Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 126)

— Штовхай зі мною наступного разу, — сказала повитуха. — Уже майже все.

Я поклала руки на долоні пані Мартінс на животі Дженні, і за її сигналом ми втрьох штовхнули. Дженні видала низьке переможне кректання, і слизька грудка зненацька показалася між її стегнами. Вона випрямила ноги на перині й ще раз штовхнула, і Марґарет Еллен Мюррей вилетіла у світ, як жирне порося.

Згодом я випросталася, витерла щасливе обличчя Дженні вологим рушником і визирнула у вікно. Сонце майже сіло.

— Зі мною все добре, — сказала Дженні. — Цілком. — Широка усмішка радості, якою вона зустріла народження доньки, перетворилася на малу постійну усмішку глибокого задоволення. Вона кволо підняла руку й торкнулася мого рукава.

— Скажи Іану, — мовила вона. — Він переймається.

Моїм цинічним очам так не здалося. Сцена в кабінеті, де ховалися Іан і Джеймі, сильно нагадувала передчасне святкування. Порожній графин стояв на серванті, а з ним кілька пляшок, і сильний запах алкоголю висів у кімнаті хмарою.

Гордий батько, схоже, знепритомнів, голова лежала на столі вождя. Сам вождь був ще при тямі, але з туманом в очах, прихилився до шафи й кліпав, як сова.

Я обурено підійшла до столу й схопила Іана за плече, грубо затрусила, ігноруючи Джеймі, який встав і сказав:

— Сассенах, зачекай…

Іан виявився не непритомний. Він неохоче підняв голову і подивився на мене з напруженим обличчям, очі були тьмяні й благальні. Я раптом усвідомила: він подумав, що я прийшла повідомити йому, що Дженні померла.

Я послабила хватку й ніжно поплескала його.

— З нею все добре, — м’яко промовила я. — У тебе донька.

Він знову опустив голову на руки, і я залишила його, тонкі плечі Іана тремтіли, поки Джеймі плескав його по спині.

Ті, що вижили, були вже бадьоріші й вимиті, і родини Мюрреїв і Фрейзерів зібралися в кімнаті Дженні для святкової вечері. Маленьку Марґарет, яку помили й оглянули, а потім закутали в ковдрочку, віддали її батькові, який прийняв свою другу дитину з виразом блаженного шанування на обличчі.

— Привіт, крихітко Меґґі, — прошепотів він, торкаючись крихітного носика кінчиком пальця.

Його новонароджену доньку знайомство не вразило: вона зосереджено заплющила очі, напружилася й намочила татову сорочку.

Під час короткого спалаху веселощів і допомоги, викликаного цим порушенням добрих манер, малий Джеймі примудрився втекти з рук пані Крук і кинувся на ліжко Дженні. Вона тихо зойкнула від дискомфорту, але притягнула його до себе рукою, махнувши пані Крук не чіпати його.

— Моя мама! — оголосив він, притискаючись до боку Дженні.

— А як інакше? — розсудливо спитала вона. — Ось так, хлопче. — Вона обійняла його й поцілувала в маківку, і він розслабився, заспокоївшись, і притулився до неї. Вона ніжно натиснула на його голову, опускаючи її, гладячи його волосся.

— Тоді опускай голівоньку, — сказала вона. — Тобі давно час спати. Опускай голівоньку. — Заспокоєний її присутністю, він запхав до рота великий палець і заснув.

Настала черга Джеймі тримати дитину, і він виявився надзвичайно компетентним, підтримував малу пухнасту голівоньку долонею, наче тенісний м’яч. Він наче не хотів віддавати дитину Дженні, яка пригорнула її до грудей, воркуючи м’які ніжності.

Врешті-решт, ми дісталися власної кімнати, яка здавалася тихою і порожньою після теплої сімейної сцени, яку ми щойно залишили, Іан стояв навколішках біля ліжка дружини, долоня лежала на малому Джеймі, а Дженні годувала новонароджену дитину. Я вперше осягнула, яка втомлена, бо минула майже доба з того моменту, як мене розбудив Іан.

Джеймі тихо зачинив за собою двері. Він без слів підійшов ззаду мене й розстібнув мою сукню. Його руки обійняли мене, і я вдячно нахилилася до його грудей. А потім він нахилив голову, щоб поцілувати мене, і я обернулася, обійняла руками його шию. Я відчувала не лише втому, а й трохи суму, була дуже розчулена.

— Може, це й добре, — повільно сказав Джеймі, наче міркував вголос.

— Що добре?

— Що ти безплідна. — Він не бачив мого обличчя, притиснутого до його грудей, але мав відчути, як я напружилася.

— Так, я давно знав про це. Джейліс Дункан розповіла мені майже одразу після нашого весілля. — Він ніжно гладив мою спину. — Я шкодував спочатку, але потім почав думати, що це й добре. З тим, як ми живемо, було б дуже складно, якби ти завагітніла. А тепер, — він злегка здригнувся, — тепер я радий цьому. Я не хотів би, щоб ти так страждала.

— Я була б не проти, — промовила я після довгої паузи, думаючи про круглу пухнасту галову й крихітні пальчики.

— Я був би. — Він поцілував мене в маківку. — Я бачив обличчя Іана. З нього наче здирали плоть кожного разу, коли Дженні кричала. Я сам здатний терпіти біль, — тихо сказав він, — але не зміг би терпіти твій. У мене немає стільки сил.

33

Варта

Дженні швидко оговталася після народження Марґарет, наполягла, що сама спуститься на наступний день після пологів.

Джеймі й Іан благали її, і вона неохоче погодилася не працювати, лише спостерігала з дивана у вітальні, де відпочивала. Маленька Марґарет спала в колисці поруч із нею.

Та довго всидіти без діла вона не могла, тож за день чи два ходила вже до кухні, а потім і в сад. Сидячи на огорожі з дитиною, закріпленою у складці тканини перед собою, вона складала мені компанію, поки я обрізала мертву лозу й водночас стежила за величезним казаном, де кипіло прання. Пані Крук і служниці вже забрали чистий одяг, щоб розвісити його сушитися, і тепер я чекала, поки вода достатньо охолоне, щоб її вилити.

Малий Джеймі «допомагав» мені: висмикував рослини з шаленою нестримністю й кидався гілками на всі боки. Я крикнула, щоб зупинився, коли він наблизився до казана, а потім побігла за ним, коли не послухався. На щастя, казан швидко охолов: вода вже не була гаряча. Попросивши хлопця відійти до матері, я схопила казан і відхилила його від тримача. Відскочила, коли брудна вода полилася через край казана, пара підіймалася в холодному повітрі. Юний Джеймі сидів поруч зі мною навпочіпках і радісно плескав долоньками в теплому бруді: чорні бризки летіли на мою спідницю.

Його мати зісковзнула зі стіни, схопила сина за комір і гучно ляснула його по сідницях.

— З глузду з’їхав, ґілле⁴¹? Подивися на себе! Твою сорочку знову треба прати! І подивись, що ти зробив зі спідницею своєї тітоньки, малий варвар!

— Це не важливо, — втрутилась я, помітивши тремтіння нижньої губи бешкетника.

— А для мене важливо, — сказала Дженні, суворо дивлячись на сина. — Вибачся перед тітонькою, хлопче, а потім вертайся додому, щоб пані Крук тебе помила. — Вона плеснула його по дупці, але цього разу ніжно, і підштовхнула в бік дому.

Ми обернулися до мокрого одягу, коли з дороги долинув стукіт копит.

— Це має повертатися Джеймі, — мовила я, слухаючи. — Але він рано.

Дженні захитала головою, уважно дивлячись у бік дороги.

— Не його кінь.

Кінь з’явився на верхівці пагорба, і, судячи з насупленого виразу обличчя Дженні, не був їй знайомий. А от чоловік на коні не був чужинцем. Вона заціпеніла поруч зі мною, а потім побігла до воріт, пригорнувши руками дитину, щоб не метлялася.

— Це Іан! — крикнула вона мені.

Чоловік зісковзнув з коня у рваному одязі, в пилюці й із синцями на обличчі. Один синець на чолі набряк, неприємний поріз розсікав брову. Дженні спіймала його під руку, коли він опинився на землі, і лише тоді я побачила, що його дерев’яна нога зникла.

— Джеймі, — прохрипів він. — Ми зіткнулися з вартою біля млина. Вони чекали на нас. Знали, що приїдемо.

Всередині мене все стислося.

— Він живий?

Він кивнув, важко дихаючи.

— Так. І не поранений. Вони забрали його на захід, до Кілліна.

Пальці Дженні перевіряли його обличчя.

— Ти сильно поранений?

Він захитав головою.

— Ні. Вони забрали мого коня й ногу, щоб завадити переслідувати їх, але вбивати не стали.

Дженні кинула погляд на обрій, де сонце висіло над деревами. Мені здалося, що була вже година четверта. Іан простежив за її поглядом і вгадав її наступне запитання.

— Ми зустріли їх майже в обід. Я більше двох годин шукав, де взяти коня.

Вона завмерла на мить, розмірковуючи, а потім рішуче розвернулася до мене.

— Клер. Допоможи Іану дійти до будинку, і якщо його потрібно підлікувати, зроби це якомога швидше. Я віддам дитину пані Крук і приведу коней.

Вона зникла раніше, ніж ми встигли заперечити.

— То вона… але вона не може! — вигукнула я. — Вона не може залишити дитину!

Іан важко спирався на моє плече, поки ми повільно рухалися стежкою до будинку. Він захитав головою.

— Певно, ні. Але й не збирається дозволяти англійцям повісити її брата.

Вже сутеніло, коли ми дісталися місця, де на Джеймі й Іана несподівано напали. Дженні зісковзнула з коня й почала шукати серед кущів, як малий тер’єр, прибирала гілки зі шляху й бурмотіла під ніс щось підозріло схоже на найкращу лайку її брата.