Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 113)

Дженні обійшла його, щоб бачити лице, підняла гостре підборіддя, розкосі очі були великі та яскраві.

— Я теж, — тихо промовила вона. — Кожного дня після того, як вони тебе забрали.

Обличчя з широкими щоками знову були віддзеркаленнями одне одного, але вирази були такими, що я встала й тихо пройшла у двері кухні, щоб залишити їх самих. Поки двері зачинялися за мною, я помітила, як Джеймі стиснув долоні сестри й говорив щось хрипло ґельською, скуйовджена руда голова схилилася до темної — ще мить і обіймуться.

27

Остання причина

Ми вечеряли, як вовки, а потім пішли до великої й просторої спальні й спали, як колоди. Коли прокинулися вранці, сонце вже мало бути високо, але небо вкрили хмари. Я відчула, що вже пізно, бо будинок гудів, люди жваво метушилися, а ще спокусливі аромати доносилися сходами.

Після сніданку чоловіки готувалися відвідати жителів, перевірити огорожі, полагодити вози й насолодитися часом. Поки вони надягали плащі в коридорі, Іан помітив великий кошик Дженні, що стояв на столику під дзеркалом у коридорі.

— Принести трохи яблук з саду, Дженні? Тоді не доведеться далеко ходити.

— Чудова ідея, — сказав Джеймі, кинувши оцінювальний погляд на розлогий перед сестри. — Ми ж не хочемо, щоб вона щось упустила дорогою.

— Я зараз тебе впущу, Джеймі Фрейзер, — обізвалася вона, спокійно притримуючи плащ, який надягав Іан. — Будь хоч раз корисним і забери цього малого біса з собою надвір. Пані Крук у пральні; можеш залишити його там. — Вона поворушила ногою, струшуючи малого Джеймі, який чіплявся за її спідницю, монотонно повторюючи: «На ручки, на ручки».

Його дядько слухняно схопив малого біса за пояс і виніс його за двері головою вниз під вереск задоволення.

— Ох, — задоволено зітхнула Дженні, нахилившись, щоб перевірити свою зовнішність у дзеркалі в золотій рамі. Вона лизнула палець і пригладила брови, а потім застібнула ґудзики на горлі. — Приємно завершити одягання без того, що хтось висить на спідниці чи обіймає коліна. Іноді ледь вдається піти до вбиральні самій чи промовити хоча б речення без втручання.

Її щоки ледь зарум’янилися, темне волосся чудово відтіняло матове лице, а синій шовк сукні дивовижно пасував до темно-блакитних очей. Іан усміхнувся їй, теплі карі очі аж світилися від її квітучого вигляду.

— Може, тим часом встигнеш побалакати з Клер, — запропонував він, кивнувши в мій бік. — Гадаю, вона достатньо чемна, щоб вислухати, але, заради Бога, не читай їй свої вірші, інакше вона поїде до Лондона раніше, ніж ми з Джеймі повернемося.

Дженні клацнула пальцями під його носом, не ображаючись на кпини.

— Я не переймаюся. До наступного квітня ніхто звідси не поїде, а доти, гадаю, вона до нас звикне. Йди вже, Джеймі чекає.

Поки чоловіки пішли у справах, ми з Дженні проводили час у вітальні; вона шила, а я змотувала шматочки пряжі й сортувала кольоровий шовк.

Обидві навзаєм привітні, ми не знали, чого очікувати од візаві, тож спілкувалися обережно, краєм ока стежачи одна за одною. Сестра Джеймі, дружина Джеймі. Джеймі був невисловленою центральною точкою, навколо якої рухалися наші думки.

Їхнє спільне дитинство зв’язало їх назавжди, як нитка основи переплітається в одній тканині з поперечною ниткою, але візерунки цього сплетіння були послаблені розлукою й підозрілістю, а потім шлюбом. Нитка Іана була не чужа в їхньому сплетінні, а от моя була зовсім нова. Чи витримає новий візерунок напругу між нитками?

Наша розмова торкалася загальних тем, але за фразами чітко звучали невисловлені думки.

— Ти керувала тут будинком сама, після того як померла ваша мати?

— Так. З десяти років.

Я виховувала його і любила з дитинства. Що ти робитимеш із чоловіком, якому я допомагала сформуватися?

— Джеймі каже, ти чудовий цілитель.

— Я допомогла йому з плечем, коли ми вперше зустрілися.

Так, я здібна й добра. Я про нього подбаю.

— Чула, ви одружилися дуже швидко.

Ти обрала мого брата через його землю й гроші?

— Так, це сталося швидко. Я навіть не знала справжнього прізвища Джеймі до церемонії.

Я не знала, що він господар цього маєтку. Вийшла за нього, бо це він.

Так тривало весь ранок і полудень: ми потроху балакали, обмінювалися думками, обережними жартами, оцінюючи одна одну. Жінка, що керувала великим господарством з десяти років, яка поралася з будинком з часу смерті батька й зникнення брата, заслуговувала на повагу. Мені було цікаво, що вона думає про мене, але вона, як і її брат, вміла приховувати думки, коли хотіла цього.

Годинник на каміні пробив п’яту, Дженні позіхнула й потягнулася; одяг, який вона зашивала, зісковзнув з її округлого живота на підлогу.

Вона незграбно спробувала підняти шиття, але я впала на коліна поруч з нею.

— Ні, я дістану.

— Дякую… Клер. — Вона сором’язливо усміхнулася, вперше промовивши моє ім’я, і я відповіла тим же.

Не встигли ми повернутися до розмови, як пані Крук, хатня робітниця, просунула до вітальні свого довгого носа й спитала стривожено, чи не бачили ми малого пана Джеймі.

Дженні відклала шиття, зітхнувши.

— Він знову втік? Не переймайся, Ліззі. Напевно, пішов з батьком чи дядьком. Ми самі перевіримо, так, Клер? Мені варто подихати повітрям перед вечерею.

Вона важко підвелася й притисла долоні до попереку. Застогнала і криво усміхнулася мені.

— Ще три тижні. Не можу дочекатися.

Ми повільно крокували садибою, Дженні вказувала на броварню й каплицю, розповідала історію маєтку — коли що побудували.

Саме наближалися до голубника, коли почули голоси в альтанці.

— Он він, малий негідник! — вигукнула Дженні. — От я йому влаштую!

— Зачекай. — Я торкнулася її руки, впізнавши низький голос Джеймі, яким він розмовляв із хлопчиком.

— Не переймайся, — мовив Джеймі. — Ти навчишся. Але це троха складно, так, коли піструн стирчить не далі твого пупка?

Я визирнула з-за рогу, побачила, що він сидить на пеньку й балакає зі своїм тезком, який мужньо бореться зі складками одягу.

— Що ти робиш з дитиною? — обережно поцікавилась я.

— Вчу юного Джеймса не пісяти собі на ноги, — пояснив він. — Хоча б це дядько може для нього зробити?

Я підняла брову.

— Який сенс від розмов? Взяв би й показав.

Він усміхнувся.

— Ну, в нас було кілька показів. Але минулого разу троха не пощастило. — Він з племінником докірливо обмінялися поглядами. — Не дивись на мене, — сказав він хлопчикові. — Сам винен. Я ж казав тобі не ворушитись.

— Гм, — сухо сказала Дженні, кинула погляд на брата, потім такий самий на сина. Менший Джеймі у відповідь сховав за сорочкою

голову, а більший безтурботно усміхнувся й жваво встав з пенька, струшуючи бруд зі штанів. Він опустив руку на обмотану голову небожа й розвернув хлопчика в напрямку будинку.

— «Для всього свій час, — процитував він Біблію, — і година своя кожній справі під небом»⁴⁰. Спочатку ми працюємо, малий Джеймсе, потім миємося. А потім — слава Богу — час для вечері.

Розібравшись з найважливішими справами, Джеймі наступного дня показував мені будинок. Побудований у 1702 році, він був доволі модерним для свого часу, з такими новаціями, як порцелянові пічки для опалення й велика цегляна піч, вбудована в стіну кухні, щоб не випікати більше хліб у попелі каміна. На стінах коридору першого поверху, вздовж сходів й у вітальні розвішані картини: краєвиди, тварини, але більшість оповідала про родину та її зв’язки.

Я завмерла перед зображенням малої Дженні. Вона сиділа на садовій огорожі, позаду була лоза з червоним листям. А перед нею на верхівці стіни сиділи птахи в ряд: горобці, дрізд, жайворонок, навіть фазан, усі штовхалися, щоб зайняти краще місце перед їхньою господинею, що сміялася. Ця картина сильно відрізнялася від статичних офіційних портретів, з яких похмуро дивився той чи інший предок, наче його душив комір.

— Це намалювала моя мати, — сказав Джеймі, помітивши мою цікавість. — Кілька картин на сходах малювала вона, але тут лише дві. Ця їй подобалася найбільше. — Його палець ніжно торкнувся поверхні полотна, окреслив лінію лози з червоним листям. — Це ручні птахи Дженні. Коли хтось знаходив пташку зі зламаною лапкою чи крилом, її приносили сюди, і за кілька днів пташка була здорова і їла з її рук. Оцей нагадує мені Іана. — Палець постукав над фазаном, що розкрив крила задля рівноваги, дивлячись на господиню темними очима із захопленням.

— Ти жахливий, Джеймі, — сказала я, сміючись. — А є щось подібне з тобою?

— О, так. — Він повів мене до стіни навпроти, біля вікна.

Двоє рудих хлопців у тартані з величезним гончаком. Це були Джеймі і його старший брат Віллі, який помер від віспи в одинадцять років, а також Нерн — дідусь Брана. Джеймі було не більше двох років, коли малювалася картина, подумала я. Брат сидів, а Джеймі стояв між його колін, долоня на голові собаки.

Джеймі розповідав мені про Віллі дорогою з Леоху однієї ночі біля вогнища в самотній долині. Я згадала невеличку змію, вирізану з вишневого дерева, яку він діставав зі спорана й показував мені.

— Віллі подарував її мені на п’ятий день народження, — сказав він, палець ніжно гладив звивисті вигини. Змійка була потішна, тіло звивалося, а голова була повернута, наче озиралася через плече — якби в змії були плечі.

Джеймі віддав мені малу дерев’яну іграшку, і я зацікавлено покрутила її.

— А що вирізьблено знизу? С-о-н-і. Соні?