Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 129)

Пошук

34

Розповідь Дуґала

Хай би якими були недоліки цивілізації, похмуро міркувала я, а переваги були незаперечні. Наприклад, телефони. Та навіть газети, популярні в таких великих містах, як Единбург чи, може, Перт, абсолютно невідомі в глушині Шотландського нагір’я.

Без таких засобів масової комунікації новини передавалися від однієї людини до іншої зі швидкістю кроків. Люди зазвичай дізнавалися те, що хотіли, але із затримкою у кілька тижнів. Отже, зіткнувшись із проблемою, де шукати Джеймі, ми могли лише сподіватися, що хтось зустріне його й повідомить у Лалліброх. Та на це можуть піти тижні. А незабаром почнеться зима й зробить шлях до Б’юлі неможливим. Я сиділа, підкидала гілки до багаття, розмірковуючи над можливостями.

Куди Джеймі пішов би з того місця, де втік? Не повернувся б у Лалліброх, це зрозуміло, але майже точно не на північ, до земель Маккензі. На південь до кордону, де міг зустріти знову Г’ю Манро чи когось із давніх знайомих поза законом? Ні, ймовірніше на північний схід, до Б’юлі. Але, якщо я це зрозуміла, могла здогадатися й варта.

Мертаґ повернувся з пошуків хмизу, кинув оберемок гілок на землю, сів на край своєї накидки, схрестивши ноги, загорнувся рештою тканини, щоб сховатися від холоду. Він кинув погляд на небо, де місяць сяяв за хмарами, що проносилися повз.

— Поки ще снігу не буде, — сказав він, насупившись. — За тиждень, може, два. До того часу ми зможемо дістатися Б’юлі.

Що ж, було приємно, що мої здогадки підтвердилися.

— Гадаєш, він буде там?

Невисокий член клану знизав плечима, підняв накидку вище навколо пліч.

— Хто знає? Йому складно рухатися, бо вдень треба ховатися й триматися далі від доріг. І він без коня. — Він задумливо почухав щетинисте підборіддя. — Ми не можемо його знайти, тож най він знайде нас.

— Як? Запустимо сигнальну ракету? — уїдливо запропонувала я. Треба віддати належне Мертаґу: якщо я казала щось недоречне, можна було не перейматися, бо він поводився так, ніби я нічого не сказала.

— Я привіз твій клунок ліків, — сказав він, киваючи на сідельні сумки на землі. — І в тебе є стійка репутація в околицях Лалліброху, незабаром знатимуть як цілительку майже всі довкола. — Він кивнув своїм думкам. — Так, це спрацює.

І без додаткових пояснень він ліг, загорнувся в накидку й спокійно заснув, ігноруючи мене, вітер у деревах і тихий шелест дощу.

Я скоро зрозуміла, що він мав на увазі. Рухаючись відкрито — і повільно — головними дорогами, ми зупинялися біля кожної ферми, селища й хутора, які нам траплялися. Там він швидко проводив огляд місцевого населення, знаходив тих, хто страждав від хвороб чи ран, і приводив до мене на лікування. Лікарів у цих краях було мало, тож завжди знаходився хтось нездоровий, хто потребував допомоги.

Поки я була зайнята тоніками й мазями, він балакав неквапливо з друзями і родичами хворого, детально описував наш шлях до Б’юлі. Якщо ми не знаходили пацієнтів, то все одно зупинялися на ніч, шукали прихисток в будинку чи корчмі. Там Мертаґ співав, щоб розважити власників і відплатити за вечерю, вперто наполягаючи, щоб я зберігала всі гроші, які мала при собі, на випадок, якщо вони знадобляться, коли ми знайдемо Джеймі.

Від природи не схильний до розмов, він навчив мене деяким своїм пісням, щоб згаяти час, поки ми перебиралися з місця на місце.

— У тебе непоганий голос, — зауважив він одного дня після доволі вдалої спроби зі «Зловісними ямами схилу Ярроу». — Не тренований, але сильний і щирий. Спробуй ще раз, і співатимеш її зі мною цієї ночі. У невеличкій корчмі у Лімрейґу.

— Ти справді думаєш, що це спрацює? — спитала я. — Усе, що ми робимо?

Він засовався в сідлі перед відповіддю. Не вершник від природи, він завше нагадував мавпу, яку навчили кататися на коні, але примудрявся зістрибнути наприкінці дня свіжим, наче польова квітка, коли я ледь могла прив’язати коня перед тим, як відходила, хитаючись, і падала.

— О, так, — мовив він після паузи. — Згодом. До тебе приходить все більше людей, хіба ні?

Це було правдою, і я це визнала.

— Ну от, — сказав він, доводячи свою думку, — отже, чутка про твої навички шириться. А ми цього й хочемо. Але можна ще краще. Тому ти співатимеш цієї ночі. І, може… — він завагався, ніби побоювався дещо запропонувати.

— Що «може»?

— Знаєш щось про ворожіння? — обережно спитав він. Я розуміла, чому він вагався; він бачив божевілля полювання на відьом у Крейнсмурі.

Я усміхнулася.

— Трохи. Хочеш, щоб я це спробувала?

— Так. Чим більше ми можемо запропонувати, тим більше людей прийде на нас подивитися — і розкаже іншим. Слово про нас ширитиметься, поки хлопець його не почує. І тоді ми його знайдемо. То як, спробуєш?

Я знизала плечима.

— Якщо це допоможе, чому ні?

Мій дебют як співачки й ворожки відбувся тієї ночі в Лімрейґу зі значним успіхом. Виявилося, що пані Ґрем розповіла мені правду — обличчя, а не руки давали необхідні натяки.

Наша слава потроху зростала, поки наступного тижня люди не вибігли з домівок, щоб зустріти нас, коли ми заїхали до селища, і обсипали нас монетами й дрібними дарунками, коли ми залишали місце.

— Знаєш, а з цього може щось вийти, — зауважила я одного вечора, ховаючи наш нічний прибуток. — Шкода, що поблизу немає театру, — ми могли б виступати з мюзиклом: Магічний Мертаґ і його грайлива помічниця Ґледіс.

Мертаґ поставився до цього зауваження зі звичайною мовчазною байдужістю, але це було правдою: у нас добре виходило разом. Може, тому що нас об’єднала мета, хоча наші особистості сильно відрізнялися.

Погода дедалі погіршувалася, ми рухалися все повільніше, а новин про Джеймі не було. А однієї ночі за Белладрумом, під зливою, ми зустрілися з гуртом справжніх циган.

Я недовірливо кліпала, дивлячись на невеличке скупчення кольорових караванів на галявині біля дороги. Виглядало так само, як табір циган, що прибували до Гемпстеду щорічно.

Люди теж виглядали так само: смугляві, жваві, гучні й привітні. Почувши брязкіт нашої упряжі, жінка визирнула з вікна каравану.

Вона окинула нас поглядом миттєво, потім крикнула, і земля під деревами раптом ожила від коричневих облич, що усміхалися.

— Віддай мені гаманець на зберігання, — сказав Мертаґ без усмішки, стежачи за юнаком, який прямував до нас з веселою байдужістю до дощу, який змочив його кольорову сорочку. — І нікому не відкривай спину.

Я була обачною, але нас зустріли активними рухами й запросили розділити вечерю циган. Пахло смачно — якесь рагу — і я радо прийняла запрошення, ігноруючи кислі зауваження Мертаґа щодо примітивної природи звіра, з м’яса якого зварили рагу.

Вони трохи говорили англійською й ще гірше ґельською, тож ми спілкувалися здебільшого жестами і сумішшю мов, в якій було багато від французької. В каравані, де ми вечеряли, було тепло й затишно; чоловіки, жінки і діти їли спокійно з мисок, сидячи всюди, де змогли знайти місце, збираючи м’ясисте рагу шматками хліба. Я не їла так смачно тижнями, тому наминала до болю в боках. Я ледь могла дихати, щоб співати, але старалася, підспівувала без слів у складних місцях, залишивши Мертаґа вести мелодію.

Наш виступ викликав бурхливі оплески, і цигани відповіли взаємністю, юнак заспівав якусь скорботну пісню під акомпанемент старовинної скрипки. Його виступ підкреслювало грюкання тамбурину, на якому суворо грала дівчинка років восьми.

Хоча Мертаґ був дуже обачний під час розмов у селищах і на фермах, в яких ми побували, з циганами він був цілковито відкритим. На мій подив, він чесно розповів їм, кого ми шукаємо: кремезного чоловіка з волоссям, як вогонь, і очима, як небо влітку. Цигани кидали погляди на всіх у каравані, але всі з жалем хитали головами. Ні, вони його не бачили. Але… І тут лідер, юнак у багряній сорочці, який привітав нас, зобразив жестами, що вони відправлять посланця, якщо зустрінуть чоловіка, якого ми шукаємо.

Я вклонилася з усмішкою, а Мертаґ своєю чергою зобразив пантомімою передачу грошей за отриману інформацію. Ця частина викликала усмішки, але й задумливі погляди. Я зраділа, коли Мертаґ повідомив, що не залишимося ночувати, а маємо їхати, та все одно ми вдячні за гостинність. Він витрусив кілька монет зі свого спора-на, навмисно показуючи, що в нього з собою лише мала жменька мідяків. Віддавши їх на знак вдячності за вечерю, ми пішли, вслід лунали гучні й урочисті прощання, подяки й побажання щасливої дороги — принаймні я думала, що так було.

Вони могли обіцяти піти за нами й перерізати нам горлянки, і Мертаґ поводився так, наче вони саме це і сказали: гнав коней галопом до роздоріжжя за пару кілометрів відтіля, потім пірнув у зарості біля дороги, щоб довго їхати в обхід, а потім знову вийти на дорогу.

Мертаґ окинув поглядом дорогу, порожню в мокрих від дощу сутінках, що згасали.

— Гадаєш, вони переслідують нас? — поцікавилась я.

— Не знаю, але їх дванадцять, а нас двоє, тож я подумав поводитися так, ніби вони нас переслідують. — Це звучало розумно, і я рухалася за ним без питань. Після ще кількох хитрих маневрів ми нарешті прибули до Россмуру, де знайшли прихисток у сараї.

Наступного дня випав сніг. Невеличкий, лише припорошив землю, наче борошно на підлозі млина, але це мене непокоїло: уявляла собі Джеймі, самотнього й беззахисного серед вересу, як він рухається під час зимової бурі в самій лише сорочці й накидці, які були на ньому під час зустрічі з вартою.