Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 122)

— Мертаґ приніс їх рано-вранці, — була відповідь. — Він повернувся до Леоху під час суду й забрав усе, що міг винести — вирішив, що нам це знадобиться, якщо ми поїхали. Він шукав нас на шляху сюди, але ми спочатку, звісно, поїхали до… пагорба.

— Він ще тут? — спитала я.

Джеймі встав позад мене, щоб застібнути намисто.

— О, так. Він внизу, поглинає все, що є на кухні, і дражнить пані Крук.

Окрім його пісень, я чула від невисокого худого чоловіка не більше трьох десятків слів за весь час нашого знайомства, тож не могла уявити, як він когось дражнить. Певно, почувається в Лалліброху, як удома.

— Хто такий Мертаґ? — спитала я. — Тобто хто він тобі як родич?

Джеймі й Дженні виглядали здивовано.

— І справді, — відповіла остання і обернулася до брата. — Хто він, Джеймі? Дядько другого кузена батька?

— Небіж, — виправив він. — Хіба не пам’ятаєш? Старий Лео мав двох хлопців, а тоді…

Я підкреслено закрила руками вуха. Це наче про щось нагадало Дженні, бо вона плеснула в долоні.

— Сережки! — вигукнула вона. — У мене мають бути з перлами, вони чудово пасуватимуть до намиста! Я зараз принесу.

Вона зникла легкою ходою, як зазвичай.

— Чому твоя сестра кличе тебе Рой? — поцікавилась я, спостерігаючи, як він зав’язує хустку біля дзеркала. Він мав звичний вираз обличчя чоловіка, що збирається в бій проти заклятого ворога, властивий усім чоловікам, коли вони декорують шиї, але розціпив губи, щоб усміхнутися мені.

— О, це. Це не англійське ім’я — Рой. Це прізвисько ґельською; колір мого волосся. Слово «руа» означає «рудий». — Йому довелося кілька разів промовити слово, щоб я помітила якусь різницю.

— Для мене звучить однаково, рой, — промовила, хитаючи головою.

Джеймі схопив споран і заходився упорядковувати речі, які стирчали після того, як він витягнув перли. Виявивши сплутану волосінь, він перевернув сумку над ліжком, висипавши все купою. Порпався в купі речей, ретельно змотував шматки волосіні й нитки, знаходив рибальські гачки й рішуче встромляв їх назад у шматок корку, де вони зазвичай зберігалися. Я підійшла до ліжка й оглянула купу.

— Ще ніколи в житті не бачила стільки сміття, — зауважила я. — Ти, наче галка, Джеймі.

— Це не сміття, — ображено мовив він. — Усе це я використовую.

— Ну, волосінь і гачки — так. І нитку для пасток. Навіть можна припустити, що потрібні пижі й кулі — ти час від часу носиш пістоль. І змійка, яку тобі подарував Віллі. Це я розумію. А камінці? І мушля равлика? І шматок скла? І… — я нахилилася, щоб роздивитися дещо темне й пухнасте.

— Що… це таке? Джеймі, навіщо ти носиш у спорані висушену лапку крота?

— Від ревматизму, звісно. — Він вихопив предмет з-під мого носа й запхав назад до сумки зі шкіри борсука.

— О, звісно, — погодилася, зацікавлено роздивляючись Джеймі. Його обличчя трохи зашарілося від збентеження. — Це явно працює; бо ти ніде не скрипиш. — Я взяла невеличку Біблію із залишків сміття і погортала її, поки він прибирав решту своїх цінних речей.

— Александер Вільям Родерік Макґреґор, — прочитала я вголос ім’я на форзаці. — Ти казав щось про борг йому, Джеймі. Що ти мав на увазі?

— О, це. — Він сів поруч зі мною на ліжко, забрав у мене малу книжку й ніжно погортав сторінки.

— Я казав, що це належало в’язню, який помер у Форт-Вільямі? — Так.

— Я не знав хлопця особисто, він помер на місяць раніше моєї появи там. Але лікар, який віддав її мені, розповідав про нього, поки займався моєю спиною. Певно, йому треба було комусь це розповісти, і він не міг говорити про таке з кимось із гарнізону. — Він закрив книжку, залишив її на коліні й дивився у вікно на веселе жовтневе сонце.

Алекс Макґреґор, хлопець вісімнадцяти років, був заарештований за звичний злочин крадіжки худоби. Світлий і тихий юнак, він, здавалося, мав відбути покарання і звільнитися без ускладнень. Та за тиждень до звільнення його виявили повішеним у стайні.

— Не було сумнівів, що він зробив це сам, сказав лікар. — Джеймі гладив шкіряну обкладинку маленької книжки, провів великим пальцем вздовж палітурки. — І він не казав прямо, що думав. Але повідомив, що за тиждень до цього хлопець мав особисту розмову з капітаном Рендаллом.

Я ковтнула, раптом відчувши холод, хоча й було сонячно.

— І ти думаєш…

— Ні. — Він говорив тихо й впевнено. — Не думаю. Я знаю, як знав і лікар. І, гадаю, знав сержант, тому він помер. — Він притиснув долоні до колін, дивився на довгі суглоби пальців. Великі, сильні й вправні; долоні фермера, долоні воїна. Він схопив маленьку Біблію і сховав її у споран.

— От що я тобі скажу, мо дюін. Колись Джек Рендалл помре від моєї руки. І коли він помре, я відправлю цю книжку матері Алекса Макґреґора, додавши, що помстився за її сина.

Напружену атмосферу перервала раптова поява Дженні, тепер блискучої в синьому шовку і з власного мереживною шапочкою. Вона тримала велику коробку з потертого червоного сап’яну.

— Джеймі, прибули Каррени, а ще Віллі Мюррей і Джеффрі. Тобі краще спуститися й провести з ними другий сніданок — я дістала свіжі коржики й солоного оселедця, а пані Крук готує свіжі тістечка з варенням.

— О, так. Клер, спускайся, коли будеш готова. — Він квапливо підвівся, завмер лише для того, щоб спіймати мене для короткого, але глибокого поцілунку, і зник. Його кроки стукотіли першим сходовим маршем, сповільнилися на другому до більш спокійного темпу, що пасував появі вождя, поки він наближався до першого поверху.

Дженні усміхалася йому вслід, а потім переключилася на мене. Вона поставила коробку на ліжко, відкинула кришку, і я побачила плутанину прикрас і дрібниць. Це мене здивувало; не схоже на охайну Дженні Мюррей, яка залізною рукою керувала роботою великого господарства з ранку до ночі.

Вона поворушила пальцем яскравий безлад, а потім, наче почувши мої думки, підвела очі й усміхнулася мені.

— Я все думаю, що колись треба навести тут лад. Але, коли я була малою, мама дозволяла мені іноді нишпорити в її коробці, і це було, як пошук магічних скарбів, — я ніколи не знала, що витягну наступним. Тож, якби все було на місцях, магія зникла б. Божевільно, так?

— Ні, — мовила я, усміхаючись їй. — Це не так.

Ми повільно шукали в коробці, діставали улюблені прикраси чотирьох поколінь жінок.

— Це належало моїй бабусі Фрейзер, — сказала Дженні, піднявши вишукану брошку. Срібний півмісяць із маленьким самотнім діамантом, що сяяв над кінчиком, наче зірка.

— А це… — вона вийняла тонку золоту каблучку з рубіном, оточеним діамантами. — Це моя обручка. Іан витратив на неї платню за половину року, хоч я й казала, що це дурня. — Теплий вираз її обличчя натякав, що Іан вчинив не по-дурному. Вона потерла камінець об сукню на грудях і помилувалася ним ще трохи, а потім повернула до коробки.

— Як же я радітиму, коли народиться дитина! — промовила вона, плескаючи по животі. — Мої пальці так набрякають, що я ледь можу зав’язати шнурки, тому не можу носити каблучки.

Я помітила дивний неметалевий блиск в глибинах коробки й вказала на нього.

— Що це?

— О, це, — сказала вона, знову зануривши руку в глибини. — Я їх ніколи не носила, мені не пасують. Але ти можеш одягнути. Ти висока й велична, такою була й моя мати. Вони належали їй.

То була пара браслетів. Кожен був зроблений із вигнутого, майже круглого бивня дикого кабана, відполірованого до блиску слонової кістки, кінці були закриті срібними накладками з дивовижної краси квітами.

— Боже, вони чудові! Я ще не бачила нічого такого… первісно гарного.

Дженні це потішило.

— Так, вони такі. Хтось подарував їх матері на весілля, але вона не сказала, хто. Батько іноді дражнив її щодо прихильника, але вона не розповіла і йому, лише усміхалася, як кішка, що з’їла на вечерю вершки. Ось, приміряй.

Бивні відчувалися на руці холодними й важкими. Я не стрималася й погладила жовту поверхню, шкарубку від часу.

— Так, вони тобі пасують, — вирішила Дженні. — І пасують до цієї жовтої сукні. А ось і сережки — надягай і ходімо вниз.

Мертаґ сидів за столом на кухні й поїдав шинку з кінчика кинджала. Пані Крук, проходячи повз нього з дошкою, спритно нахилилася й додала три гарячих коржика на його тарілку, майже не припинивши крокувати.

Дженні метушилася, готуючись і наглядаючи за справами. Вона зробила паузу в цьому, зазирнула через плече Мертаґа в його тарілку, що швидко порожніла.

— Не стримуйся, — зауважила вона. — У сараї все ж таки ще є одна свиня.

— Шкода їдла для члена клану? — спитав він, не припиняючи жувати.

— Мені? — Дженні вперла руки в боки. — Звісно, ні! Ти з’їв усього лише чотири порції. Пані Крук, — вона розвернулася й покликала хатню робітницю, яка виходила з кімнати, — коли закінчите з коржиками, пригостіть цього голодуючого мискою каші, щоб він відновив сили. Ми не хочемо, щоб він знепритомнів на ґанку.

Коли Мертаґ побачив мене на порозі, то одразу вдавився шматком шинки.

— Мммгм, — сказав він як привітання, коли Дженні допомогла йому, поплескавши по спині.

— І я рада тебе бачити, — відповіла й сіла навпроти нього. — До речі, дякую.

— Ммгм? — питання заглушила половина коржика, намащеного медом.

— За речі, що ти привіз із замку.

— Ммф. — Він відмахнувся від моєї подяки, і жест завершився тим, що він взяв маслянку.

— Я привіз також рослини й всяке таке, — сказав він, кивнувши на вікно. — Надворі в сумках на сідлі.