Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 109)
— Боже, — повільно сказав він, коли я пояснила. Він вп’явся в мене поглядом. — То це тому… то вона з твого часу?
Я безпорадно знизала плечима.
— Не знаю. Я можу лише сказати, що вона народилася, схоже, після 1920, бо тоді всім почали робити щеплення. — Я озирнулася через плече, але низькі хмари ховали скелі, що тепер відділяли нас від Леоху. — Навряд чи я про це дізнаюся… тепер.
Джеймі стиснув поводи Донаса і відвів його у сосновий лісок на березі невеличкого струмка. Ухопив мене за талію і спустив до себе.
— Не журися через неї, — твердо сказав він, тримаючи мене. — Вона жорстока жінка, вбивця, навіть якщо не відьма. Вона вбила свого чоловіка, так?
— Так, — сказала я, здригнувшись, і згадала скляні очі Артура Дункана.
— Та я все ще не розумію, навіщо вона його вбила, — мовив він, розгублено хитаючи головою. — У нього були гроші, гарне положення. І навряд чи він її бив.
Я подивилася на нього з подивом і легким роздратуванням.
— Такий у твоєму розумінні хороший чоловік?
— Ну… так, — сказав він, насупившись. — Чого ще вона могла хотіти?
— Чого ще? — я була так приголомшена, що просто дивилася на нього мить, а потім сповзла на траву і засміялася.
— Що смішного? Ми говорили про вбивство. — Але він усміхнувся й обіймав мене рукою.
— Я просто подумала, — промовила, все ще пирхаючи, — якщо для тебе хороший чоловік той, що з грошима, положенням і не б’є дружину, то… який тоді чоловік із тебе?
— О, — сказав він і всміхнувся. — Що ж, Сассенах, я не називав себе файним чоловіком. Ти теж. Якщо не помиляюся, ти звала мене садистом і ще кількома словами, які я не повторюватиму заради пристойності. Але не хорошим чоловіком.
— Добре. Тоді мені не доведеться труїти тебе ціанідом.
— Ціанід? — він зацікавлено подивився на мене. — Що це?
— Це те, що вбило Артура Дункана. Збіса швидка й сильна отрута. Доволі поширена в мій час, але не тут. — Я задумливо облизала губи.
— Я відчувала її на губах, і тієї краплі вистачило, щоб усе моє обличчя заніміло. Діє майже миттєво, ти сам бачив. Я мала зрозуміти тоді… я про Джейліс. Напевно, вона зробила отруту з подрібнених кісточок персика або вишень, хоча це мала бути дуже важка робота.
— То вона розповіла тобі, навіщо це зробила?
Я зітхнула й потерла стопи. Я втратила взуття в боротьбі біля озера, тож страждала від камінців і шипів рослин — мої стопи не такі загартовані, як у Джеймі.
— Це і не лише це. Якщо в сумках на сідлі є якась їжа, чому б тобі її не принести, а я все тобі розповім?
Наступного дня ми увійшли до долини Брох-Туарах. Поки спускалися з пагорбів, я помітила оддалік самотнього вершника: він їхав приблизно в нашому напрямку й був першою людиною, яку я побачила з нашого від’їзду із Крейнсмура.
Чоловік, що наближався до нас, був кремезний і заможний на вигляд: білосніжний комір визирав із ноского сірого плаща зі саржі, його довгі поли прикривали все, окрім кількох сантиметрів штанів.
Ми мандрували вже майже тиждень, спали під зорями, милися в холодній свіжій воді струмків і харчувалися зайцями і рибою, яких ловив Джеймі, і їстівними рослинами та ягодами, які я могла знайти. Спільними зусиллями ми зробили наш раціон кращим, ніж у замку: їжа була свіжіша й різноманітніша, хоч і дещо непередбачувана.
Але, якщо з харчуванням у дорозі було порівняно легко, зовнішність була іншою справою, і я швидко кинула погляд на нас, коли пан вершник завагався, насупившись, а потім повернув і повільно попрямував до нас, щоб розібратися.
Джеймі, який наполіг, що треба йти пішки більшість шляху, щоб кінь не втомився, був безславним видовищем: рейтузи заплямовані до колін червонуватим пилом, запасна сорочка розірвана шипами кущів, а тижнева борода люто стирчала на щоках і щелепі.
Його волосся відросло за останні місяці й сягало пліч. Зазвичай зібране в кіску або хвіст, зараз воно було вільне, густе й неслухняне, шматочки листя і гілочок заплуталися в безладі мідних пасм. Обличчя палало яскравою рум’яною бронзою, чоботи рипіли від ходьби, кинджал і меч стирчали за поясом. Словом, з виду дикий горець.
Я мала не набагато кращий вигляд. Досить надійно вкрита складками найкращої сорочки Джеймі й залишками власної, боса і загорнута в його накидку — така собі безпритульна. Заохочене вологістю туманів і відсутністю обмежень у вигляді гребінця чи щітки, моє волосся буяло над головою. Воно теж відросло за час мого перебування в замку і стирчало хмарами й ковтунами біля моїх пліч, лізло мені в очі, коли вітер дув нам у спини, як-от зараз.
Прибравши з очей норовливі пасма, я спостерігала, як пан у сірому обережно наближався. Джеймі, побачивши його, зупинив нашого коня і чекав, доки він наблизиться достатньо для розмови.
— Це Джок Ґрем, — сказав він мені, — з верхів’я Мурч Нардаг.
За пару метрів від нас чоловік зупинив коня й уважно роздивлявся нас. Його очі, оточені жиром і зморшками, з підозрою вп’ялися у Джеймі, а потім зненацька широко розкрилися.
— Лалліброх? — недовірливо мовив він.
Джеймі милостиво кивнув. З абсолютно безпідставною гордістю власника він опустив долоню на моє стегно і сказав: «І моя господиня Лалліброху».
Рот Джока Ґрема розкрився на дюйм чи два, потім швидко закрився, ставши виразом схвильованої поваги.
— Ах… моя… пані, — промовив, із запізненням зняв капелюха і вклонився у мій бік. — То ви, гм, їдете додому? — спитав він, намагаючись відірвати захоплений погляд від моєї ноги, оголеної до коліна дірою в сорочці й вимазаної соком бузини.
— Так. — Джеймі кинув погляд за його плече, на ущелину в пагорбі, яка, з його слів, була входом до Брох-Туараху. — Ти був там нещодавно, Джоку?
Ґрем відірвав від мене погляд і подивився на Джеймі.
— О? О, так. Так, я був там. У них усе добре. Гадаю, зрадіють вам. Тоді легкої дороги, Фрейзере. — Він швидко стиснув боки коня, повернув і попрямував долиною.
Ми дивилися йому вслід. Раптом метрів за сто від нас він завмер. Джок розвернувся в сідлі, піднявся у стременах і притиснув долоні біля рота, щоб закричати. Вітер підхопив звук і доніс до нас, тонкий, але чіткий.
— Вітаю вдома!
І він зник за пагорбом.
Брох-Туарах означає «башта, повернута на північ». На схилі високої гори брох, що подарувала назву невеликому маєтку, скидалася на ще одну купу каміння, схожу на ті, що лежали біля пагорбів, повз які ми мандрували.
Ми спустилися крізь вузьку кам’янисту тріщину між двох скель, провели коня між валунами. Далі дорога стала простіша — плавно огинала поля й окремі будиночки, поки ми нарешті не вийшли на вузьку звивисту стежку, що вела до будинку.
Будівля була більша, ніж я очікувала: гарний триповерховий маєток з грубо обробленого вапном білого каменю, вікна оточував природний сірий камінь, з високого черепичного даху здіймалося багато димарів, а поруч скупчилося кілька менших побілених будівель, наче курчата біля курки. Стара кам’яна вежа, розташована на невеликому пагорбі за будинком, підіймалася метрів на двадцять над землею, конусоподібна, як капелюх відьми, оперезана трьома рядами вузеньких бійниць.
Ми наближалися, і раптом з боку надвірних будівель почувся страшенний гавкіт: Донас злякався й підстрибнув. Я одразу впала, ганебно звалилася в пилюку на стежці. Оцінивши ситуацію, Джеймі кинувся за вуздечкою войовничого коня, залишивши мене захищатися самотужки.
Собаки майже дісталися мене з гавкотом і гарчанням, коли я вивільнила ноги. Від паніки мені здалося, що їх було не менше десяти, і всі розлючено шкірили зуби. Джеймі крикнув:
— Бране! Люку! Шіс35!
Собаки розгублено загальмували, завмерли за кільканадцять сантиметрів від мене. Вони нервували, невпевнено гарчали, поки він не заговорив знову:
— Шіс, мо маше36! Стійте, малі варвари! — Вони послухалися, і хвіст найбільшого пса почав поволі ворушитися, раз, потім ще, наче з питанням.
— Клер, візьми коня. Він не підпустить їх близько, а вони хочуть мене. Крокуй повільно, вони тебе не зачеплять.
Він говорив спокійно, щоб не тривожити коня чи собак сильніше. Я не була такою спокійною, але обережно наблизилася до нього. Донас смикнув головою й закотив очі, коли я взяла вуздечку, але я не була налаштована терпіти істерики, тож рішуче потягнула за поводи й схопилася за оголів’я.
Товсті оксамитові губи посунулися з його зубів, але я смикнула сильніше, наблизила обличчя до великого похмурого золотого ока й дивилася не менш похмуро.
— Навіть не думай! — попередила я, — інакше станеш м’ясом для псів, а я не намагатимусь тебе врятувати!
Джеймі в той час повільно крокував до собак, витягнувши одну руку з кулаком до них. Те, що здавалося великою зграєю, виявилося чотирма собаками: малий коричневий щурячий тер’єр, дві рябі вівчарки в плямах і велике чорно-коричневе чудовисько, просто втілений собака Баскервілів.
Ця слинява істота витягнула шию, що була товстіша за мою талію, і ніжно нюхала простягнуту руку. Хвіст, схожий на корабельний канат, рухався туди-сюди все швидше. А потім пес скинув величезну голову, радісно гавкаючи, і стрибнув на свого хазяїна, збивши його на дорогу.
— «Повертається Одіссей з Троянської війни, і його впізнає вірний пес», — зауважила я Донасу, той коротко пирхнув, виражаючи свою думку щодо Гомера чи непристойного вияву емоцій на дорозі.
Джеймі зі сміхом куйовдив шерсть і тягнув собак за вуха, а вони намагалися всі разом лизати його обличчя. Нарешті він примудрився посунути їх і встати, насилу тримався на ногах через їхню бурхливу радість зустрічі.