Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 108)

Нарешті, Джеймі встав, підняв мене й відніс до лавки, де сів, посадивши мене на коліна. Двері будинку лишалися відчинені, і ми бачили, як зірки з’являлися над долиною внизу.

— Знаєш, — сонливо сказала я, — що світло тих зірок летить до нас тисячі й тисячі років? Насправді деякі зірки, які ми зараз бачимо, можуть бути вже мертвими, але ми цього не знаємо, бо досі бачимо їхнє світло.

— Хіба? — відповів він, гладячи мою спину. — Я цього не знав.

Я, певно, заснула з головою на його плечі, але коротко прокинулася, коли він ніжно опустив мене на підлогу, на саморобне ліжко з ковдр із сумки на сідлі. Він ліг поруч зі мною і знову притягнув мене до себе.

— Спи, дівча, — прошепотів він. — Вранці я заберу тебе додому.

Ми прокинулися удосвіта й вже спускалися схилом, коли зійшло сонце, бо хотіли швидше залишити Крейґ-на-Дун.

— Куди ми їдемо, Джеймі? — спитала я, радіючи тому, що могла дивитися в майбутнє, в якому він був, хоча й залишила позаду останній шанс повернутися до чоловіка, який колись любив мене — чи ще тільки полюбить?

Джеймі зупинив коня, завмер і озирнувся назад. Загрозливого кола стоячих каменів звідси видно не було, але каменистий схил, здавалося, підіймався позаду нас, непрохідний, наїжачений валунами й кущами дроку. Звідси стіни будинку, що розсипався, виглядали як іще один камінь, кісточка, що стирчала з гранітного кулака пагорба.

— Хотів би я побитися з ним за тебе, — раптом сказав він, озираючись на мене. Його блакитні очі були темні й серйозні.

Я усміхнулася йому, зворушена.

— Це був не твій бій, а мій. Але ти все одно переміг. — Я простягнула руку, і він стиснув мою долоню.

— Так, але я не це мав на увазі. Якби я бився з ним сам на сам і переміг, тобі не довелося б відчувати через це жаль. — Він завагався. — Якби…

— Вже немає «якби», — твердо мовила я. — Я все це обміркувала вчора, і я досі тут.

— Слава Богу, — мовив він з усмішкою, — і дякую тобі. — І додав: — Хоча я ніколи не зрозумію, чому.

Я обійняла руками його за талію і трималася, поки кінь сповзав з останнього крутого схилу.

— Тому що, — промовила, — я просто не можу без тебе, Джеймі Фрейзер, оце й усе. То куди ти мене везеш?

Джеймі обернувся в сідлі, щоб подивитися на схил.

— Я молився вчора всю дорогу до верхівки пагорба, — тихо сказав він. — Не за те, щоб ти залишилася — я не вважав, що це буде правильно, — молився, щоб мені вистачило сил відпустити тебе. — Він захитав головою, усе ще дивлячись на пагорб далеким поглядом.

— Я казав: «Боже, якщо я не мав сміливості в житті до цього, надай мені її зараз. Дозволь бути достатньо хоробрим, щоб не впасти

на коліна й не благати її залишитися». — Він відірвав погляд від будинку й коротко усміхнувся мені.

— Нічого важчого я зроду не робив, Сассенах. — Він розвернувся в сідлі й скерував коня на схід.

Ранок був рідкісний, яскравий, і вранішнє сонце робило все золотим, намалювало тонку лінію вздовж краю поводів, вигину шиї коня й на широких площинах обличчя і пліч Джеймі.

Він глибоко вдихнув і кивнув на вересове поле, на далекий прохід між двох скель.

— А тепер, напевно, я маю зробити другу найважчу справу. — Він ніжно стиснув боки коня, цокаючи язиком. — Ми їдемо додому, Сассенах. У Лалліброх.

Частина П'ята

Лалліброх

26

Повернення вождя

Спочатку ми були такі щасливі вдвох далеко від Леоху, що майже не розмовляли. Донас легко ніс нас обох рівним вересовим полем, і я їхала, обійнявши Джеймі за талію, насолоджуючись відчуттям м’язів, нагрітих на сонці, що рухалися під моєю щокою. Хай би якими були наші проблеми — а я знала, що їх багато — ми були разом. Назавжди. І цього вистачало.

Коли перший шок щастя пом’якшився до дружнього сяйва, ми знову почали говорити. Спочатку про околиці, якими їхали. Потім обережно про мене, про те, звідки я. Він був зачарований моїми описами життя в моєму часі, хоча я розуміла, що більшість розповідей йому здавалися казками. Особливо йому подобалися розповіді про автомобілі, танки й літаки, і він змушував мене описувати їх знову і знову якомога докладніше. За мовчазною згодою ми не згадували Френка.

Далі розмова повернулася до теперішнього часу: Колум, замок, а потім полювання на оленів і герцог.

— Він здається непоганим, — зауважив Джеймі. Дорога погіршала, і він зліз з коня і крокував поруч, так спілкуватися було легше.

— І мені так здалося, — відповіла я. — Але…

— О, так, зараз не можна довіряти враженню про людину, — погодився він. — І все ж ми з ним ладнали. Сиділи разом увечері біля вогнища в мисливському будиночку й розмовляли. Він розумніший, ніж здається. По-перше, він знає, яке враження справляє через свій голос, тож, гадаю, використовує це, прикидаючись трохи наче несповна, але розум там на своєму місці, невпинно працює за його очима.

— Ммм. Цього я й боюся. Ти… розповів йому?

Він знизав плечима.

— Трохи. Він знав моє ім’я, звісно, ще з того часу в замку.

Я розсміялася, згадавши його опис того часу.

— Ви, е-е, згадували старі часи?

Він усміхнувся, кінчики його волосся тріпотіли навколо обличчя від осіннього вітерцю.

— О, трохи. Він спитав, чи не страждаю я досі від проблем із животом. Я з серйозним виглядом відповів, що наче як очуняв, але зараз, схоже, щось знову починається. Він розсміявся і сказав, що сподівається, що це не тривожить мою вродливу дружину.

Я теж розсміялася. Зараз те, що герцог міг зробити чи не зробити, не здавалося надто важливим. І все ж колись він міг виявитися корисним.

— Я розповів йому частину, — вів далі Джеймі. — Що я поза законом, але не винуватий, хоча шансів довести це майже немає. Він наче співчував, але я не поспішав розповідати йому обставини, як і той факт, що за мою голову є ціна. Я ще не вирішив, чи довіритись йому, коли… ну, коли Старий Алек увірвався до табору, наче за ним гнався диявол, і ми з Мертаґом швидко поїхали.

Це мені про дещо нагадало.

— А де Мертаґ? — спитала я. — Він повернувся з тобою до Леоху?

Я сподівалася, що малий член клану не постраждав від гніву Колума чи мешканців Крейнсмура.

— Він висунувся зі мною, але його кінь не встигав за Донасом. Так, ти файний хлопець, Донасе, мо будхег³⁴. — Він поплескав по мерехтливій рудій шиї, і Донас пирхнув і струсонув гривою. Джеймі підвів на мене очі й усміхнувся.

— Не переймайся за Мертаґа. Ця яра пташка може про себе подбати.

— Ярий? Мертаґ? — я знала, що слово мало значення «веселий», що здавалося не дуже відповідним. — Не пам’ятаю, щоб бачила його з усмішкою. А ти?

— О, так. Щонайменше двічі.

— Давно ти його знаєш?

— Двадцять три роки. Він мій хрещений батько.

— О. Ну, це дещо пояснює. Навряд чи він переймається за мене.

Джеймі поплескав мене по нозі.

— Звісно переймається. Ти йому подобаєшся.

— Доведеться тобі повірити.

Ми наблизилися в розмові до недавніх подій, тож я глибоко вдихнула і спитала про те, що не давало мені спокою.

— Джеймі?

— Так?

— Джейліс Дункан. Вони… справді її спалять?

Він кинув на мене погляд, злегка насупившись, і кивнув.

— Мабуть. Та спочатку вона народить. Це тебе турбує?

— Дещо з цього. Джеймі, подивись на це. — Я спробувала задерти пишний рукав, не змогла, тож відтягнула комір сорочки до плеча, щоб показати слід від щеплення.