Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 111)
Вона відступила на крок і вдарила його навідліг з усіх сил, які змогла відшукати. Від удару його голова відкинулася, на щоці лишився білий слід її пальців. Він повільно підняв долоню до щоки, витріщившись на сестру. Її очі небезпечно блищали, груди здіймалися. Слова полилися течією крізь зціплені білі зуби.
— Жаба? Смердючий боягуз, тобі вистачило сміливості лише на те, щоб покинути мене тут з думками, що ти мертвий або за ґратами, без листів від тебе, а потім ти одного дня приходиш, ще й з дружиною, сідаєш у мене у вітальні й називаєш мене хвойдою і…
— Я не звав тебе хвойдою, а варто було! Як ти можеш…
Хоча їхній зріст сильно відрізнявся, брат і сестра стояли майже ніс до носа, шипіли одне на одного, щоб їхні голоси не дзвеніли на весь старий маєток. Вони даремно витрачали на це сили, судячи з того, що я помічала різні зацікавлені обличчя, що підглядали з кухні, коридору й вікна. Повернення вождя Брох-Туараху видалося цікавим, без сумніву.
Я вирішила, що краще залишити їх самих, тож тихо вийшла в коридор, сором’язливо кивнула літній жінці й пішла надвір. Там була невелика альтанка з лавкою, на яку я й сіла, зацікавлено озираючись.
Окрім альтанки, там був невеликий сад, оточений стінами, де квітнули останні літні троянди. Далі було те, що Джеймі звав «дукот», чи я так думала, бо різні голуби літали туди-сюди крізь отвори у верхівці будівлі.
Я знала, що десь там були сарай і навіс для силосу, все це мало бути по той бік будинку разом із зерносховищем і пташиним двором, городом і занедбаною каплицею. Залишалася маленька незрозуміла кам’яна будівля по цей бік. Легкий осінній вітерець подув відтіля; я глибоко вдихнула й була винагороджена насиченим запахом хмелю і дріжджів. То це броварня, тут варять пиво й ель для маєтку!
Дорога за ворітьми вела до невеликого пагорба й зникала за ним. Поки я роздивлялася, невеличка група чоловіків з’явилася на верхівці у вечірніх променях сонця. Вони завмерли на мить, ніби прощалися. Схоже, так усе й відбувалося, бо лише один пішов з пагорба у бік будинку, інші попрямували полями до скупчення будиночків удалині.
Чоловік сам-один спускався пагорбом, і я помітила, що він сильно кульгає. Коли пройшов крізь ворота, причина стала очевидною. Правої ноги нижче коліна не було, і він носив замість неї дерев’яний кілок.
Хоч і кульгав, тримався молодечо. Насправді коли наблизився до альтанки, я побачила, що йому лише трохи за двадцять. Він був високий, майже як Джеймі, але набагато вужчий у плечах — худющий як тріска.
Він завмер біля входу до альтанки, важко спираючись на решітку, і зацікавлено дивився на мене. Густе каштанове волосся плавно падало на високе чоло, а глибоко посаджені карі очі дивилися з терплячим гумором.
Голоси Джеймі і його сестри лунали ще голосніше: крізь відчинені через теплу погоду вікна суперечку було непогано чутно з альтанки, хоча не всі слова були чіткими.
— Надокучлива й допитлива тварюка! — пролунав голос Джеймі, гучний у тихому повітрі вечора.
— Так непристойно… — відповідь його сестри загубилася в раптовому шумі вітру.
Новоприбулий легко кивнув на будинок.
— О, то Джеймі вдома.
Я кивнула у відповідь, не знаючи, чи варто називати себе. Та це виявилося не важливо, бо юнак усміхнувся і нахилив до мене голову.
— Я Іан Мюррей, чоловік Дженні. А ви, я так розумію… ах…
— Дівка-сассенах, з якою одружився Джеймі, — завершила я за нього. — Мене звати Клер. Про це ви теж знали? — спитала я, поки він сміявся. Мої думки кипіли. Чоловік Дженні?
— О, так. Ми почули від Джо Орра, а він від ремісника з Ардрейґа. У Нагір’ї таємниці довго не тримаються. Ти маєш це знати, навіть якщо в шлюбі всього місяць. Дженні тижнями розмірковувала про те, яка ти.
— Шльондра! — заволав Джеймі з будинку. Чоловік Дженні не смикнувся, а роздивлявся мене з дружньою цікавістю.
— А ти файна, — сказав він, відверто дивлячись на мене. — Ти любиш Джеймі?
— Ну… так. Це так, — відповіла я, трохи збентежена. Я вже звикала до прямоти, притаманної горцям, але іноді це все ще ошелешувало мене.
Він стиснув губи й кивнув, наче задоволений, і сів на лаву поруч зі мною.
— Краще дати їм ще кілька хвилин, — мовив він, махнувши на будинок, де крики вже лунали ґельською. Його наче й не тривожила причина суперечки. — Фрейзери нічого не слухають, коли розлючені. Коли вони накричаться, іноді їх можна вмовити вчинити розумно, але не раніше.
— Так, я помітила, — сухо сказала я, і він розсміявся.
— То ти була в шлюбі достатньо довго, щоб виявити це, га? Ми чули, що Дуґал змусив Джеймі одружитися з тобою, — промовив, ігноруючи суперечку й зосередивши увагу на мені. — Але Дженні сказала, що навіть Дуґал Маккензі не зміг би змусити Джеймі робити те, чого він не хотів. Тепер, звісно, я бачу, чому він це зробив. — Він підняв брови, натякаючи на продовження, але ввічливо не став тиснути.
— Гадаю, він мав причини, — сказала я, увага розривалася між співрозмовником і будинком, де тривала суперечка. — Я не хочу… тобто, я сподіваюся…
Іан правильно зрозумів мої вагання і погляд на вікна вітальні.
— О, гадаю, це частково пов’язано з тобою. Але вона вчинила б з ним так, навіть якби тебе там не було. Вона палко любить Джеймі й сильно переймалася, поки його не було тут, особливо коли її батько так раптово помер. Ти знаєш про це? — карі очі були розумні й уважні, наче оцінював глибину довіри між мною і Джеймі.
— Так, Джеймі розповідав.
— Ага. — Він кивнув на будинок. — І, звісно, вона з дитиною.
— Так, це я теж помітила, — промовила я.
— Складно не помітити, так? — відповів Іан з усмішкою, і ми обоє розсміялися. — Це робить її дратівливою, — пояснив він, — та це й не дивно. Але мені не вистачило б сміливості сперечатися з жінкою на дев’ятому місяці. — Він відхилився, витягнувши перед собою дерев’яну ногу.
— Втратив її біля Дом’є. З Ферґюсом нік Льюїсом були тоді, — пояснив він. — Картеч38. Трохи ниє наприкінці дня. — Він потер плоть над шкіряною манжетою, що з’єднувала кілок із куксою.
— Пробував натирати її заспокійливим бальзамом? — спитала я. — Гірчак перцевий чи настоянка рути теж можуть допомогти.
— Гірчак перцевий ще не пробував, — зацікавлено відповів він. — Спитаю в Дженні, чи знає вона, що з ним робити.
— О, я з радістю зроблю ліки для тебе, — промовила, він мені подобався. Я знову подивилася на будинок. — Якщо ми затримаємось, — додала із сумнівом.
Ми трохи несуттєво побалакали, обоє слухали одним вухом протистояння, яке відбувалося за вікном, а потім Іан нахилився, обережно опустив штучну кінцівку і встав.
— Ніби нам уже можна увійти. Якщо хтось із них не припинить кричати і не вислухає другого, вони зачеплять почуття одне одного.
— Сподіваюся, постраждає лише це.
Іан розсміявся.
— О, навряд Джеймі вдарить її. Він звик терпіти провокації. А от Дженні може дати йому ляпаса, але не більше.
— Вона вже це зробила.
— Що ж, рушниці під замком, і всі ножі на кухні, окрім того, що в Джеймі. А він навряд підпустить її так близько, щоб вона забрала в нього кинджал. Ні, вони в безпеці. — Він завмер у дверях. — А от щодо тебе і мене… — він серйозно підморгнув. — Це інша річ.
Всередині служниці здригалися й нервово тікали, коли Іан наближався. Але хатня робітниця все ще стояла біля дверей вітальні, захоплено насолоджуючись сценою всередині, притуливши тезку Джеймі до пишних грудей. Вона так зосередилася, що коли Іан заговорив з нею, підстрибнула, наче він вколов її шпилькою, і притиснула долоню до серця, що калатало.
Іан ввічливо кивнув їй, взяв хлопчика на руки й попрямував до вітальні. Ми завмерли на порозі й роздивлялися сцену. Брат і сестра зробили перерву, щоб віддихатися, обоє все ще напружені й похмурі, наче пара розлючених котів.
Малий Джеймі, помітивши матір, став бити ручками й ніжками, щоб виборсатися з рук Іана, а опинившись на підлозі, попрямував до неї, наче поштовий голуб.
— Мама! — закричав він. — На ручки! Джеймі на ручки! — Дженні обернулася й підхопила хлопчика, тримала його, як зброю, біля свого плеча.
— Можеш сказати дядькові, скільки тобі років, милий? — спитала вона в нього, перетворивши крик на воркотіння, за яким усе ще вчувався брязкіт сталі. Хлопчик почув це, розвернувся й зарився личком у шию матері. Вона механічно поплескала його по спині, все ще похмуро свердлячи брата поглядом.
— Він не говорить, тому відповім я. У серпні йому виповнилося два роки. І якби тобі вистачило клепки порахувати — в чому я сумніваюся, — ти зрозумів би, що він зачатий на шість місяців пізніше дня, коли я бачила Рендалла, коли він на нашому подвір’ї бив шаблею мого брата.
— Он як? — Джеймі похмуро дивився на сестру. — Я чув дещо інше. Всі знають, що ти брала чоловіка в ліжко, ще й не раз, але як коханця. Це його дитина. — Він кивнув зневажливо на свого тезку, який позирав з-під підборіддя матері на великого гучного незнайомця. — Я вірю, що другий байстрюк не від нього. Рендалл був у Франції до цього березня. То ти не лише шльондра, а ще й невибаглива. Хто ж батько останнього породження диявола в тобі?
Високий молодик поруч зі мною винувато кашлянув, порушивши напругу в кімнаті.
— Я, — м’яко сказав він. — І цього теж. — Наблизившись напружено на дерев’яній нозі, він забрав хлопчика у своєї розлюченої дружини й притулив його до згину руки. — Дехто каже, що я йому подобаюсь.