Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 124)

— Краще розкажи йому.

Я боязко постукала у двері кабінету, тримаючи тарілку вівсяного печива з медом як прикриття. Після приглушеного дозволу Джеймі я відчинила двері й увійшла.

Моє обличчя, поки я ставила тарілку перед Макнабом, передавало усе, мені навіть не довелося говорити сам на сам із Джеймі. Він задумливо дивився мить на мене, а потім розвернувся до орендаря.

— Добре, Ронні, щодо кількості зерна домовилися. Та я хотів обговорити з тобою ще дещо. У тебе є хлопець, на ім’я Реббі, я так розумію, а мені саме потрібен помічник у стайні приблизно такого віку. Дозволиш йому піти? — довгі пальці Джеймі торсали гусяче перо на столі. Іан, який сидів за меншим столом осторонь, підпер кулаками підборіддя і з щирим інтересом дивився на Макнаба.

Макнаб войовничо насупився. Мені здалося, що він відчував дратівливу образу чоловіка, який досі тверезий, а хотів би бути п’яним.

— Ні, хлопець мені потрібен, — коротко сказав він.

— Ммм. — Джеймі відхилився в кріслі, зімкнувши пальці перед животом. — Я платитиму тобі за його працю, звісно.

Чоловік буркнув і заворушився на стільці.

— Моя мати приходила? Я сказав ні, тож ні. Це мій син, і я вчинятиму з ним так, як вважатиму за потрібне. І я хочу, щоб він залишався вдома.

Джеймі задумливо дивився на Макнаба, але без сперечань скерував свою увагу на книги обліку.

Пізніше цього дня, коли гості пішли перекусити перед відбуттям, я помітила у вікні Джеймі, який неквапливо крокував до свинарника, закинувши руку на плече неохайного Макнаба майже дружньо. Пара зникла за сараєм, наче збиралися перевірити щось сільськогосподарське, і з’явилася знову за хвилину чи дві — прямувала до будівлі.

Рука Джеймі все ще лежала на плечах низького чоловіка, але тепер наче підтримувала його. Обличчя Макнаба було хворобливо сіре, вкрите потом, крокував він дуже повільно, ніби не міг цілком випростатися.

— Ну, от і добре, — жваво зауважив Джеймі, коли я вже могла чути. — Переконаний, твоя пані зрадіє додатковим грошам, га, Рональде? Ах, от і твій звір — гарно виглядає, чи не так? — старий мул, який приніс Макнабів на ферму, вийшов шкутильгаючи із загону, де насолоджувався гостинністю маєтку. Жмутик сіна ще стирчав із кутиків його рота й ворушився, поки тварина жувала.

Джеймі підставив долоню під стопу Макнаба, щоб допомогти йому залізти. Той, судячи з усього, потребував допомоги. Він не розмовляв і не помахав у відповідь на рясні побажання швидкого й безпечного шляху, а лише приголомшено кивнув, поки залишав подвір’я повільно, ніби зосереджений на таємній проблемі, що поглинула його увагу.

Джеймі стояв, притулившись до огорожі, обмінювався ввічливими фразами з іншими орендарями, поки вони відбували до власних домівок, а брудна фігура Макнаба не зникла за верхівкою пагорба. Тоді він випростався, подивився на дорогу, розвернувся і свиснув. Мала фігура в дірявій, але чистій сорочці й заплямованому кілті виповзла з-під возу з сіном.

— Ну що, юний Реббі, — сказав привітно Джеймі. — Схоже, твій батько дозволив тобі бути конюхом. Впевнений, ти будеш добре працювати з поваги до нього, га?

Круглі почервонілі очі ошелешено дивилися з брудного обличчя, і хлопець нічого не відповів. Джеймі нахилився й стиснув обережно його плече, розвернувши його до корита з водою.

— На кухні на тебе чекає вечеря, хлопче. Але спочатку вмийся, бо пані Крук вибаглива жінка. І ще, Реббі, — він нахилився й прошепотів хлопцеві, — вимий вуха, інакше це зробить вона. Уранці вона чистила мої. — Він притиснув долоні за своїми вухами і помахав ними серйозно у бік хлопця, той сором’язливо усміхнувся й побіг до корита.

— Я рада, що тобі вдалося, — промовила я, взявши Джеймі за руку, поки ми йшли вечеряти. — Я про малого Реббі Макнаба. Але як тобі вдалося?

Він знизав плечима.

— Відвів Рональда за броварню й луснув кулаком раз чи два в м’які місця. Спитав, що для нього ліпше втратити: сина чи печінку.

— Він кинув на мене насуплений погляд. — Це було неправильно, але я не зміг придумати нічого розумнішого. Не хотів, щоб хлопець повернувся з ним. І не лише через обіцянку його бабусі. Дженні розповіла мені про спину хлопця. — Він завагався. — От що я тобі скажу, Сассенах. Батько шмагав мене так часто, як вважав за потрібне, частіше, ніж мені це здавалося справедливим. Але я не тремтів, коли він розмовляв зі мною. І я сумніваюся, що малий Реббі зможе колись, лежачи в ліжку з дружиною, розповідати про це, сміючись.

Він задер плечі, криво знизав ними: я місяцями не бачила, щоб він так робив.

— Він правий. Це його син, він вирішує, що з ним робити. І я не Бог, лише вождь, а це набагато нижче. Та все ж… — він подивився на мене з натяком на криву усмішку. — Межа між справедливістю й жорстокістю тонка, Сассенах. Сподіваюся, я опинився на правильному боці.

Я обійняла його за талію.

— Ти все зробив правильно, Джеймі.

— Ти так вважаєш?

— Так.

Ми прямували до будинку, обійнявшись. Побілені будівлі ферми сяяли бурштином у променях призахідного сонця. Але Джеймі повів мене не в будинок, а скерував до невеличкого пагорба позаду маєтку. Тут, сидячи на огорожі поля, ми могли бачити всю ферму, що простягалася перед нами.

Я опустила голову на плече Джеймі й зітхнула. Він ніжно стиснув мене у відповідь.

— Хіба ти не народжений, щоб таке робити, Джеймі?

— Можливо, Сассенах. — Він дивився на поля й будівлі, ниви і дороги, потім опустив погляд, усмішка зненацька вигнула широкий рот.

— А ти, моя Сассенах? Для чого народжена ти? Бути хазяйкою маєтку чи спати в полях, наче циганка? Бути цілителем, дружиною вождя чи парою для бандита?

— Я народилася для тебе, — просто сказала я й простягнула до нього руки.

— Знаєш, — зауважив він, коли все ж відпустив, — ти ніколи такого не казала.

— Ти теж.

— Я казав. Через день після нашого прибуття. Я сказав, що хотів тебе більше за все.

— А я сказала, що кохання й бажання не завжди одне й те саме, — сперечалась я.

Він розсміявся.

— Може, ти і права, Сассенах. — Він прибрав волосся з мого обличчя й поцілував мене у чоло. — Я жадав тебе з першого попищу, а полюбив, коли ти плакала в моїх руках і дозволила втішати тебе в перший раз у Леоху.

Сонце сховалося за рядом чорних сосен, і з’явилися перші вечірні зірки. Середина листопада, вечірнє повітря було холодне, хоча дні все ще були погожі. Стоячи за огорожею, Джеймі схилив голову, прихилився чолом до мого.

— Ти перша.

— Ні, ти.

— Чому?

— Я боюся.

— Чого, моя Сассенах? — темрява вкрила поля, заповнила землю й здійнялася назустріч ночі. Світло молодого півмісяця окреслило виступи його чола і носа.

— Боюся, якщо я почну, то не зупинюся.

Він кинув погляд на обрій, де серпик місця висів низько, але підіймався.

— Вже майже зима, ночі довгі, мо дюін. — Він нахилився над огорожею, розкрив обійми, і я ступила туди крок, відчула жар тіла й биття його серця.

— Я люблю тебе.

32

Важка праця

Кілька днів по тому я викопувала на пагорбі за будинком невеличкі бульби рясту, які надибала. Почувши кроки, що наближалися у траві, обернулася, думаючи, що то Дженні чи пані Крук прийшли покликати мене на вечерю. Але це був Джеймі, волосся стирчало від вологи після його обливань перед вечерею. Сорочка досі була зав’язана як для роботи в полях. Він підійшов ззаду, обійняв руками й опустив підборіддя на моє плече. Разом ми дивилися, як сонце опускається за сосни, оточуючи їх золотим і багряним сяйвом. Околиці тихо танули навколо нас, але ми залишалися на місці, загорнуті в задоволення. Врешті-решт, почало темніти, і я почула, як Дженні кличе від будинку.

— Нам краще піти всередину, — промовила я, неохоче поворушившись.

— Ммм. — Джеймі не посунувся, а лише стиснув мене міцніше, все ще дивлячись на тіні, що густішали, наче намагався запам’ятати кожен камінець і травинку.

Я розвернулася до нього, обійняла за шию.

— Що таке? — тихо спитала я. — Ми маємо скоро їхати?

Моє серце стислося від перспективи залишити Лалліброх, але я знала, що для нас було небезпечно затримуватися; червоні мундири могли прибути будь-якої миті, і наслідки були б зловісні.

— Так. Завтра, найпізніше післязавтра. Англійці в Нокхойлумі; кілометрів тридцять з гаком звідси, але це лише два дні верхи в гарну погоду.

Я спробувала зісковзнути з огорожі, але Джеймі просунув руку під мої коліна й підняв мене, притиснув до своїх грудей.

Я ще відчувала жар сонця на його шкірі, теплий запах поту й райграсу з пилом. Він допомагав збирати залишки врожаю, і запах нагадав мені вечерю за тиждень до цього, коли я зрозуміла, що Дженні, завжди привітна і ввічлива, прийняла мене цілком як члена родини.

Збір врожаю був виснажливою роботою, і Джеймі з Іаном часто засинали до кінця вечері. Одного вечора я вийшла з-за столу, щоб принести вівсяний пудинг на десерт, а коли повернулася, обидва міцно спали, і Дженні тихо сміялася серед залишків вечері. Іан лежав, обм’яклий, у кріслі, підборіддя опустилося на груди, він важко дихав. Джеймі поклав щоку на схрещені руки і, спираючись на стіл, мирно сопів між тарілкою й перечницею.

Дженні взяла в мене пудинг і пригостила ним нас обох, киваючи в бік сплячих чоловіків.

— Вони так часто позіхали, що мені було цікаво, — сказала вона, — що станеться, якщо я перестану балакати. Тож я замовкла, і так, за дві хвилини вони обидва заснули. — Вона ніжно прибрала волосся з чола Іана.