Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 121)

Її голос став тихішим, долоні знову піднялися до грудей, важких і привабливих під тонкою сукнею.

— А в останній місяць починає прибувати молоко. Ти відчуваєш, як потроху наповнюєшся, по краплі кожного разу, коли дитина рухається. А потім усе раптом стає твердим і круглим. — Вона знову схопилася за живіт. — Болю немає, лише відчуття, наче затамував подих, а потім твої груди поколює, наче вони вибухнуть, якщо ними не годувати. — Вона заплющила очі й відхилилася, гладила знову й знову величезний живіт, в ритмі, ніби чаклувала. Я усвідомила, спостерігаючи за нею, що якщо відьми й існують, Джанет Фрейзер саме з таких.

Димчасте повітря в кімнаті наповнилося трансом, це відчуття лежало в основі потягу, потужної й пристрасної потреби з’єднатися і створювати. Я могла порахувати всі волоски на тілі Джеймі, не дивлячись на нього, і знала, що всі стояли дибки.

Дженні розплющила очі, темні в тінях, й усміхнулася чоловікові, повільний вигин був повний нескінченних обіцянок.

— А наприкінці виношування, коли дитина багато рухається, іноді виникає відчуття, наче в тобі твій чоловік, коли він так глибоко й вливається в тебе. Після цього глибоко в тобі, поки він ще там, починається трепетання, і тут так, але набагато більше; відчуття струшує стінки твоєї утроби й наповнює всю тебе. Тоді дитина притихає, і тобі здається, що замість неї всередині тебе він.

Вона зненацька розвернулася до мене, і чари зникли.

— Цього вони іноді хочуть, — тихо сказала вона, усміхаючись мені. — Вони хочуть повернутися.

Дещо пізніше Дженні підвелася, попливла до дверей, кинувши погляд на Іана, який кликав його за нею, як північ — стрілку компаса. Вона завмерла біля дверей, чекаючи на нього, кинула погляд на брата, який все ще сидів біля каміна.

— Простежиш за вогнем, Джеймі? — вона потягнулася, вигинаючи спину, і лінія її спини повторила дивний хвилеподібний вигин її живота. Іан притиснув щільно кісточки долоні до її спини й потер ними основу хребта, викликаючи в неї стогін. І вони пішли.

Я теж потягнулася, задерши руки, відчуваючи приємну напругу втомлених м’язів. Джеймі ковзнув долонями по моїх боках і зупинився на заокругленні моїх стегон. Я відхилилася до нього, скерувала його долоні вперед, уявляючи, як вони тримають ніжний вигин ще не народженої дитини.

Повернувши голову, щоб поцілувати його, раптом помітила маленьку фігурку, що згорнулася в кутку крісла.

— Дивись. Вони забули малого Джеймі.

Хлопчик зазвичай спав на низькому ліжку в кімнаті батьків. Але цієї ночі він заснув біля каміна, поки ми спілкувалися за вином, але ніхто не згадав віднести його у ліжко. Мій Джеймі розвернув мене до себе, прибрав моє волосся зі свого носа.

— Дженні нічого не забуває, — сказав він. — Певно, їм з Іаном зараз не потрібні глядачі. — Його долоні дісталися застібок на моїй спідниці ззаду. — Тож поки що він побуде тут.

— А якщо він прокинеться?

Блукаючі долоні ковзнули під послаблений край сукні. Джеймі підняв брову, дивлячись на сплячу фігуру свого малого племінника.

— Що ж, колись йому доведеться дізнатися про це, так? Не варто йому бути таким невігласом, яким був його дядько. — Він скинув кілька подушок на підлогу перед вогнем, опустився туди, забираючи мене з собою.

Світло вогню мерехтіло на срібних шрамах на його спині, наче він був залізний, у чому я колись його звинуватила, металева основа проступала крізь тріщини тендітної шкіри. Я гладила сліди шмагань, один за одним, і він тремтів від моїх дотиків.

— Гадаєш, Дженні має рацію? — пізніше спитала я. — Чоловіки справді хочуть повернутися всередину? Тому вони кохаються з нами? — дихання зі сміхом заворушило волосся біля мого вуха.

— Зазвичай я не про таке думаю, коли беру тебе в ліжку, Сассенах. Зовсім не про це. Але… — його долоні ніжно стиснули мої груди, а губи зімкнулися на одному соску. — Не можу сказати, що вона цілковито помиляється. Іноді… так, іноді було б чудово знову бути всередині, в безпеці і… єдності. Але, певно, розуміння, що ми не можемо, змушує нас бажати плодитися. Якщо ми самі не можемо повернутися, найкраще, що ми можемо зробити — подарувати цю можливість нашим синам, хоча б тимчасово… — він раптом стріпонувся, наче пес, який прибирає вологу з шерсті.

— Не звертай уваги, Сассенах, — пробурмотів він. — Я стаю дуже сентиментальним, коли п’ю вино з бузини.

31

День чверті року

У двері тихо постукали, й увійшла Дженні, принесла складений блакитний одяг на руці й капелюха в долоні. Вона окинула брата критичним поглядом, а потім кивнула.

— Так, сорочка сидить добре. І я розширила твій найкращий плащ: ти поширшав у плечах за час, поки ми не бачилися. — Вона нахилила убік голову, розмірковуючи. — Ти чудово все зробив сьогодні — принаймні до шиї. Сідай там, і я розберуся з твоїм волоссям. — Вона вказала на стілець біля вікна.

— Волоссям? А що з моїм волоссям? — спитав Джеймі, піднявши долоню до щоки. Воно відросло майже до пліч, і він, як зазвичай, зібрав його шкіряним шнурком, щоб воно не лізло в обличчя.

Його сестра не витрачала часу на балачки, опустила його на стілець, прибрала шнурок і почала жваво розчісувати його щітками з ручками із панцира черепахи.

— Що в тебе з волоссям? — риторично спитала вона. — Наприклад, у ньому колючки. — Вона обережно витягнула з його голови дещо мале й коричневе і кинула на комод. — І листя дуба. Де ти був учора — порпався під деревами, наче кабан? А ковтунів більше, ніж на випраній пряжі…

— Ай!

— Не ворушися, рой. — Зосереджено насупившись, вона схопила гребінець і розплутувала ковтуни, залишаючи гладку сяйливу масу кольору каштана, міді, кориці й золота — все разом сяяло у світлі ранкового сонця за вікном. Дженні розклала волосся на долонях, хитаючи головою.

— Не розумію, чому милостивий Бог витратив таке волосся на чоловіка, — зауважила вона. — Місцями нагадує шкуру благородного оленя.

— Хіба не чудове? — погодилась я. — Дивись, там, де сонце висвітлило його на маківці, з’явилися гарні світлі пасма.

Предмет нашого захоплення невдоволено подивився на нас.

— Якщо обидві не припините, я поголю голову. — Він загрозливо простягнув руку до комода, де зберігалося лезо. Його сестра, спритна попри величезний живіт, витягнула руку й ляснула його по зап’ястку щіткою. Він скрикнув, потім ще раз, коли вона зібрала чуприну в жменю.

— Замри, — наказала вона й почала розділяти волосся на три широких пасма. — Я роблю тобі правильну зачіску, — задоволено повідомила. — Не дозволю тобі вийти до орендарів, як дикуну.

Джеймі пробурмотів щось уперте під ніс, але замовк під рухами сестри. Вправно ховаючи пасма, що вибивалися тут і там, вона заплела волосся у товсту косичку, сховала під нею кінчики й закріпила шнурком. А потім витягнула з кишені блакитну шовкову стрічку й переможно зав’язала її бантом.

— От! — сказала вона. — Файно, так? — вона обернулася до мене за схваленням, і мені довелося це визнати. Щільно зібране волосся підкреслювало форму його голови й рішучі риси обличчя. Чистий і охайний, у білій сорочці й сірих штанах, він виглядав чудово.

— Особливо стрічка, — промовила я, борючись із бажанням розсміятися. — Колір такий самий, як його очі.

Джеймі похмуро подивився на сестру.

— Ні, — коротко сказав він. — Ніяких стрічок. Це не Франція і не двір короля Джорджа! Навіть якщо це колір плаща діви Марії — ніяких стрічок, Джанет!

— О, добре, панікер. От. — Вона прибрала стрічку й відійшла.

— Так, ти готовий, — задоволено сказала вона. А потім її блакитні очі пронизливо подивилися на мене.

— Гм, — сказала вона, задумливо тупаючи ногою.

Я прибула сюди в лахмітті, тож було необхідно якомога швидше справити мені дві нові сукні: просту на кожен день і шовкову — для таких випадків. Мені краще давалося зашивання ран, ніж тканини, тож допомагала різати й приколювати, але була змушена залишити дизайн і шиття Дженні та пані Крук.

Вони чудово попрацювали, і шовк кольору жовтої примули обтискав мій торс, як рукавичка, глибокі складки скочувалися за плечі, спадали ззаду панелями, що переходили в розкішну драпіровку пишної спідниці. Неохоче сприйнявши мою відмову носити корсети, вони замість нього геніально зміцнили сукню вгорі опорою з китового вуса, яку безжально відірвали від старого корсета.

Очі Дженні повільно рухалися від моїх стоп до голови, де й затрималися. Вона зітхнула й потягнулася за щіткою.

— Ти теж, — сказала вона.

Я сіла, уникаючи погляду Джеймі, обличчя палало, поки вона обережно прибирала гілки й шматочки дубового листя з моїх кучерів, збираючи їх на комоді поруч із тим, що витягнула з волосся брата. Зрештою, моє волосся було розчесане й зібране шпильками, і вона витягнула з кишені мереживну шапочку.

— Ось так, — мовила вона, причіпляючи її міцно до верхівки копиці з моїх кучерів. — Голова покрита. Виглядаєш дуже поважно, Клер.

Я вирішила, що це був комплімент, тож пробурмотіла щось у відповідь.

— У тебе є прикраси? — спитала Дженні.

Я захитала головою.

— Ні, боюся, немає. Були лише перли, які Джеймі подарував на весілля, але вони… — за тих обставин, за яких залишила Леох, про перли я й не згадала.

— О! — вигукнув Джеймі, раптом згадавши. Він попорпався у спо-рані, який лежав на комоді, і тріумфально витягнув низку перлів.

— Звідки це в тебе? — здивовано спитала я.