Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 118)

— О, що ж, — спокійно сказав Іан, — тоді ти вдруге зламав мені носа, тож ми рівні.

— Мюррей, звісно, відстежив усе, — сказав Джеймі, хитаючи головою.

— Стривайте, — промовила я, загинаючи пальці. — То ви кажете, що Фрейзери вперті, Кемпбелли підступні, Маккензі чарівні, але хитрі, а Ґреми тупі. А яка риса вирізняє Мюрреїв?

— На них можна розраховувати в бою, — сказали разом Джеймі та Іан і розсміялися.

— Саме так, — мовив Джеймі, заспокоївшись. — Важливо, щоб вони були на твоєму боці. — І обидва знову засміялися.

Дженні несхвально захитала головою в бік свого чоловіка й брата.

— І ми ще навіть не пили вино, — вона відклала шиття й важко підвелася. — Ходімо, Клер, перевіримо, чи зробила пані Крук печиво до вина.

Повертаючись за чверть години з тацями із перекускою, я почула слова Іана:

— То ти не проти, Джеймі?

— Проти чого?

— Що ми, тобто ми з Дженні, одружилися без твоєї згоди.

Дженні, крокуючи попереду мене, раптом зупинилася за дверима вітальні.

Коротке пирхання долетіло з широкого крісла, де розлігся Джеймі, закинувши ноги на подушку.

— Я не повідомив, де був, і ви не знали, коли я повернусь, і чи взагалі повернусь, тож я не можу ображатися на те, що ви не дочекалися.

Я бачила профіль Іана — він нахилився над кошиком з полінами. Його видовжене добре обличчя було трохи насуплене.

— Ну, я не вважав, що це правильно, бо я покалічений…

Він знову пирхнув — ще гучніше.

— Дженні не знайшла б ліпшого чоловіка, навіть якби ти втратив обидві ноги й обидві руки, — буркотливо сказав Джеймі. Бліда шкіра Іана трохи зашарілася від збентеження. Джеймі кашлянув і прибрав ноги з подушки, нахилився й підняв гілку, що випала з кошика.

— Як ти погодився на весілля, з твоїми-то сумнівами? — спитав він, кутик рота піднявся.

— Боже, чоловіче, — запротестував Іан, — гадаєш, я міг обирати? Проти Фрейзера? — він захитав головою, усміхаючись другові.

— Вона одного дня підійшла до мене в полі, поки я намагався полагодити віз, в якого відламалося колесо. Я виповз, весь вкритий брудом, а вона стояла там, виглядала як кущ, вкритий метеликами.

Окинула мене поглядом і сказала… — він замовк і почухав галову. — Ну, не пам’ятаю, що саме вона сказала, але закінчилося тим, що вона поцілувала мене, не помічаючи бруду, і промовила: «Добре, одружимося на День святого Мартина». — Він розвів руками зі смішною покірністю. — Я все ще пояснював, чому ми не можемо так вчинити, коли опинився перед священником і сказав: «Беру тебе, Джанет…» і дав дуже багато неймовірних обітниць.

Джеймі відхилився в кріслі, сміючись.

— Так, знайоме відчуття, — сказав він. — Наче трохи спорожнів, так?

Іан усміхнувся, забувши про збентеження.

— Буває таке. І я все ще відчуваю це, коли раптом бачу Дженні, яка стоїть на пагорбі під сонцем чи тримає малого Джеймі, не дивлячись на мене. Я бачу її і думаю: «Чоловіче, вона не може бути твоєю, справді». — Він захитав головою, капітанове волосся впало на чоло. — А потім вона обертається й усміхається мені… — він подивився на брата своєї дружини, усміхаючись.

— Ну, ти сам знаєш. Я бачу, в тебе те саме із твоєю Клер. Вона… особлива, так?

Джеймі кивнув. Усмішка не зникла з його обличчя, але дещо змінилася.

— Так, — м’яко промовив він. — Так, вона така.

За вином із печивом Джеймі з Іаном далі згадували спільне дитинство і їхніх батьків. Батько Іана, Вільям, помер минулої весни, залишивши Іана керувати маєтком самого.

— Пам’ятаєш, як твій батько стикнувся з нами біля струмка і вмовив піти з ним до коваля дізнатися, як полагодити голоблі воза?

— Так, і він не міг зрозуміти, чому ми без упину смикалися й совалися…

— І постійно питав тебе, чи не потрібно тобі відійти…

Обидва засміялися так сильно, що не змогли завершити історію, тож я подивилася на Дженні.

— Жаби, — лаконічно промовила вона. — Обидва запхали собі під сорочки п’ять чи шість жаб.

— О, Боже, — сказав Іан. — Коли одна виповзла на твою шию й вистрибнула з сорочки у піч, я думав, що помру.

— Навіть не уявляю, чому батько не скрутив мені шию кілька разів, — мовив Джеймі, хитаючи головою. — Диво, що я взагалі виріс.

Іан задумливо подивився на свого хлопчика, який зосереджено складав на купку дерев’яні кубики біля каміна.

— Навіть не знаю, як я чинитиму, коли настане час бити свого сина. Тобто… він, гм, він такий маленький, — він безпорадно кивнув у бік міцненької фігурки, ніжна шия була нахилена над завданням.

Джеймі цинічно роздивлявся малого тезку.

— Так, згодом він буде таким же бісеням, як ти чи я. Все ж таки, напевно, і я колись був маленький і невинний.

— Так і було, — неочікувано сказала Дженні, підійшовши, щоб встромити олов’яну чашку сидру в долоню свого чоловіка. Вона поплескала брата по голові.

— Ти був дуже милою дитиною, Джеймі. Пам’ятаю, як я стояла біля твого ліжечка. Тобі було не більше двох років, спав із пальцем у роті. Я не бачила хлопця, милішого за тебе. У тебе були круглі пухкі щічки й чарівні руді кучері.

Милий хлопець став цікавого рожевого відтінку й випив сидр одним ковтком, уникаючи мого погляду.

— Та це тривало не довго, — сказала Дженні, білі зуби спалахнули в злегка уїдливій усмішці. — Скільки тобі було років, коли тебе вперше побили, Джеймі? Сім?

— Ні, вісім, — мовив Джеймі, підкинувши нове поліно у тліючу купу хмизу. — Було боляче. Дванадцять ударів по сідницях, і вони не ставали слабшими від початку до кінця. Ніколи. — Він сів на п’яти, потер носа кісточками пальців. Його щоки палали, а очі були яскравими від напруги.

— Після цього батько відійшов і сів на камінь, поки я заспокоювався. Коли я перестав вити й став волого сопіти, він покликав мене до себе. Тепер, думаючи про це, я можу згадати його слова. Може, вони стануть у пригоді тобі з малим Джеймі, Іане, коли настане час. — Джеймі заплющив очі, згадуючи.

— Він поставив мене між своїх колін і змусив дивитися йому в очі, а тоді сказав: «Це перший раз, Джеймі. Мені доведеться зробити це знову, можливо, сто разів, поки ти не виростеш чоловіком». Він розсміявся й додав: «Мій батько часто так зі мною вчиняв, а ти такий же впертий і дурнуватий, яким був я. Іноді, визнаю, мені по-добатиметься тебе бити — залежить від того, чим ти це заслужиш. Та частіше ні. Але я все одно робитиму це. Тож запам’ятай, хлопче. Якщо голова задумає пустощі, за це заплатить твоя дупця». Потім він обійняв мене і сказав: «Ти чудовий хлопчик, Джеймі. А тепер іди додому й дозволь матері втішити тебе». Я розкрив рота, щоб відповісти щось на це, але він швидко сказав: «Я знаю, що ти цього не потребуєш, але їй це потрібно. Тож іди». І я пішов, і мама нагодувала мене хлібом, намащеним варенням.

Дженні раптово розсміялася.

— Щойно згадала, — сказала вона. — Тато часто розповідав цю історію про тебе, Джеймі, як побив тебе й що тобі сказав. А коли відправив тебе додому, ти пройшов половину шляху й раптом зупинився і чекав на нього. Коли він підійшов, ти подивився на нього і сказав: «Я лише хотів спитати, тату… цього разу тобі сподобалося?». І коли він сказав «ні», ти кивнув і відповів: «Добре. Мені теж не сподобалося».

Ми всі сміялися хвилину, а потім Дженні подивилася на брата, хитаючи головою.

— Він любив розповідати цю історію. Тато завжди казав, що ти його занапастиш, Джеймі.

Веселощі зникли з обличчя Джеймі, і він подивився на великі долоні, що лежали на його колінах.

— Авжеж, — тихо промовив він. — Врешті так і сталося, хіба ні?

Дженні та Іан обмінялися збентеженими поглядами, а я дивилася на власні коліна, не знаючи, що сказати. На якусь мить зникли всі звуки, окрім потріскування вогню. А потім Дженні кинула швидкий погляд на Іана, опустила склянку й торкнулася коліна брата.

— Джеймі, — сказала вона. — Ти не винуватий.

Він подивився на неї й похмуро усміхнувся.

— Ні? Тоді хто винуватий?

Вона глибоко вдихнула й промовила:

— Я.

— Що? — він ошелешено витріщився на неї.

Вона стала більш блідою, ніж зазвичай, але залишилася стриманою.

— Я сказала, що теж винувата. У… тому, що сталося з тобою, Джеймі. Та батьком.