Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 104)

Джейліс Дункан пройшла вперед крізь розрив у натовпі. Не знаю, чи була в неї ще надія на спасіння. У будь-якому разі вона зухвало перекинула волосся за плече і ніби відкинула саме життя.

— Ця жінка — не відьма, — просто сказала вона. — А от я — відьма.

Виступ Джеймі хоч і був крутий, та не міг із цим зрівнятися. Це викликало галас, що цілковито перекрив голоси суддів, питання і вигуки.

Я не знала, про що вона думала або що відчувала, як завжди: її високе біле чоло було чисте, великі зелені очі сяяли наче з веселощами. Вона стояла прямо в драному одязі й плямах бруду і дивилася гордо на тих, хто її звинувачував. Коли шум злегка притих, вона заговорила, не воліючи підвищувати голос, а змушуючи їх замовкнути, щоб почути її.

— Я, Джейліс Дункан, визнаю, що я відьма й служниця сатани. — Це викликало нове обурення, і вона знову з ідеальним терпінням чекала, поки вони стихнуть.

— Визнаю, що, слухаючись господаря, я вбила свого чоловіка, Артура Дункана, чарами. — Тут вона подивилася вбік, упіймала мій погляд, натяк на усмішку з’явився на її губах. Її очі зупинилися на жінці в жовтій шалі, але не стали м’якішими. — Від злоби я зачаклувала дитину-підмінка, щоб вона померла, і людська дитина, яку вона замінила, залишилася з фейрі. — Вона розвернулася і вказала в мій бік.

— Я використала невігластво Клер Фрейзер для власних цілей. Але вона нічого не знала про мої справи, вона не служить моєму господарю.

Натовп знову гомонів, люди штовхалися, щоб краще бачити, наближалися. Вона витягнула до них обидві руки, розвернувши долоні.

— Назад! — ясний голос вдарив, як батіг, ефект був схожий. Вона підняла обличчя до неба й завмерла, наче слухала.

— Почуйте! — сказала вона. — Почуйте вітер його прибуття! Стережися, народе Крейнсмура! Бо мій господар прибуде на крилах вітру! — Вона опустила голову й завищала — високий і моторошний звук тріумфу. Великі зелені очі витріщалися на щось попереду, наче в трансі.

Вітер здіймався; я бачила, як грозові хмари набігали на дальню сторону озера. Люди тривожно озиралися; деякі відсунулися від краю натовпу.

Джейліс завертілася, кружляла, вітер смикав її за волосся, і вона підняла долоню граційно над головою ніби танцювала біля травневого дерева. Я стежила за нею приголомшено, з недовірою.

Поки вона рухалася, волосся ховало її обличчя. Але на останньому повороті вона підняла голову, щоб відкинути світлу гриву вбік, і я чітко побачила її обличчя: вона дивилася на мене. Маска трансу на мить зникла, і її губи промовили єдине слово. Потім рух розвернув її обличчям до натовпу, і вона знову моторошно завищала.

Слово було «Тікайте!».

Вона раптом припинила кружляння і з виразом божевільної радості схопилася за залишки ліфа обома руками й розірвала спереду. Розірвала достатньо, щоб показати натовпу таємницю, яку я дізналася, тулячись до неї в холодному бруді ями крадіїв. Таємницю, про яку Артур Дункан дізнався за годину до смерті. Таємницю, через яку він помер. Шматки її просторої сукні впали, розкриваючи помітну опуклість шестимісячної вагітності.

Я завмерла, наче камінь, витріщившись. Джеймі так не вагався. Схопивши мене однією рукою, а меч другою, він кинувся у натовп, розштовхуючи людей зі шляху ліктями, колінами і рукояткою меча, пробиваючи шлях до краю озера. Він пронизливо засвистів крізь зуби.

Люди були зосереджені на виставі під дубом, тож лише деякі одразу зрозуміли, що відбувається. А зрозумівши, почали кричати й хапати нас, але вже лунав тупіт копит, що мчали галопом по твердій землі над берегом.

Донасу все ще було чхати на людей, і він бажав це продемонструвати. Він вкусив першу руку, що потягнулася до його вуздечки, і чоловік відсахнувся з криком і краплями крові. Кінь став дибки, іржав і бив копитами повітря, і кілька сміливців, які ще намагалися зупинити його, раптом втратили інтерес.

Джеймі закинув мене на сідло, як мішок борошна, і застрибнув плавним рухом. Розчистивши шлях загрозливими помахами меча, він скерував Донаса крізь натовп, що перешкоджав. Поки люди відступали під натиском зубів, копит і клинка, ми прискорювалися, залишаючи озеро, селище й Леох позаду. Я намагалася говорити, кричати Джеймі, але удар вибив з мене повітря.

Бо завмерла я не через розкриття вагітності Джейліс. Я побачила дещо інше, що налякало мене мало не до запаморочення. Поки Джейліс кружляла, витягнувши вгору білі руки, я побачила те, що помітила вона, коли мій одяг зірвали. Мітку на руці, таку, як у мене. Тут, у цьому часі, мітку чаклунства, мітку мага. Невеличкий грубий шрам від щеплення проти віспи.

Дощ ляскотів по воді, заспокоював моє набрякле обличчя й опіки від мотузки на зап’ястках. Я набрала жменю води зі струмка й пила повільно, відчуваючи вдячно, як холодна рідина стікала горлом.

Джеймі зник на кілька хвилин і повернувся зі жменею темно-зеленого зібганого листя, щось жуючи. Він сплюнув грудку подрібненої зелені у свою долоню, запхав до рота ще пучок листя й відвернув мене від себе. Він ніжно втирав розжоване листя в мою спину, і пекучий біль значно послабшав.

— Що це? — спитала я, намагаючись опанувати себе. Я все ще тремтіла й шморгала носом, але безсилі сльози знову потекли.

— Водяний крес, — відповів він, голос був злегка приглушений листям у роті. Він сплюнув його і наніс на мою спину. — Не ти одна трохи знаєшся на лікувальних травах, Сассенах, — сказав він чіткіше.

— Як… який він на смак? — спитала я, ковтаючи схлипи.

— Доволі бридкий, — лаконічно відповів він. Джеймі закінчив нанесення зелені й ніжно опустив накидку на мої плечі.

— Не буде… — почав він, але завагався. — Тобто рани не глибокі. Н-напевно, в тебе не буде… слідів. — Він говорив буркотливо, але його доторк був дуже ніжний, це знову викликало в мене сльози.

— Вибач, — пробубоніла я, витираючи носа краєчком накидки. — Н-не знаю, що зі мною. Не розумію, чому я не можу перестати плакати.

Він знизав плечима.

— Напевно, тобі ще ніхто не намагався нашкодити навмисно, Сассенах, — сказав він. — Тож це від шоку й від болю, гадаю. — Він трохи помовчав, стиснувши край накидки. — Я теж так робив, дівча, — мовив без емоцій. — Мене нудило, я плакав, поки вони чистили рани. Потім тремтів.

Він обережно витер моє лице накидкою й долонею під підборіддям підняв моє лице до свого.

— А коли я перестав тремтіти, Сассенах, — тихо сказав він, — я дякував Богові за біль, бо це означало, що я ще живий. — Він відпустив моє підборіддя, киваючи мені. — Коли дійдеш до цього, скажи. Бо тоді мені треба буде дещо тобі сказати.

Він підвівся й пішов до струмка, щоб промити у холодній воді хустинку в плямах крові.

— Що змусило тебе повернутися? — спитала, коли він прийшов. Я примудрилася зупинити сльози, але все ще тремтіла й куталася глибше в складки накидки.

— Алек Макмен, — сказав він з усмішкою. — Я попросив його стежити за тобою, поки мене немає. Коли селяни забрали тебе й пані Дункан, він їхав усю ніч і наступний день, щоб відшукати мене. А потім я мчав, як біс, сюди. Боже, який це файний кінь. — Він схвально подивився на Донаса на схилі, прив’язаного до дерева на березі, його вологі боки сяяли, наче мідь.

— Доведеться перемістити його, — задумливо сказав він. — Навряд чи за нами поженуться, але ми не так далеко від Крейнсмура. Ти вже можеш іти?

Я насилу йшла за ним крутим схилом, камінці котилися під моїми ногами, папороть і ожина чіплялися за сорочку. Біля верхівки схилу був лісок із молодих вільх. Дерева росли так близько, що нижні гілки переплелися, створивши зелений дах над папороттю. Джеймі підняв гілки достатньо, щоб я заповзла у вузький простір, потім обережно поправив прим’яту папороть перед входом. Він відійшов і критично оглянув укриття, задоволено киваючи.

— Так, добре. Тут тебе ніхто не знайде. — Він розвернувся, щоб піти, але озирнувся. — Спробуй поспати, якщо зможеш, і не переймайся, якщо я не повернуся одразу. Хочу пополювати на зворотному шляху, бо в нас немає їжі, а я не хотів би привертати увагу, зазираючи до фермерів. Накрий тартаном голову й простеж, щоб сорочку закривало повністю: біле видно здалеку.

Їжа здавалася недоречною; мабуть, я вже ніколи не схочу їсти. А от сон — то інша річ. Спина й руки ще боліли, опіки від мотузки на зап’ястках запалилися, і я відчувала подразнення і синці всім тілом; але виснажена від страху, болю і звичайної втоми, я майже одразу заснула, гострий запах папороті підіймався навколо мене, наче пахощі.

Прокинулася від того, що щось стискало мою ногу. Я налякано сіла і вперлася головою у пружне гілля. Листя й палички посипалися навколо мене, і я шалено замахала руками, намагаючись вивільнити волосся з цупких гілочок. Подряпана, скуйовджена і роздратована, я виповзла зі схованки й побачила бадьорого Джеймі, який сидів навпочіпки неподалік, спостерігаючи за моєю появою. Наближався вечір; сонце опустилося за край ущелини, залишивши кам’янистий каньйон у тіні. Запах смаженого м’яса підіймався від маленького вогнища, що палало серед каменів біля струмка, де два зайці підсмажувалися на рожнах із загострених зелених палиць.

Джеймі простягнув руку, щоб допомогти мені зійти зі схилу. Я гордовито відмовилася і спустилася сама, лише раз спотикнулася, заплутавшись у довгих кінцях накидки. Недавня нудота зникла, і я жадібно накинулася на м’ясо.