Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 125)

— Тому в липні народжується так мало дітей, — сказала вона, хитро піднявши брову у мій бік. — Чоловіки надто сильно хочуть спати в листопаді, щоб їх зачати. — Це було правдою, і я засміялася. Джеймі поворушився й захропів поруч зі мною, і я поклала долоню на його шию, щоб заспокоїти. Його губи знову вигнулися в м’якій усмішці у відповідь, а потім розслабилися уві сні.

Дженні, спостерігаючи за ним, сказала:

— А це забавно. Я не бачила, щоб він так робив, з дитинства.

— Що робив?

Вона кивнула.

— Усміхався уві сні. Він раніше завжди так робив, якщо його погладити — поки спав у колисці чи пізніше в ліжечку. Іноді ми з матусею по черзі гладили його голову, щоб побачити, чи усміхнеться він, як зазвичай.

— Хіба це не дивно? — я вирішила перевірити, ніжно провела долонею по його галові й шиї ззаду. Справді, одразу отримала в нагороду милу усмішку, яка затрималася на мить, а потім риси його обличчя знову розслабилися у досить суворому виразі, який був у нього уві сні.

— Цікаво, чому він так робить, — я із захопленням дивилася на нього. Дженні знизала плечима й усміхнулася мені.

— Певно, це означає, що він щасливий.

Але наступного дня поїхати нам не вдалося. Посеред ночі мене розбудила тиха розмова в кімнаті. Я перекотилася, побачила Іана, який нахилявся над ліжком зі свічкою в руці.

— Дитина от-от народиться, — сказав Джеймі, помітивши, що я прокинулася. Він сів, позіхаючи. — Хіба не зарано, Іане?

— Тут не вгадаєш. Маленький Джеймі народився пізно. Ліпше раніше, ніж пізніше, гадаю. — Усмішка Іана була швидка й нервова.

— Сассенах, ти зможеш прийняти пологи? Чи мені краще піти за повитухою? — Джеймі розвернувся до мене із запитанням на обличчі. З відповіддю я не вагалася.

Закивала головою.

— Клич повитуху.

Пологи я бачила лише тричі в житті під час навчання, і всі проходили у стерильній операційній, зі знеболювальним, пацієнтка була загорнута у тканину, і нічого не було видно, окрім гротескно роздутої промежини й голівки, що з’являлася зненацька.

Відпустивши Джеймі за повитухою, пані Мартінс, я піднялася сходами слідом за Іаном.

Дженні сиділа в кріслі біля вікна, зручно відхилившись. Вона одягнула стару нічну сорочку, прибрала постіль з ліжка й розстелила стару ковдру на перині, а тепер сиділа. Чекала.

Іан нервово нависав над нею. Дженні теж усміхалася, але з розсіяним виглядом, зосереджена на відчуттях всередині, ніби слухала щось вдалині, що могла почути лише вона. Іан, повністю одягнений, метушився в кімнаті, підіймав речі й ставив, поки Дженні не наказала йому піти.

— Йди вниз і розбуди пані Крук, Іане, — сказала вона, усміхаючись, щоб пом’якшити наказ піти. — Нехай готує все для пані Мартінс. Вона знатиме, що робити. — Вона різко вдихнула і притиснула обидві руки до свого роздутого живота. Я витріщилася, дивилася, як її живіт раптом став напруженим і круглим. Вона прикусила губу й важко дихала мить, потім розслабилася. Її живіт повернувся до нормальної форми, нагадував кулон в формі сльози, заокруглений на кінцях.

Іан боязко торкнувся її плеча, і вона накрила його долоню своєю, усміхаючись йому.

— Потім скажи їй нагодувати тебе. Вам з Джеймі треба поїсти. Кажуть, друга дитина народжується швидше за першу. Може, коли ви поснідаєте, я вже буду сама готова поїсти.

Він міцно стиснув її плече й поцілував, пробурмотів щось їй на вухо, а потім розвернувся, щоб піти. Він завагався на порозі, озирнувшись, але вона рішуче прогнала його помахом руки.

Здавалося, Джеймі дуже довго не повертався з повитухою, і я все сильніше нервувала, бо перейми посилилися. Як правило, друга дитина справді народжується швидше. А якщо ця вирішить прибути раніше за пані Мартінс?

Спочатку Дженні балакала зі мною, перериваючись, щоб трохи нахилитися вперед, тримаючись за живіт, коли її стискали перейми, але швидко втратила бажання говорити, відкинулася на спину й тихо відпочивала між переймами, які поволі посилювалися. Врешті-решт, коли після нової хвилі ледь не зігнулася в кріслі, вона підвелася, хитаючись.

— Допоможи мені трохи походити, Клер, — сказала вона.

Не впевнена, чи входить це до належної процедури, я послухалася, міцно схопила її під руку, щоб допомогти встати прямо. Ми кілька разів повільно обійшли кімнату, завмираючи під час переймів, рухаючись далі, коли вони слабшали. Незадовго до прибуття повитухи Дженні дісталася ліжка й лягла.

Пані Мартінс мала переконливий вигляд: висока й худа, з широкими плечима, м’язистими передпліччями і добрим, приземленим виразом обличчя, що викликав упевненість. Дві помітні вертикальні зморшки між її сірими, як залізо, бровами поглибшали, коли вона зосередилася, і залишалися не надто глибокими, поки вона проводила попередній огляд. Тож поки що все було нормально. Пані Крук принесла стосик чистих і випрасуваних простирадл для нас, і пані Мартінс взяла одне, складене навпіл, і підсунула під Дженні. Мене налякала темна пляма крові між її стегон, коли вона трохи піднялася.

Помітивши мій погляд, пані Мартінс заспокійливо кивнула.

— Так. Це зветься кривавим видовищем. Все добре. Лише коли кров яскраво-червона і її одразу страшенно багато, треба перейматися. А поки що все добре.

Ми всі чекали. Пані Мартінс говорила з Дженні тихо й лагідно, потираючи її поперек, але тиснула під час переймів. Перейми ставали частішими, Дженні почала стискати губи й гучно дихати носом. Часто лунали низькі тихі стогони від повної сили болісних переймів.

Волосся Дженні вже промокло від поту, а обличчя було яскраво-червоне від напруги. Спостерігаючи за нею, я зрозуміла, чому пологи іноді звали «трудом», адже народження дитини потребувало великих зусиль.

Наступні дві години прогресу майже не було, але перейми стали очевидно сильнішими. Дженні спочатку могла відповідати на питання, а тепер перестала, лежала й важко дихала після переймів, обличчя змінювалося від червоного до білого за секунди.

Вона зціпила зуби під час наступних і поманила мене до себе, коли вони послабшали.

— Якщо дитина виживе… — сказала вона, хапаючи ротом повітря, — і якщо це дівчинка… її ім’я Марґарет. Скажи Іану… назвати її Марґарет Еллен.

— Так, звісно, — заспокоювала я. — Але ти сама йому розповіси. Залишилося ще трохи.

Вона лише хитала головою, рішуче заперечуючи, зціпила зуби, бо починалися наступні перейми. Пані Мартінс схопила мене за руку й відвела в сторону.

— Не переймайся, дівча, — промовила вона спокійно. — Вони завжди думають що от-от помруть.

— О, — сказала я, зрадівши.

— Та май на увазі, — мовила вона тихіше, — іноді вони справді вмирають.

Навіть пані Мартінс здавалася схвильованою, бо перейми продовжувалися, а прогресу не було. Дженні сильно втомилася, після переймів її тіло ставало кволим, і вона навіть задрімала, наче шукала порятунку в малих проміжках сну. А потім, коли безжальний кулак знову стискав її, вона прокидалася з боротьбою і стогонами від зусиль, звивалася, щоб огорнути собою в захисті грудку ще не народженої дитини.

— Дитина не може бути… перевернутою? — спитала я тихо, соромилася підказувати таке досвідченій повитусі. Та пані Мартінс не образилася через підказку, лише зморшки між її бровами заглибилися, поки вона дивилася на жінку, що страждала.

Коли перейми послабшали, пані Мартінс відкинула простирадло й нічну сорочку, квапливо приступила до роботи, тиснула тут і там на великий пагорок швидкими вправними пальцями. На це пішло кілька спроб, бо доторки ніби викликали конвульсії, й огляд був неможливий під час невблаганно сильних переймів.

А потім вона відсунулася, обмірковуючи, нога розгублено тупотіла, поки вона дивилася, як Дженні звивалася під час ще двох хвиль таких сильних переймів, що могли зламати хребта. Поки вона смикалася на простирадлах, тканина одного з них натягнулася і раптом із хрустом розірвалася.

Ніби це був сигнал, пані Мартінс стала рішуче діяти, поманивши мене.

— Відхили її злегка, дівча, — попросила мене пані Мартінс, не переймаючись через крик Дженні: напевне, вона чула вже достатньо криків.

Під час наступного затишшя пані Мартінс кинулася діяти. Схопивши дитину крізь тимчасово опущену стінку матки, вона штовхнула, намагаючись розвернути її. Дженні закричала й смикнулася в моїх руках, коли знову почалися перейми.

Пані Мартінс спробувала знову. І знову. І знову. Дженні не могла припинити тужитися, була на межі виснаження, її тіло боролося з останніх сил, намагаючись виштовхнути дитину на світ.

А потім це спрацювало. Раптом наче відбулося переміщення рідини, й аморфна маса дитини повернулася під руками пані Мартінс. Форма живота Дженні одразу змінилася, і в ту ж мить з’явилося відчуття, що ми прямуємо до фінішу.

— Тепер штовхай. — Вона послухалася, і пані Мартінс впала навколішки біля ліжка. Схоже, вона побачила деякий прогрес, бо підвелася й швидко схопила пляшечку зі столу, де залишила її, коли прибула. Налила трохи чогось схожого на олію на кінчики пальців і почала обережно втирати це між ніг Дженні.

Дженні видала низький і невдоволений звук протесту щодо доторків, коли почалися нові перейми, і пані Мартінс прибрала руку. Дженні обм’якла й не ворушилася, а повитуха продовжила ніжний масаж, воркувала з пацієнткою, казала їй, що все добре, треба трохи відпочити, а тепер… штовхати!

Під час наступних переймів пані Мартінс поклала долоню на живіт Дженні й із силою натиснула. Дженні заверещала, але повитуха тиснула, поки перейми не вщухли.