротко побажавши мені гарних снів, зник у світлі й гомоні корчми.

Заздалегідь тут ніхто не готувався когось утримувати, тож залишили лише бочонок вина й буханець хліба — цього разу чистий — на одному з барил, а на підлозі поруч лежала згорнута ковдра.

Я загорнулася у ковдру й сіла на менше барило, щоб повечеряти, розмірковуючи, поки жувала.

Отож Колум не відправляв законознавця. Та чи знав він, що пан Ґован збирався піти? Можливо, Колум заборонив будь-кому їхати до селища, бо боявся, що їх зачепить полювання на відьом. Хвилі страху й істерії, що прокотилися над селищем, були відчутні; і мені здавалося, що вони били в стіни мого крихкого прихистку.

Раптовий шум з найближчої кімнати відволік мене від думок. Може, це лише відсунуло смерть на годину. Але на межі загибелі навіть додаткова година була приводом для вдячності. Я загорнулася в ковдру, накрила нею голову, щоб заглушити шум з корчми, і щосили намагалася відчувати лише вдячність.

Після надзвичайно неспокійної ночі мене розбудили на світанку й відвели на площу, хоча судді мали прибути лише за годину.

Жваві, товсті й наповнені сніданком, вони одразу взялися за роботу. Джефф звернувся до Джона Макрея, який повернувся на місце позаду обвинувачених.

— Ми не спромоглися визначити провину виключно на підставі представлених доказів.

Натовп, що зібрався, спалахнув обуренням, бо був налаштований рішуче, але це зупинив Мутт, який скерував погляд очей, схожих на свердла, на молодих ремісників у першому ряду, і втихомирив їхній ґвалт, наче облив собак холодною водою. Відновивши порядок, він обернувся до клямківника.

— Проведіть ув’язнених до озера, будь ласка.

Це викликало задоволений гул очікування, посилюючи мої найгірші підозри. Джон Макрей схопив одною рукою мене, а Джейліс — другою, щоб вести нас, але в нього було багато помічників. Недоброзичливці рвали мою сукню, щипали і штовхали, поки мене тягнули вперед. Якийсь дурень прийшов із барабаном і відбивав рваний такт. Натовп скандував у ритмі барабанного бою, і я не могла розпізнати слова за випадковими криками і гомоном. Утім, не скажу, що хотіла знати, що там говорилося.

Процесія потекла галявиною до краю озера, де невеликий дерев'яний причал заходив у воду. Нас довели до його кінця, де двоє судців зайняли місця по боках від причалу. Джефф обернувся до натовпу, що чекав на березі.

— Несіть мотузки! — всі почали перемовлятися й кидати один на одного вичікувальні погляди, поки хтось не прибіг квапливо з тонкою мотузкою. Макрей взяв її і досить нерішуче підійшов до мене. Але він кинув погляд на суддів, і це наче зміцнило його рішучість.

— Будь ласка, зніміть взуття, пані, — наказав він.

— Якого бі… навіщо? — спитала я, схрестивши руки.

Він кліпнув, явно не готовий до опору, але один із суддів випередив його з відповіддю:

— Це належна процедура для перевірки водою. Підозрюваній відьмі мають прив’язати правий великий палець руки мотузкою з коноплі до великого пальця лівої стопи. А великий палець лівої руки до великого пальця правої стопи. А потім… — він кинув на води озера красномовний погляд. Двоє босих рибалок стояли в прибережному мулі, закотили штани вище колін і підв’язали шпагатом. Усміхаючись мені з натяком, один із них підхопив камінчик і жбурнув його над сталевою поверхнею. Він підстрибнув раз і потонув.

— Потрапивши у воду, — втрутився низький судця, — справжня відьма буде плавати, чистота води відмовиться від її отрути. Невинна жінка потоне.

— Тож мене або назвуть відьмою, або визнають невинного, коли я вже потону? — огризнулась я. — Ні, дякую! — я міцніше обійняла лікті, намагаючись опанувати тремтіння, яке наче стало постійним станом моєї плоті.

Низький суддя надувся наче жаба від загрози.

— Ти не будеш говорити на суді без дозволу, жінко! Ти смієш відмовлятися від законної перевірки?