Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 119)

Він накрив її долоню своєю й ніжно потер.

— Не мели дурниць, дівча, — мовив він. — Ти зробила, що могла, щоб спробувати врятувати мене. Ти права, якби ти не пішла з Рендаллом, він, певно, вбив би мене там.

Вона роздивлялася обличчя брата, її кругле чоло зморщилося від стривоженої гримаси.

— Ні, я не шкодувала, що відвела Рендалла в будинок, навіть якби він… ні. Справа не в цьому. — Вона знову глибоко вдихнула, опановуючи себе.

— Всередині я відвела його до своєї кімнати. Я… не знала, на що очікувати, бо не… була з чоловіком. Але він, здавалося, сильно нервував, ніби сам не був упевненим, що мене здивувало. Він штовхнув мене на ліжко, а потім стояв і тер себе. Я спочатку подумала, що нашкодила йому коліном, хоча знала, що вдарила не так сильно. — Колір проступав на її щоках, і вона кинула оком на Іана, а потім квапливо опустила погляд на свої коліна.

— Тепер я знаю, що він намагався зробити: він готував себе. Я не збиралася показувати йому, що боюся, тож сіла прямо на ліжку й дивилася на нього. Це його розлютило, і він наказав мені розвернутися. Та я цього не зробила й продовжувала дивитися на нього.

Її обличчя було кольору однієї з троянд біля ґанку.

— Він… розстібнувся, і я… ну, я засміялася з нього.

— Що ти зробила? — недовірливо сказав Джеймі.

— Розсміялася. Тобто… — вона подивилася братові в очі з викликом. — Я знала, як зроблений чоловік. Я бачила тебе голим досить часто, як і Віллі, й Іана. Але він… — крихітна усмішка з’явилася на її губах, хоча вона явно намагалася прибрати її. — Він виглядав таким смішним, з червоним обличчям, тер себе так сильно, але все ще був лише наполовину…

Іан видав здавлений звук, і вона прикусила губу, але сміливо продовжила.

— Йому не сподобалося, коли я засміялася, і я бачила це, тож засміялася ще. Тоді він кинувся на мене й розірвав сукню. Я вдарила його по обличчі, а він ляснув мене по щелепі так сильно, що я побачила зірки. Потім він злегка пирхнув, наче це його порадувало, і поліз до мене на ліжко. Мені вистачило залишків глузду розсміятися знову. Я сіла на коліна й… дражнила його. Сказала, що знаю, що він не справжній чоловік і не може впоратися з жінкою. Я…

Вона ще сильніше нахилила голову, щоб темні кучері повисли біля її палаючих щік. Її слова були дуже тихими, майже пошепки.

— Я… розвела шматки сукні й… дражнила його грудьми. Сказала, що знаю, що він боїться мене, бо не звик торкатися жінки, лише знущатися над тваринами і юнаками…

— Дженні, — мовив Джеймі, безпорадно хитаючи головою.

Вона підвела голову, щоб подивитися на нього.

— Так я тоді зробила, — сказала вона. — Лише про таке змогла подумати, і я бачила, що він уже не керує собою, але було зрозуміло й те, що він… не може. Я витріщилася на його штани й знову розсміялася. А він стиснув руками моє горло, душив мене, і я вдарилася головою об стовпчик ліжка, і… а, коли отямилася, він зник, забравши тебе.

Сльози стояли в її милих блакитних очах, вона стиснула долоні Джеймі.

— Джеймі, ти мені пробачиш? Знаю, якби я так не розлютила його, він не поводився би з тобою так гидко, і тоді батько…

— О, Дженні, люба, мо хріе, не треба. — Він встав навколішки поруч із нею, притягуючи її обличчя на своє плече. Іан по другий бік від неї виглядав так, наче перетворився на камінь.

Дженні злегка хиталася, поки схлипувала.

— Тихіше, голубко. Ти вчинила правильно, Дженні. Ти не винна, і, можливо, я теж. — Він гладив її спину.

— Послухай, мо хріе. Він прийшов туди шкодити за наказом. І ніщо не змінило б те, кого він тут зустрів, що робили ти чи я. Він хотів принести лихо, налаштувати місцевих проти англійців для власної мети — і для того, хто його найняв.

Дженні припинила плакати й сіла прямо, здивовано дивлячись на нього.

— Налаштувати людей проти англійців? Але навіщо?

Джеймі нетерпляче махнув рукою.

— Щоб знайти людей, які зможуть підтримати принца Чарльза, якщо буде нове повстання. Але я не знав, на чиєму боці той, хто найняв Рендалла, чи він хоче, щоб за тими, хто підтримує принца, стежили, чи він, наймач Рендалла, сам хоче бути на боці принца, тому хоче, щоб Нагір’я було готове до війни, коли настане час. Я не знав, а зараз це вже не важливо. — Він торкнувся волосся сестри, прибрав його з її чола.

— Важливо лише те, що ти не постраждала, і я вдома. Я скоро повернуся й залишуся, ло хріе. Обіцяю.

Вона підняла його долоню до своїх губ і поцілувала, її обличчя сяяло. Вона відшукала в кишені хустинку й висякалася. А потім подивилася на Іана, який залишився нерухомим поруч із нею, в очах були образа й гнів.

Вона ніжно торкнулася його плеча.

— Ти думаєш, що я мала тобі сказати.

Він не поворухнувся, але подивився на неї.

— Так, — тихо сказав він. — Я так вважаю.

Вона опустила хустинку на коліна й стиснула його долоні.

— Іане, я не розповіла тобі, бо не хотіла втратити ще й тебе. Мій брат зник, батько помер. Я не хотіла втрачати і кров свого серця.

Бо ти для мене важливіший навіть за дім і родину, любий. — Вона криво усміхнулася Джеймі. — А це говорить багато про що.

Вона благально дивилася в очі Іана, і я бачила на його обличчі, як любов і ображена гордість б’ються за владу. Джеймі встав і торкнувся мого плеча. Ми тихо вийшли з кімнати, залишивши їх разом біля згасаючого вогню.

Ніч була ясна, і світло місяця лилося крізь високі вікна. Я не могла заснути і, схоже, світло заважало спати Джеймі також. Він лежав тихо й не рухався, але я чула по його диханню, що він не спить. Він перевернувся горілиць, і я почула, як він тихо розсміявся під ніс.

— Що смішного? — тихо спитала я.

Він повернув голову до мене.

— О, я тебе розбудив, Сассенах? Вибач. Просто дещо згадував.

— Я не спала. — Я посунулася ближче. Ліжко явно робилося в ті дні, коли вся родина спала разом на одному матраці. Величезна перина мала складатися з пуху сотень гусей, і рух її грудками був наче сходження на Альпи без компаса. — Що ти згадував? — спитала, щойно безпечно дісталася його боку.

— О, здебільшого батька. Його слова.

Він завів руки за голову, задумливо дивився на товсті балки, що перетинали низьку стелю.

— Дивно, коли він був живий, я мало звертав на нього увагу. Але коли помер, його слова сильно на мене вплинули. — Він коротко розсміявся. — Але я думав про останній раз, коли він побив мене.

— І це було смішно? — іронічно перепитала я. — Тобі хтось казав, що в тебе дуже своєрідне почуття гумору, Джеймі?

Я пошукала серед ковдр його руку, здалася й відсунула їх. Він став гладити мою спину, і я притулилася до нього, тихо муркотіла від насолоди.

— Хіба дядько не бив тебе, коли це було потрібно? — поцікавився він. Я стримала сміх від думки.

— Боже, ні! Його б налякала така думка. Дядько Ламб не вірив у побиття дітей, а вважав, що з ними треба домовлятися, як із дорослими,

Джеймі видав горлом шотландський шум, висміюючи цю безглузду ідею.

— Звідси й недоліки твого характеру, звісно, — сказав він, плескаючи мене по сідницях. — Не вистачало тобі дисципліни в дитинстві.

— Що за недоліки мого характеру? — спитала я. Світло місяця було достатньо яскравим, щоб я побачила його усмішку.

— Хочеш, щоб я перерахував усі?

— Ні. — Я встромила лікоть в його ребра. — Розкажи про свого батька. Скільки тобі тоді було? — спитала я.

— О, тринадцять, може, чотирнадцять. Високий і худий, прищавий. Не пам’ятаю, за що мене тоді били. Часто за слова, а не за вчинки. Але тоді, пам’ятаю, ми обидва кипіли від люті. Це був один із випадків, коли йому подобалося мене бити.

Він пригорнув мене до свого плеча. Я гладила його плаский живіт, гралася з його пупком.

— Годі, лоскотно. Ти хочеш почути чи ні?

— О, хочу. Що ми робитимемо, якщо в нас будуть діти: вмовлятимемо їх чи битимемо? — моє серцебиття прискорилося від думки, хоча не було натяків, що це було щось більше, ніж академічне питання. Він упіймав мою долоню й притиснув до свого живота.

— Все просто. Ти вмовлятимеш, а коли закінчиш, я битиму.

— Мені здавалося, що ти любиш дітей.

— Це так. Батько любив мене, коли я не був дурнем. І любив мене достатньо, щоб добряче шмагати, коли я був дурнем.

Я плюхнулася на живіт.

— Добре. Розкажи про це.

Джеймі сів і збив зручніше подушки, а потім улігся знову з руками за головою.