Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 127)

— Схід, — сказала вона, коли, нарешті, вийшла з-за дерев у подряпинах і бруді. Струсила опале листя зі спідниці, забрала поводи коней з моїх онімілих рук. — Ми не можемо переслідувати їх у темряві, але я принаймні знаю, куди їхати на світанку.

Ми влаштували простий табір, прив’язали коней і розвели невеличке багаття. Мене захоплювала спритність, з якою Дженні все робила, і вона усміхнулася.

— Я змушувала Джеймі й Іана все мені показувати, коли вони були малими. Як розвести багаття, як лазити по деревах, навіть як знімати шкіру. І як шукати сліди. — Вона знову кинула погляд у той бік, куди поїхала варта.

— Не переймайся, Клер. — Вона усміхнулася мені, сідаючи біля вогнища. — Двадцять коней далеко не заїдуть крізь кущі, а двоє можуть. Варта, схоже, обере дорогу до Ескадейла. Ми можемо зрізати через пагорби й перестріти їх біля Мідмейнс.

Її вправні пальці тягнули за сукню біля коміру. Я здивовано витріщалася на те, як вона розкрила складки тканини й опустила край сорочки під сукнею, щоб показати груди. Вони були дуже великі й здавалися твердими, набряклими від молока. У своєму незнанні я навіть не подумала, що робить мати-годувальниця, якщо не може нагодувати дитину.

— Не можу надовго залишати дитину, — сказала вона у відповідь на мої думки з гримасою, коли притиснула долоню під однією з грудей. — Я лусну. — У відповідь на доторк молоко почало крапати з набряклого соска — рідке й синювате. Дженні витягнула з кишені велику хустку й запхала під груди. На землі біля неї стояла олов’яна чашка, яку вона дістала з сідельної сумки. Притуливши край чашки одразу під соском, вона стала обережно погладжувати грудь двома пальцями, обережно стискаючи біля соска. Молоко у відповідь закрапало швидше, потім зненацька ареола навколо соска стислася, і молоко полилося тонкою цівкою з несподіваною силою.

— Не знала, що це так відбувається! — ляпнула я, спостерігаючи з захопленням. Дженні посунула чашку, щоб спіймати цівку, і кивнула.

— О, так. Дитина починає смоктати, але щойно молоко потече, їй потрібно лише ковтати. О, так набагато ліпше. — Вона на мить заплющила очі від полегшення, вилила вміст чашки на землю, зауваживши: — Шкода його витрачати так, але хіба щось можна зробити з цим? — вона поміняла руки, притиснула чашку й повторила процес з другою груддю.

— Це незручність, — сказала вона, підвела очі й помітила, що я все ще спостерігаю. — Майже все, що пов’язане з дітьми, приносить незручності. Але ти не можеш відмовитися мати їх.

— Точно, — тихо відповіла я. — Ти б таке не обрала.

Вона подивилася на мене над багаттям, обличчя було добре й стривожене.

— Твій час ще не настав, — сказала вона. — Але колись у тебе будуть свої діти.

Я невесело розсміялася.

— Спершу потрібно знайти їхнього батька.

Вона вилила другу чашку й почала поправляти сукню.

— О, ми їх знайдемо. Завтра. Доведеться, бо я не можу бути далеко від малої Марґарет довше.

— А коли знайдемо, — спитала я, — що тоді?

Вона знизала плечима й схопила ковдру.

— Залежить від Джеймі і його стану: чи не спровокував він їх заподіяти йому шкоду.

Дженні була права, ми знайшли варту на наступний день. Місце ночівлі ми залишили ще удосвіта, зробивши зупинку лише для того, щоб вона знову зцідила молоко. Здавалося, вона здатна знайти сліди там, де їх не існує, і я рухалася за нею до густого лісу без вагань. Швидко рухатися серед кущів було неможливо, але вона запевнила мене, що ми обрали більш прямий шлях, ніж той, яким їхала варта, бо розмір їхньої групи змушував їх рухатися дорогами.

Ми наздогнали їх майже в обід. Я почула брязкання упряжі й спокійні голоси, які вже колись чула, тож витягнула руку й зупинила Дженні, яка цього разу рухалася за мною.

— У струмку нижче брід, — прошепотіла вона мені. — Схоже, вони зупинилися напоїти коней. — Вона зісковзнула й схопила повіддя обох наших коней, прив’язала їх і поманила мене за собою, коли прослизнула до кущів, наче змія.

Дженні привела мене до точки на висоті, на невеличкому виступі з видом на брід, і ми бачили майже всіх чоловіків варти: більшість злізла з коней і балакала в групах, деякі сиділи на землі і їли, хтось відводив коней по двоє-троє до води. Але ми не бачили Джеймі.

— Вони його не вбили? — прошепотіла я в паніці. Порахувала всіх чоловіків двічі, щоб переконатися, що нікого не пропустила. Двадцять чоловіків і двадцять шість коней, всіх було видно, як мені здавалося. Але ніщо не натякало на бранця, і сонце не блищало на рудому волоссі.

— Навряд чи, — відповіла Дженні. — Але є лише один спосіб дізнатися. — Вона позадкувала від виступу.

— Який?

— Спитати.

Дорога ставала вужчою, залишаючи брід, перетворювалася на стежку з пилу, що звивалася крізь густі зарості сосен і вільх по боках. Стежка не була достатньо широкою, щоб варта могла їхати по двоє, їм доводилося долати її по одному.

Коли останній чоловік наблизився до вигину стежки, Дженні Мюррей раптом вийшла на дорогу перед ним. Його кінь відсахнувся, і чоловік ледь зміг зупинити його з лайкою. Він розкрив рота, щоб обурено спитати, чому вона так поводилася, але я вийшла з-за куща ззаду й ляснула його гучно за вухом гілкою, яку підібрала.

Він такого не очікував і втратив рівновагу, коли кінь знову відсахнувся, тож упав на стежку. Він не втратив свідомість — удар лише збив його. Дженні виправила цей недолік за допомогою каменюки належного розміру.

Вона схопила поводи коня й різко махнула мені.

— Хутко! — прошепотіла вона. — Відтягни його зі стежки, поки вони не помітили, що він зник.

Словом, коли Роберт Макдональд з варти долини Елрайв отямився, він був міцно прив’язаний до дерева, дивився на дуло пістоля, який тримала сестра його колишнього в’язня, її очі були сталевими.

— Що ви зробили з Джеймі Фрейзером? — спитала вона.

Макдональд ошелешено захитав головою, явно вважав її грою своєї уяви. Спроба поворушитися не вдалася, він довго й відчайдушно лаявся і погрожував, та все ж поступово змушений був примиритися з думкою, що звільнитися може, лише розповівши нам те, що ми хотіли знати.

— Він мертвий, — сказав похмуро Макдональд. А потім, коли палець Дженні загрозливо почав натискати на гачок, він додав у раптовій паніці: — Це був не я! Він сам винний!

Джеймі, сказав він, сидів верхи за одним із вартових, руки були зв’язані шкіряним ременем, по боках їхали ще чоловіки. Він здавався досить сумирним, тож вони не очікували від нього несподіванок, переходячи річку кілометрів за десять від млина.

— Дурень кинувся з коня в глибоку воду, — сказав Макдональд, знизавши плечима, наскільки дозволяли зв’язані за спиною руки. — Ми стріляли в нього. Певно, зачепили його, бо він так і не виплив: струмок швидкий нижче броду й глибокий. Ми пошукали трохи, але тіла ніде не було. Мабуть, віднесло течією вниз. А тепер, заради Бога, панянки, розв’яжіть мене!

Дженні повторила погрози, але вони не допомогли дізнатися більше деталей, розповідь не змінилася, тож ми вирішили вважати П за правду. Дженні відмовилася відпускати Макдональда, але трохи послабила мотузки, щоб із часом він міг виборсатися з них. І ми побігли.

— Гадаєш, він мертвий? — я захекалася, коли ми дісталися прив’язаних коней.

— Ні. Джеймі плаває, як риба, і я бачила, як він затримує дихання довше, ніж на три хвилини. Ходімо. Обшукаємо берег річки.

Ми рухалися туди-сюди вздовж берега, спотикаючись об каміння, хлюпаючи водою на мілині, дряпаючи долоні й обличчя об верби, чиї гілки звисали до заводей.

Врешті-решт, Дженні видала радісний крик, і я пішла крізь воду з плесканням, небезпечно хиталася на вкритих жабуринням каменях, що лежали вздовж дна ущелини, неглибокої в цьому місці.

Вона тримала шкіряний пасок, все ще застібнутий петлею. На одному боці була пляма крові.

— Тут він вивільнився, — сказала вона, стискаючи пасок у руці. Подивилася у бік, звідки ми прибули, потім вниз на купу гострого каміння, глибокі чорториї й пороги з піною, і захитала головою.

— Як ти спромігся, Джеймі? — сказала вона, наче міркуючи вголос.

Ми знайшли ділянку прим’ятої трави неподалік від краю, де він, певно, лежав і відпочивав. Я помітила коричневу пляму на корі осики поруч.

— Він поранений. — Я дивилася на землю, поки вона ходила туди-сюди. — Ти зможеш знайти сліди? — спитала її з надією.

— З мене поганий мисливець, — відповіла вона й рушила з місця, я — одразу за нею, — але якщо я не зможу вистежити когось завбільшки з Джеймі Фрейзера серед сухої папороті, то мене можна вважати сліпою.

І, справді, широка стежка з притоптаної коричневої папороті привела до схилу пагорба і зникла в густих заростях вересу. Ми поблукали навколо й не знайшли ніяких слідів далі, а спроби покликати не принесли відповіді.

— Він пішов, — сказала Дженні, сівши на колоду та обмахуючи себе рукою. Мені вона здалася блідою, і я збагнула, що викрадення і погрози озброєним чоловікам явно не належали до справ, якими мала займатися жінка, що народила менше тижня тому.

— Дженні, — промовила я, — ти маєш повернутися. До того ж, він може прямувати до Лалліброху.

Вона захитала головою.

— Ні, він цього не зробить. Хай би що казав Макдональд, вони не могли так легко здатися, бо за нього оголошено винагороду. Якщо вони не знайшли його досі, то це тому, що не змогли. Але вони неодмінно відправлять когось назад стежити за фермою про всяк випадок. Ні, туди він нізащо не піде. — Вона потягнула за комір сукні. День був холодний, але вона трохи спітніла, і я побачила, як темні плями збільшуються на її грудях від молока, що витікало.