Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 115)

Якось після сніданку Джеймі встав із-за столу й повідомив, що вирішив поїхати подивитися коня, якого продавав Мартін Мак.

Дженні відвернулася від буфета, насупивши брови.

— Гадаєш, це безпечно, Джеймі? Околицями вешталися патрулі англійців десь місяць тому.

Він знизав плечима, забравши плащ зі стільця, де залишив його.

— Я буду обережний.

— О, Джеймі, — сказав Іан, заходячи з оберемком хмизу для каміну. — Я хотів спитати, чи не зможеш ти піти до млина сьогодні вранці? Учора приходив Джок, казав, що щось не те з колесом. Я швидко перевірив, але ми з ним разом не змогли змусити його рухатись. Певно, там застрягло якесь сміття, але це глибоко під водою.

Він легенько тупнув дерев’яною ногою, усміхаючись мені.

— Я все ще можу ходити, дякувати Богу, і їздити верхи, але не можу плавати. Можу лише борсатися й рухатися по колу, як мурашиний лев.

Джеймі поклав плащ на стілець, усміхнувшись від опису чоловіка.

— Добре, Іане, якщо так, тобі не доведеться провести ранок у холодному ставку біля млина. Так, я піду. — Він обернувся до мене.

— Підеш зі мною, Сассенах? Ранок файний, і ти зможеш взяти з собою свій маленький кошик. — Він кинув іронічний погляд на величезний кошик з верби, куди я збирала трави. — Я піду перевдягнуся. Зараз повернусь.

Він попрямував до сходів і швидко піднявся ними — по три сходинки за крок.

Ми з Іаном усміхнулися одне одному. Якщо він і шкодував, що деякі речі недоступні для нього через відсутність ноги, то це було приховано за радощами від жвавості Джеймі.

— Приємно, що він повернувся, — сказав він.

— Хотіла би я, щоб ми залишилися, — сказала я з жалем.

М’які карі очі наповнила тривога.

— Але ви ж не поїдете зараз?

Я похитала головою.

— Ні, не зараз. Але їхати доведеться ще до того, як випаде сніг.

Джеймі вирішив, що для нас краще буде поїхати до Б’юлі — центру володінь клану Фрейзерів. Можливо, його дідусь, лорд Ловат, зможе допомогти, а якщо ні, то принаймні він відкриє для нас шлях до Франції.

Іан кивнув, заспокоївшись.

— О, так. Але у вас ще є кілька тижнів.

Це був гарний і яскравий осінній день з ароматним повітрям і таким синім небом, що в ньому можна було потонути. Ми крокували повільно, щоб я могла помітити пізні квіти шипшини й головки черсаку, і балакали.

— Наступного тижня День чверті року, — повідомив Джеймі. — Твоя нова сукня вже буде готова?

— Напевно. А що є привід?

Він усміхнувся мені, забрав кошика, поки я нахилялася, щоб висмикнути стебло пижма.

— О, можна й так сказати. Це не схоже на гучні зустрічі Колума, так, але всі жителі Лалліброху прийдуть заплатити ренту й віддати шану новій хазяйці Лалліброху.

— Гадаю, їх здивує, що ти одружився з англійкою.

— Певно, кількох батьків це розчарує. Я залицявся до дівчини чи двох тут, поки мене не заарештували й не забрали до Форт-Вільяма.

— Шкодуєш, що не одружився з місцевою дівчиною? — спитала я грайливо.

— Якщо ти думаєш, що я скажу «так», поки ти тримаєш ніж, — зауважив він, — ти гіршої думки про мій розум, ніж мені здавалося.

Я впустила вигнутий ніж, яким викопувала рослини, витягнула руки і завмерла, чекаючи. Коли він відпустив мене, я нахилилася, щоб підняти ніж, і жартівливо сказала:

— Завжди було цікаво, як ти примудрився залишитись цнотливим надовго. Невже в Лалліброху немає цікавих дівчат?

— Ні, — сказав він, примружившись від ранкового сонця. — За це можна подякувати батькові. Ми іноді гуляли вечорами, удвох, і балакали про все. І щойно я став достатньо дорослим, щоб займатися таким, він сказав, що чоловік має нести відповідальність за те, що посіяв, бо його обов’язок дбати про жінку й захищати її. І якщо я до цього не готовий, то не маю права обтяжувати жінку наслідками власних дій.

Він кинув погляд на будинок позаду нас. І на мале фамільне кладовище біля основи башти, де були поховані його батьки.

— Казав, що найкраще в житті чоловіка — спати з жінкою, яку кохаєш, — мовив стиха й усміхнувся мені — очі були блакитні, як небо над головою. — І він був правий.

Я легенько торкнулася його обличчя, погладила широкий схил від щоки до щелепи.

— Але тобі було непросто, адже він розумів, що тобі доведеться довго чекати до шлюбу, — сказала я.

Джеймі усміхнувся, кілт плескав його по колінах від свіжого осіннього вітру.

— Що ж, церква вчить, що рукоблудство це гріх, але батько вважав, що якщо обирати: торкатися себе чи бідної жінки, порядний чоловік має обирати власну жертву.

Коли я припинила сміятися, захитала головою і сказала:

— Ні. Ні, я не питатиму. Ти залишився цнотливим.

— Лише завдяки Богові й батьку, Сассенах. Я міг думати про дівчат, щойно мені виповнилося чотирнадцять. Але тоді мене відправили на виховання до Дуґала в Беннахк.

— А там не було дівчат? — спитала я. — Я думала, у Дуґала є доньки.

— Так, є. Чотири. На двох молодших не цікаво дивитися, але найстарша була дуже вродлива. На рік чи два старша за мене, Моллі. І, схоже, їй не подобалася моя увага. Я витріщався на неї за столом під час вечері, а вона дивилася на мене зверхньо й питала, чи часом у мене не нежить? Бо якщо так, мені варто піти в ліжко, а якщо ні, вона була б вдячна, якби я закрив рота, щоб вона не дивилася на мої мигдалини, поки їсть.

— Я починаю розуміти, як ти залишився цнотливим, — сказала я, задираючи спідниці, щоб перелізти по східцях через огорожу. — Але ж не всі вони були такі.

— Ні, — сказав він задумливо, подавши мені руку, щоб допомогти. — Вони такими не були. Молодша сестра Моллі, Табіта, була трохи приязніша. — Він усміхнувся від спогадів.

— Тіббі була першою дівчиною, яку я поцілував. Чи, напевно, точніше буде сказати, що вона була першою дівчиною, яка мене поцілувала. Я ніс замість неї два відра молока з сараю до сироварні, розмірковуючи, як спіймати її за дверима, де вона не зможе втекти, і поцілувати. Але в мене були зайняті руки, їй довелося відчиняти для мене двері. Тож це я опинився за дверима, і Тіб підійшла до мене, схопила за вуха й поцілувала. І розлила молоко, — додав він.

— Схоже на незабутній перший досвід, — промовила я, сміючись.

— Навряд чи в неї це було вперше, — сказав він, усміхаючись. — Вона знала про це набагато більше за мене. Але ми не встигли потренуватися, минув день чи два, і її мати спіймала нас у коморі. Вона лише подивилася на нас пронизливо, сказала Тіббі готувати стіл до вечері, але, мабуть, розповіла про це Дуґалу.

Якщо Дуґал Маккензі швидко реагував на уражену честь сестри, можна лише уявити, що він міг зробити, аби захистити доньку.

— Страшно подумати, — сказала я з усмішкою.

— І мені, — сказав Джеймі з тремтінням і кинув на мене сором’язливий погляд.

— Ти знаєш, що юнаки вранці іноді прокидаються з… ну, з… — він зашарівся.

— Так, знаю, — сказала я. — Так само і в стариганів у двадцять три. Чи ти думав, я не помічаю? Ти досить часто звертав на це мою увагу.

— Ммгм. Вранці після того, як мати Тіб нас упіймала, я прокинувся на світанку. Вона мені наснилася — Тіб, звісно, не її мати, — і я не здивувався, відчувши руку на піструні. Дивним було те, що рука була не моя.

— І, напевно, не Тіббі?

— Ні, не її. Це була рука її батька.

— Дуґала?! Але що..?

— Ну, я широко розплющив очі, а він дуже так приязно усміхався мені. А потім сів на ліжко, і ми непогано побалакали, як дядько і племінник, прийомні батько і син. Він сказав, що йому подобалося, що я тут, бо в нього немає свого сина, і таке інше. І як його родина полюбила мене. І як би він не хотів, щоб цими файними невинними почуттями його доньок до мене скористалися, і як, звісно, він радий, що може довіряти мені, як власному синові.

— Весь цей час він говорив, а я лежав, й одна його рука була на кинджалі, а друга на моїх молодих яйцях. Тож я казав «так, дядьку» або «ні, дядьку», і коли він пішов, я загорнувся в ковдру й бачив сни про свиней. І більше не цілував дівчини, поки мені не виповнилося шістнадцять і поки я не прибув до Леоху.

Він подивився на мене з усмішкою. Його волосся було перев’язане ззаду шкіряним шнурком, але коротші пасма стирчали на маківці, як зазвичай, мерехтіли червоним і золотим на свіжому чистому повітрі. Його шкіра потемнішала до золотавої бронзи за час мандрів від Леоху і Крейґ-на-Дун, і він нагадував осіннє листя, що радісно кружляло від вітерцю.

— А як щодо тебе, моя люба Сассенах? — спитав він з усмішкою. — Ти змушувала хлопчиків бігати за тобою чи була сором’язливою дівчинкою?

— Трохи менше за тебе, — сказала я обережно. — Мені було вісім.