Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 117)

— Ми побачили млин згори, — сказав драгун, — і подумали, що зможемо купити мішок борошна? — Він вклонився нам обом, не знаючи, до кого звертатися.

Пані Макнаб була холодною, але ввічливою.

— Доброго ранку, — мовила вона, нахиливши голову. — Якщо ви по борошно, боюся, доведеться вас розчарувати: колесо млина зараз не працює. Може, наступного разу.

— О? А що таке? — капрал, низенький юнак, що мав цілком здоровий вигляд, наче зацікавився. Він підійшов до краю ставка, щоб подивитися на колесо. Мірошник, який саме визирнув з млина доповісти щодо прогресу з жорнами, побачив його й квапливо зник із поля зору.

Капрал покликав одного зі своїх людей. Піднявшись схилом, вказав іншому солдатові, який слухняно нахилився, щоб капрал заліз на його спину. Він витягнувся, примудрився вхопитися за край даху обома руками й заповз на солому. Випроставшись, насилу діставав краю величезного колеса. Він ухопився й захитав його обома руками. Нахилившись, крикнув у вікно мірошнику спробувати покрутити жорна руками.

Я змушувала себе відвести погляд від дна каналу. Майже нічого не знаю про те, як саме працюють водяні колеса, але боялася, що, якщо колесо зненацька почне рухатися, то розчавить усе, що є під водою. Напевно, я боялася не даремно, бо пані Макнаб різко заговорила з солдатом, що був ближче за всіх до нас.

— Ліпше скажи своєму командиру спуститися. Так він нашкодить млину чи собі. Не варто лізти в те, чого не розумієш.

— О, не переймайтеся, пані, — сказав спокійно солдат. — Батько капрала Сільверса має млина в Гемпширі. Капрал майже все знає про водяні колеса.

Ми з пані Макнаб стривожено обмінялися поглядами. Капрал, ще трохи полазивши й вивчивши проблему, тицяючи і хитаючи головою, спустився туди, де ми сиділи. Він упрів і витер червоне обличчя великою брудною хусткою, а потім звернувся до нас.

— Я не можу посунути колесо згори, а дурник-мірошник наче не розуміє англійської. — Він кинув погляд на міцну палицю пані Макнаб і криві руки, потім на мене. — Може, юна пані могла б піти й поговорити з ним за мене?

Пані Макнаб простягнула в захисті руку, стиснувши мій рукав.

— Вибачте мою невістку, пане. Вона стала придуркуватою, коли її остання дитина народилася мертвою. Не промовила за рік ані слова, бідолаха. І я не можу залишити її на хвилину, бо боюся, що вона з горя кинеться у воду.

Я намагалася вдавати, ніби несповна розуму, благо в моєму тодішньому душевному стані багато зусиль це не вимагало.

Капрал помітно розгубився.

— О, — мовив він. — Ну… — підійшов до краю ставка і стояв, похмуро дивлячись у воду. Схоже, був збентежений, як і Джеймі годину тому, і привід був той самий.

— Нічого не вдієш, Коллінзе, — сказав він старому солдату. — Доведеться пірнути й подивитися, що заважає. — Він зняв червоний мундир і почав розстібати манжети сорочки. Ми з пані Макнаб налякано обмінялися поглядами. Повітря під млином мало вистачити для виживання, але місця, щоб надійно сховатися, не було.

Я обмірковувала: шанси переконливо зіграти епілептичний напад не дуже оптимістичні, а тоді велике колесо раптом заскрипіло над головами. Зі звуком, наче забивали дерево, велика арка різко зробила півоберта, застрягла на мить, потім стала впевнено рухатися, з лопатей весело лилися яскраві струмочки в канал.

Капрал завмер посеред роздягання, милуючись вигином колеса.

— Подивись, Коллінзе! Цікаво, що в ньому застрягло?

Наче у відповідь, щось з’явилося на верхівці колеса. Воно звисало з однієї із лопатей, з червоних складок стікала вода. Лопать потрапила в бурхливий потік у каналі, річ вивільнилася, і панталони батька Джеймі велично випливли у води ставка.

Старий солдат підчепив їх палицею, обережно простягнув своєму командиру, який зняв їх із палиці так, наче йому наказали підняти мертву рибу.

— Гм, — сказав він, задумливо піднявши одежину. — Цікаво, звідки це взялося? Певно, обкрутило вал. Цікаво, що щось таке могло викликати такі проблеми, так, Коллінзе?

— Так-сер. — Солдат явно не вважав роботу колеса шотландського млина такою цікавою, але відповів ввічливо.

Покрутивши ганчірку туди-сюди, капрал знизав плечима й витер нею бруд з долонь.

— Непоганий шматок фланелі, — сказав він, викручуючи мокру тканину. — Згодиться принаймні витирати сідло. Буде як сувенір, га, Коллінзе? — і з ввічливим уклоном пані Макнаб і мені він обернувся до свого коня.

Щойно драгуни зникли з поля зору за верхівкою пагорба, як плюскіт зі ставка біля млина повідомив про появу з глибин духа, що мешкав у цих водах.

Він був білий, наче знекровлений, посинілий, як білий мармур, а зуби цокотіли так сильно, що я не змогла розібрати перші слова, які все одно були ґельською.

Пані Макнаб зрозуміла їх без проблем, і її древня щелепа відвисла. Але вона затулила рота й зробила низький реверанс перед вождем, що з’явився. Побачивши її, він перестав рухатися до берега, глибоко вдихнув, зціпив зуби, щоб вони не стукотіли, і зняв з плеча довгу водорість.

— Пані Макнаб, — сказав він з уклоном у бік літньої жительки його земель.

— Пане, — сказала вона, знову вклонившись. — Непоганий день, так?

— Трошки х-холодний, — сказав він, кинувши погляд на мене. Я безпорадно знизала плечима.

— Ми раді знову бачити вас удома, пане, і сподіваємося, я і хлопці, що ви скоро повернетеся й залишитеся.

— Я теж, пані Макнаб, — ввічливо сказав Джеймі. Він кивнув мені з похмурим поглядом. Я лагідно усміхнулася.

Літня пані, ігноруючи цю німу сцену, склала криві долоні на колінах і вмостилася з гідністю.

— Я хотіла попрохати вождя про невеличку послугу, — почала вона, — яка пов’язана з…

— Бабуню Макнаб, — втрутився Джеймі, загрозливо наблизившись на половину кроку у воді, — я зроблю все, чого бажаєте. Але тільки якщо ви віддасте мені сорочку, поки я не втратив частини себе від холоду.

29

Більше чесності

Вечорами, коли їжу прибирали, ми зазвичай сиділи у вітальні з Дженні та Іаном, балакали про те й се або слухали розповіді Дженні.

Та цієї ночі була моя черга, і Дженні з Іаном захоплено слухали, як я розповідала про пані Макнаб і червоні мундири.

— Бог знає, що хлопців треба шльопати, інакше не робив би їхню поведінку схожою на поведінку бісенят. — Моє передражнювання бабуні Макнаб розвеселило всіх.

Дженні витерла сльози сміху з очей.

— Боже, саме так. І вона про це знає. Скільки в неї було, Іане, вісім хлопців?

Іан кивнув.

— Може, і більше. Я навіть не пам’ятаю всі їхні імена, але, здавалося, завжди пара Макнабів полювала, рибалила чи плавала, коли ми з Джеймі були молодшими.

— Ви росли разом? — спитала я.

Джеймі та Іан обмінялися широкими усмішками співучасників.

— О, так, ми знайомі, — сказав Джеймі, сміючись. — Батько Іана був комісіонером для Лалліброху, як Іан зараз. Багато разів під час свого безрозсудного дитинства я опинявся тут ліктем до ліктя з паном Мюрреєм, пояснював котромусь із наших батьків, що зовнішність буває оманливою, але не завжди вдавалося, залежало від обставин.

— І коли не вдавалося, — закінчив думку Іан, — я таку ж кількість разів опинявся нахиленим через огорожу поруч із цим паном Фрейзером і слухав, як він волав, поки чекав на свою чергу.

— Ніколи! — обурено відповів Джеймі. — Я ніколи не волав.

— Називай це як хочеш, Джеймі, — відповів його друг, — але ти був страшенно гучний.

— Вас обох було чути на милі, — втрутилася Дженні. — І не лише галас. Джеймі сперечався весь час на шляху до огорожі.

— Так, тобі варто було стати законознавцем, Джеймі. Навіть не знаю, чому я завжди дозволяв тобі говорити, — сказав Іан, хитаючи головою. — Через тебе наші проблеми лише погіршувалися.

Джеймі знову засміявся.

— Ти про брох?

— Так. — Іан обернувся до мене, вказуючи на захід, де старезна кам’яна башта підіймалася з пагорба за будинком.

— Це була одна з кращих суперечок Джеймі, — сказав він, закотивши очі до стелі. — Він сказав Враяну, що нецивілізовано застосовувати фізичну силу, щоб донести свою думку. Тілесні покарання жорстокі, казав він, і взагалі пережиток минулого. Бити когось лише за те, що їхні вчинки призвели до н-неприємних наслідків, які… до наслідків, з якими ти не погоджуєшся, не можна вважати к-конструктивною формою покарання…

Цього разу сміялися всі.

— І Браян усе це слухав? — спитала я.

— О, так. — Іан кивнув. — Я лише стояв з Джеймі, кивав, коли він замовкав, щоб вдихнути. Коли у Джеймі закінчилися слова, його батько наче кашлянув і сказав: «Он як». Він розвернувся і якийсь час дивився у вікно, помахуючи паском і киваючи, наче розмірковував. Ми стояли там, лікоть до ліктя, як і казав Джеймі, і потіли. Нарешті Браян обернувся і звелів нам іти за ним до стайні.

— Він дав нам обом мітли, щітки й відра і скерував у напрямку броху, — мовив Джеймі, перейнявши роль оповідача. — Сказав, що я його переконав, тож він обрав більш конструктивну форму покарання.

Іан повільно закотив очі, наче роздивлявся грубий камінь броху.

— Вежа заввишки близько двадцяти метрів від землі й метрів десять у діаметрі, три поверхи. — Він зітхнув. — Ми підмели її від верху до низу, — промовив він, — і відтерли від низу до верху. На це пішло п’ять днів, і присмак перепрілої вівсяної соломи я відчуваю, коли кашляю, навіть зараз.

— І ти спробував убити мене на третій день, — сказав Джеймі, — за те, що я втягнув нас у це. — Він обережно торкнувся голови. — У мене був украй неприємний поріз над вухом, де ти вдарив мене мітлою.