Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 106)

— Френк, — тихо сказав він. — То він усе ж таки не помер.

— Він ще не народився. — Я відчувала, як ще одна невелика хвиля істерії розбивається об ребра, але примудрилася втримати контроль над собою. — І я теж.

Він гладив і плескав мене, поки я не притихла, видавав свої тихі гуркотливі гельські звуки.

— Коли я забрав тебе від Рендалла у Форт-Вільямі, — раптом сказав він, — ти намагалася повернутися. До каменів. І… Френка. Тому ти залишила лісок.

— Так.

— А я побив тебе за це. — Його голос був тихим від жалю.

— Ти не міг знати. Я не могла тобі розповісти. — Я й справді почувалася дуже млявою.

— Напевно, не могла. — Він щільніше загорнув мене в накидку, ніжно закріпив її навколо моїх плечей. — Тепер спи, мо дюін. Ніхто тобі не нашкодить, я тут.

Я зарилася в теплий вигин його плеча, дозволила втомленому розуму впасти крізь шари забуття. Я скерувала себе ненадовго до поверхні, щоб спитати:

— Ти справді мені віриш, Джеймі?

Він зітхнув і співчутливо усміхнувся мені.

— Так, вірю, Сассенах. Але було б набагато легше, якби ти виявилася відьмою.

Я спала наче вбита, прокинулася після світанку з жахливим головним болем, усі м’язи затекли. Джеймі мав кілька жмень вівса в мішечку у своєму спорані й змусив мене з’їсти драммак — овес, змішаний з холодною водою. Каша застрягала в горлі, але я проковтнула її.

Він рухався повільно, був дуже ніжний зі мною, але дуже мало говорив. Після сніданку швидко згорнув наш табір і осідлав Донаса.

Оніміла від шоку недавніх подій, я навіть не спитала, куди ми їдемо. Мені вистачало, поки я сиділа верхи позад нього, притулити обличчя до широкого схилу його спини, відчувати, як рухи коня заколисують мене до стану трансу без думок.

Ми спустилися з пагорбів біля Лох-Мадох, рухалися крізь холодний світанковий туман до краю нерухомого сірого тла. Дикі качки почали вилітати з очерету нерівними зграйками, кружляли над вересовими полями, кахкали й репетували, і це будило тих, хто ще спав унизу. Пролетів над нами і клин гусей — усе кричав про горе й спустошення.

Сірий туман зник близько полудня другого дня, і тьмяне сонце осяяло луки, наповнені жовтим дроком і жарновцем. Пару кілометрів навкруг озера, і ми вийшли на вузьку стежку й повернули на північний захід. Шлях знову вів нас угору, підіймався на невисокі пагорби, що поволі поступилися місцем гранітним пікам і скелям. Дорогою нам трапилося кілька мандрівників, але ми завбачливо звертали в кущі, коли чули стукіт копит попереду.

Гаї і переліски перейшли у сосновий ліс. Я глибоко вдихала, насолоджуючись свіжим смолистим повітрям, хоча воно ставало холодним у сутінках. На ніч зупинилися на малій галявині оддалік стежки, разом зібрали хвою й вимостили щось схоже на гніздо, вкрили ковдрами і влаштувалися поруч задля тепла, загорнувшись у накидку Джеймі й ковдру.

Він розбудив мене посеред темряви любовною прелюдією, і ми кохалися повільно й ніжно, без слів. За сіткою чорних гілок над головою мерехтіли зірки. Я знову заснула з його приємною вагою на мені.

Вранці Джеймі здавався жвавішим чи принаймні більш згідливим, ніби прийняв важке рішення. Він пообіцяв мені гарячого чаю на вечерю, що трохи радувало в крижаному повітрі. Я, ще сонна, йшла за ним до стежки, струшуючи зі спідниці хвою і дрібних павучків. Вузька стежка перетворилася вранці на ледь помітний слід у грубій овечій костриці, звивалася й огинала більші камені.

Я майже не звертала уваги на оточення, бо сонливо насолоджувалася теплом сонця, але раптом погляд упав на знайому скелю, і я вийшла із заціпеніння. Я зрозуміла, де ми опинилися. І чому.

— Джеймі!

Він розвернувся від мого вигуку.

— Ти не знала? — зацікавлено спитав він.

— Що ми їхали сюди? Ні, звісно ні. — Мене трохи нудило. До пагорба Крейґ-на-Дун лишалося, може, з кілометр чи трохи більше — я бачила його горбатий силует крізь залишки ранкового туману.

Я зглитнула. Майже шість місяців я намагалася дістатися цього місця. Тепер, нарешті, опинилася тут, але хотіла бути деінде. Стоячих каменів на верхівці пагорба знизу видно не було, але вони наче випромінювали ледь відчутний жах, який тягнувся до мене.

Ближче до верхівки дорога стала для Донаса заважка. Ми злізли з нього й прив’язали його до чагарникової сосни, далі попрямували пішки.

Коли дісталися гранітного виступу, я засапалася і впріла, Джеймі ж не був утомлений, лише ледь помітний рум’янець визирав з-за коміра сорочки. Тут, над соснами, було тихо, але вітер постійно нишком скавулів у тріщинах каменів. Ластівки літали повз виступ, різко підіймалися на потоках повітря, переслідуючи комах, і падали, наче пікіруючі бомбардувальники, розкривши тонкі крила.

Джеймі взяв мене за руку, підтягнув на останньому кроці на широкий плаский виступ біля основи каменя із тріщиною. Він не відпустив долоню, а притягнув мене ближче, уважно роздивлявся мене, наче запам’ятовував мої риси.

— Чому..? — почала я, важко дихаючи.

— Це твоє місце, — хрипло сказав він. — Хіба ні?

— Так. — Я витріщалася, наче зачарована колом каменів. — Принаймні має такий самий вигляд.

Джеймі пішов за мною в коло. Взявши мене за руку, він рішуче підійшов до розколотого каменя.

— Це воно? — спитав він.

— Так. — Я намагалася відсунутися. — Обережно! Не підходь туди!

Він кинув погляд на мене, потім на камінь, явно з сумнівами. Може, в цьому він був правий. Я сама раптом засумнівалася у своїй історії.

— Я н-нічого про це не знаю. Може, те… що там… закрилося позаду мене… Може, воно працює лише в певні пори року. Був майже Белтейн, коли я пройшла минулого разу.

Джеймі озирнувся на сонце, плаский диск висів посеред неба за тонким шаром хмар.

— Зараз майже Самайн, — сказав він. — День усіх святих. Має спрацювати, ні? — він мимоволі здригнувся, хоча й жартував. — Коли ти… пройшла. Що ти робила?

Я намагалася згадати. Я змерзла, тож запхала долоні під пахви.

— Я обійшла коло, роздивлялася все. Але випадковим чином, без плану. А потім підійшла до розколотого каменя й почула дзижчання, наче бджоли…

Я знову почула той звук і відступила, ніби там була гримуча змія.

— Він досі гуде! — я відсахнулася в паніці, обійняла Джеймі, але він рішуче відвів мене від себе з білим обличчям і знову розвернув до каменя.

— Що потім? — Вітер різко завивав у моїх вухах, але його голос був все ще гучніший.

— Я торкнулася каменя.

— Зроби це. — Він підштовхнув мене, і коли я не відреагувала, схопив мене за зап’ясток і притиснув мою долоню до строкатої поверхні.

Хаос потягнувся і схопив мене.

Сонце нарешті перестало кружляти за моїми очима, і завивання стихло у вухах. З’явився інший стійкий шум — Джеймі кликав мене.

Мені було надто погано, щоб сісти чи розплющити очі, але я кволо помахала рукою, щоб він знав, що я ще жива.

— Зі мною все добре, — сказала я.

— Хіба? О, Боже, Клер! — Він притиснув мене до грудей, міцно обійняв. — Боже, Клер, я думав, що ти померла. Ти… ти почала… якось відходити. У тебе з’явився найжахливіший вираз обличчя, наче ти до смерті налякана. Я… відтягнув тебе від каменя. Зупинив тебе. Я не мав так робити… Вибач, дівча.

Мої очі тепер були розплющені достатньо, щоб бачити його обличчя над моїм — ошелешене й перелякане.

— Все добре. — Було досі важко говорити, я відчувала важкість і розгубленість, але зір ніби почав фокусуватися. Спробувала усміхнутися, але відчула лише посмикування лицевих м’язів.

— Хоча б… ми знаємо… це ще працює.

— О, Боже. Так, працює. — І кинув на камінь погляд, сповнений ненависті.

Він намочив хустинку в калюжці дощової води, що зібралася в кам’яній западині, і витер моє обличчя, все ще бурмочучи запевнення й вибачення. Нарешті я відчула в собі сили сісти.

— То ти все ж таки мені не повірив? — я була геть виснажена, проте почувалася так, наче мене виправдали. — Але це правда.

— Так, правда. — Він сів поруч зі мною і кілька хвилин дивися на камінь. Я терла вологою тканиною обличчя, все ще відчуваючи слабкість і запаморочення. А Джеймі раптом скочив на ноги, підійшов до каменя і з силою приклався до нього долонею.

Нічого не сталося; через хвилину його плечі опустилися, і він повернувся до мене.

— Мабуть, це працює лише щодо жінок, — сказала я нечітко. — У легендах це завжди жінки. Або так лише зі мною.

— Та не зі мною, — сказав він. — І все ж ліпше переконатися.

— Джеймі! Обережно! — закричала я, але дарма. Він підійшов до каменя, знову ляснув по ньому, кинувся на нього, пройшов у щілину й назад, але камінь лишався твердим монолітом. А от я тремтіла від самої лише думки, щоб знову наблизитися до тих дверей у божевілля.

Та все ж, коли я почала проходити в царство хаосу цього разу, я думала про Френка, відчула його, я впевнена. Десь у порожнечі була крихітна точка світла, і він був усередині. Я знаю. А ще знаю, що є й інша точка світла, яка сидить поруч зі мною, роздивляється камінь, щоки блищать від поту, попри холодний день.

Джеймі обернувся до мене й стиснув мої долоні, підняв їх до своїх губ і серйозно поцілував кожну.