Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 114)
— Це я, — сказав Джеймі, нахиливши голову, наче злегка засоромився. — Це прізвисько від мого другого імені — Александер. Так мене звав Віллі.
Обличчя на картині були дуже схожі: всі діти Фрейзерів мали цей прямий погляд, з якимось викликом, мовляв, я про себе високої думки, і навіть не здумайте оцінювати мене нижче, ніж я сам себе. Та на цьому портреті щоки Джеймі були кругленькі, ніс ще по-дитячому кирпатий, а сильні кістки його брата вже почали натякати на чоловіка всередині, який так і не розкрився.
— Ти його дуже любив? — тихо спитала, торкнувшись його руки. Він кивнув, відвівши погляд на полум’я в каміні.
— Так, — сказав він зі слабкою усмішкою. — Він був на п’ять років старший за мене, і я вважав його Богом чи хоча б Ісусом. Ходив за ним усюди, принаймні куди він мене брав.
Він відвернувся й попрямував до книжкових полиць. Бажаючи дати йому побути на самоті, я залишилася й дивилася у вікно.
Звідси, з цього боку будинку, я тьмяно бачила крізь дощ далекий силует кам’янистого пагорба з травою на верхівці. Він нагадав мені пагорб фейрі, де я пройшла крізь камінь і вийшла з кролячої нори. Всього шість місяців. Здавалося, це було дуже давно.
Джеймі підійшов і став поруч зі мною біля вікна. Розсіяно дивлячись на дощ, він сказав:
— Була й інша причина. Головна.
— Причина? — я не одразу зрозуміла, про що це він.
— Чому я одружився з тобою.
— І що це? — Не знаю, що я очікувала від нього почути, може, про ще якісь заплутані справи його родини. Але те, що він сказав, вразило мене більше.
— Бо я хотів тебе. — Він обернувся до мене. — Більше за все в житті, — додав тихо.
Я продовжувала ошелешено витріщатися на нього: очікувала явно не на це. Помітивши мій розкритий рот, він легко продовжив:
— Коли я спитав у батька, як зрозуміти, що це та сама жінка, він сказав, що коли настане час, я не сумніватимусь. І я не сумнівався. Коли прокинувся у темряві під деревом на шляху до Леоху, а ти сиділа на моїх грудях і проклинала мене за те, що я стікаю кров’ю, я сказав собі: «Джеймі Фрейзер, хоча ти не бачиш, яка вона, і хоча вона важить, як хороший тягловий кінь, це жінка».
Я почала наступати на нього, він відступав, швидко говорячи:
— Я сказав собі: «Вона двічі перев’язувала тебе за ці години, хлопче. Життя серед Маккензі таке, що було б добре одружитися з жінкою, яка вміє зупинити кров і вправити кістки». А ще казав собі: «Джеймі, якщо її доторк відчувається так файно на ключиці, уяви, як буде відчуватися нижче…».
Він ковзнув за крісло.
— Звісно, я думав, що це пов’язано з чотирма місяцями в монастирі, де не було спілкування з жінками, а потім ми їхали разом у темряві… — він завмер і награно зітхнув, спритно відсахнувся, щоб я не спіймала його за рукав, — з чудовими широкими сідниця-ми між моїх стегон, — він ухилився від удару, що цілив у його ліве вухо, відступив, щоб низький стіл опинився між нами, — і твердою, як камінь, головою, що стукала мені в груди, — мала металева прикраса відскочила від його макітри і з брязкотом упала на підлогу, — я сказав собі…
Він уже так сильно сміявся, що доводилося вдихати між фразами.
— Джеймі… сказав я… хоч вона й сассенах… з шипами на язиці… з таким задом… хіба щось зміниться, якщо виявиться, що в неї о-об-личчя, як у в-в-вівці?
Я вправно підчепила його ногу й впала на його живіт коліньми, коли він гупнувся на підлогу з гуркотом, що струсонув будинок.
— То ти хочеш сказати, що одружився зі мною через кохання? — спитала я. Він підняв брови, намагаючись вдихнути.
— Хіба я… щойно не… це сказав?
Обійнявши рукою мене за плечі, він просунув другу руку мені під спідницю й почав безжально щипати частину тіла, яку щойно хвалив.
Саме в цю мить Дженні повернулася за кошиком для шиття і завмерла, дивлячись здивовано на брата.
— І що ти витворяєш, юний мій Джеймі? — спитала вона, піднявши брову.
— Збираюся покохатися зі своєю дружиною, — він важко дихав після сміху й боротьби.
— Можна знайти ліпше місце для цього, — сказала вона, піднявши другу брову. — Від цієї підлоги скалки будуть у дупі.
Лалліброх — спокійне місце, але все в трудах. Усі тут наче оживали з криком півня, і тоді ферма крутилася й дзижчала, як складний механізм, до заходу сонця, коли один за одним гвинтики і шестерні, завдяки яким усе працювало, починали відпадати, скочуватися в темряву в пошуках вечері й ліжка, щоб з’явитися магічним чином на своїх місцях уранці.
Тож усі чоловіки, жінки й діти здавалися важливими для існування господарства, і я не могла уявити, як вони поралися останні кілька років без вождя. Тепер не тільки руки Джеймі, а й мої були завжди зайняті. Я вперше зрозуміла суворе ставлення шотландців до лінощів, яке раніше здавалося лише застарілим звичаєм. Лінощі не просто здавалися ознакою морального занепаду, а й суперечили природному порядку речей.
Та були миті, звісно, короткі проміжки часу, які швидко минали, коли все ніби завмирало, й існування знаходило рівновагу в ідеальній точці, наприклад, у мить зміни між темрявою й світлом, коли тебе оточувало і те, й інше — або ні те, ні інше.
Я насолоджувалася такою миттю ввечері другого чи третього дня з моменту нашого прибуття до маєтку. Сиділа на огорожі за будинком, бачила коричневі поля до краю кручі за баштою і скупчення дерев на дальньому боці переходу, що тьмянішали аж до чорноти під перламутровим сяйвом неба. Те, що було поруч і далеко, здавалося на однаковій відстані від мене, коли довгі тіні танули в сутінках.
Повітря було холодне, з натяком на прийдешній мороз, і я думала, що скоро треба повертатися, хоча так не хотілося залишати нерухому красу місця. Я не помітила наближення Джеймі, поки він не опустив важкі складки плаща на мої плечі. Навіть не усвідомлювала, як змерзла, поки не відчула тепло товстої вовни.
Руки Джеймі обійняли мене разом з плащем, і я пригорнулася до нього з легким тремтінням.
— Я бачив, як ти тремтиш, аж із будинку, — сказав він, стиснувши мої долоні. — Застудишся, якщо не будеш обережною.
— А як щодо тебе? — я обернулася, щоб побачити його. Хоча ставало все холодніше, йому наче було зручно в сорочці й кілті, лише трохи почервонів ніс: свідчення того, що вечір геть не теплий, не весняний.
— Та я звик до цього. Шотландці не такі чутливі до морозу, як ви, синьоносі уродженці півдня. — Він підняв моє підборіддя й поцілував мене в носа з усмішкою. Я схопила його за вуха й опустила голову нижче.
Це тривало достатньо довго, і наші температури вже зрівнялися, коли він відпустив мене, і тепла кров співала в моїх вухах; я відхилилася, балансуючи на огорожі. Вітерець дув позаду мене, кидав пасма волосся мені в обличчя. Він прибрав волосся за плечі, витягнув сплутані пасма пальцями, щоб сонце, що заходило, сяяло крізь них.
— Навколо тебе наче ореол, коли світло отак позаду тебе, — тихо сказав він. — Янгол, увінчаний золотом.
— Ти теж, — м’яко відповіла я, гладячи лінію його щелепи, де бурштинове світло мерехтіло в його бороді, що відростала. — Чому ти не казав раніше?
Він знав, що я мала на увазі. Піднявши брову, він усміхнувся, половину обличчя осяювало сонце, друга половина була в тіні.
— Ну, я знав, що ти не хотіла виходити за мене. І не хотів тиснути на тебе чи здаватися дурнем, сказавши тобі тоді, коли було зрозуміло, що ти лежиш зі мною лише через обітниці, які не хотіла давати. — Він усміхнувся, білі зуби спалахнули в тіні, випередивши мій протест. — Принаймні спершу. Я маю гордість, жінко.
Я притягнула його до себе впритул, щоб він стояв між моїх ніг, поки я сиділа на огорожі. Відчуваючи прохолоду його шкіри, я обхопила ногами його стегна й накрила його крилами свого плаща. Під покровом тканини його руки міцно охопили мене, і моя щока притулилася до брудного батисту його сорочки.
— Любове моя, — прошепотів він. — О, любове моя. Я так тебе хочу.
— Це не одне й те саме, так? — сказала я. — Любити і хотіти.
Він злегка хрипло розсміявся.
— Доволі близько, Сассенах, принаймні для мене. — Я відчувала силу його бажання, твердого й невідкладного. Він раптом відійшов, нахилився і підняв мене з огорожі.
— Куди ми йдемо? — ми прямували геть від будинку до скупчення сараїв у тіні лісочка в’язів.
— Шукати копицю сіна.
28
Поцілунки й панталони
Я поступово знаходила своє місце в керуванні маєтком. Дженні було вже важко витримувати довгі прогулянки до будинків орендарів, і я відвідувала їх сама, іноді разом із конюхом, іноді з Джеймі чи Іаном. Брала з собою їжу й ліки, допомагала хворим, як могла, та пропонувала щось покращити щодо здоров’я і гігієни: сприймалося це з різними ступенями ввічливості.
У самому Лалліброху я ходила будинком і землями, намагалася бути корисною, де могла, частіше за все в саду. Окрім невеличкого гарного саду, в маєтку була грядка з травами, а ще величезний город біля кухні, де росла ріпа, капуста й кабачки.
Джеймі був усюди: в кабінеті з бухгалтерськими книгами, у полях з орендарями, у стайні з Іаном — надолужував згаяний час. І це було не лише через обов’язок чи інтерес, думала я. Нам доведеться скоро поїхати, і він хотів налагодити справи так, щоб усе працювало, поки його немає, поки він — поки ми — не повернемося остаточно.
Я знала, що нам доведеться поїхати, але в оточенні мирного будинку й земель Лалліброху, поруч із жвавими Дженні, Іаном і малим Джеймі я почувалася так, ніби нарешті повернулася додому.