Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 130)
Два дні по тому прибув посланець.
Сонце все ще висіло над обрієм, але вже вечоріло в розщілинах із кам’яними стінами. Тіні під безлистими деревами лежали так глибоко, що стежка — де вона була — майже ставала невидимою. Боячись загубити посланця в темряві, я крокувала так близько за ним, що раз чи двічі наступала на край плаща, що тягнувся позаду нього. Врешті-решт, він нетерпляче пирхнув і штовхнув мене вперед себе, керував мною в сутінках важкою долонею на моєму плечі.
Здавалося, ми йшли дуже довго. Я давно припинила рахувати повороти серед високих каменів і густого мертвого підліска. Могла лише сподіватися, що Мертаґ був десь позаду, рухався так, щоб чути нас, якщо не міг бачити. Чоловік, який прийшов за мною до корчми, циган середнього віку, що не знав англійської, вперто наполягав, щоб за ним ішла лише я, вказував рішуче спочатку на Мертаґа, потім на землю, щоб він залишався на місці.
Ніч у цю пору року швидко ставала холодною, і мій важкий плащ ледь міг захистити від раптових поривів крижаного вітру, що зустрічав нас на відкритих ділянках. Я розривалася між страхом від думки про Джеймі, що в холодні й вологі осінні ночі лишався без прихистку, і хвилюванням від думки, що я знову його побачу. Тремтіння, що ковзнуло моєю спиною, не було пов’язане з холодом.
Зрештою, провідник зупинив мене, стиснув у попередженні моє плече, зійшов зі стежки і зник. Я стояла й терпіла, як могла, сховавши долоні під пахви, щоб зігріти. Я була впевнена, що провідник — або хтось інший — повернеться. Я все ж таки йому не заплатила. Та вітер шарудів мертвими кущами, наче тут проходив привид оленя, який все ще тікав у паніці від мисливця. Волога просочилася крізь шви чобіт: шар видрового жиру, що відштовхував воду, давно стерся, і я не мала змоги знову його нанести.
Мій провідник повернувся так неочікувано, як і пішов, змусивши мене прикусити язика, щоб не зойкнути від несподіванки. Кивком голови він покликав цим мене йти за ним і відсунув завісу з вільхових гілок, щоб я пройшла.
Вхід до печери був вузький. На виступі палав ліхтар, окреслював силует високої фігури, яка повернулася у бік входу, щоб зустріти мене.
Я кинулася вперед, але ще до того, як торкнулася його, зрозуміла, що то не Джеймі. Розчарування вдарило мене, наче кулак у живіт, і мені довелося відсахнутися й ковтнути кілька разів, щоб загнати назад важку жовч, що піднялася в горлі.
Я стиснула кулаки по боках, впиралася ними в стегна, поки не відчула себе достатньо спокійною, щоб заговорити.
— А ти щось далеко від своїх земель, хіба ні? — сказала я голосом, який здивував мене своїм холодом.
Дуґал Маккензі спостерігав за моєю спробою опанувати себе з часткою співчуття на темному обличчі. Тепер він схопив мене за лікоть і відвів глибше до печери. Кілька згортків лежали біля дальньої стіни: один кінь не міг стільки нести, тож він був не сам. І те, що він і його люди везли, не варто було показувати зацікавленим очам власників корчем і трактирників.
— Контрабанда, так? — мовила, киваючи на згорток. А потім змінила думку й відповіла сама собі. — Ні, не зовсім, — речі для принца Чарльза, га?
Він не став мені відповідати, але сів на камінь навпроти мене, поклавши долоні на коліна.
— Є новини, — сказав різко.
Я глибоко вдихнула, готуючи себе. Новини, і не добрі, судячи з виразу його обличчя. Я ще раз вдихнула, зглитнула й кивнула.
— Кажи.
— Він живий, — промовив, і найбільший зі шматків льоду в моєму животі розтанув. Дуґал схилив голову набік, уважно спостерігав.
Міркував, похмуро подумала я, чи знепритомнію я? Не важливо, я не збиралася цього робити.
— Його схопили біля Кілторліті два тижні тому, — сказав Дуґал, все ще роздивляючись мене. — Він не винний, просто не пощастило. Стикнувся з шістьма драгунами за рогом стежки, й один упізнав його.
— Він був поранений? — мій голос ще був спокійний, але руки почали тремтіти. Я притиснула їх до ніг, щоб угамувати.
Дуґал захитав головою.
— Наче ні. — Він замовк на мить. — Він у в’язниці Вентворт, — неохоче продовжив він.
— Вентворт, — механічно повторила я.
В’язниця Вентворт. Спочатку одна з могутніх фортець на кордоні, вона була побудована наприкінці шістнадцятого століття, розширювалася через певні проміжки наступні сто п’ятдесят років. Розлога купа каміння тепер вкривала майже гектар землі, оточена стінами з вивітреного граніту в три фути заввишки. Але навіть гранітні стіни мають ворота, подумала я. Підвівши очі, щоб запитати, я помітила, що вагання закарбувалося на обличчі Дуґала.
— Що ще? — спитала я. Горіхові очі подивилися в мої, він не здригнувся.
— Три дні тому був суд, — сказав Дуґал. — Його засудили до повішання.
Шматок льоду повернувся, і не сам. Я заплющила очі.
— Скільки в нас часу? — спитала я. Мій голос здавався доволі далеким для моїх вух, і я знову розплющила очі, кліпаючи, щоб зосередити погляд на мерехтливому світлі ліхтаря. Дуґал хитав головою.
— Не знаю. Та певно, мало.
Дихати стало трохи легше, і я змогла розігнути пальці.
— Тоді ліпше поквапитися, — мовила я все ще спокійно. — Скільки з тобою людей?
Замість відповіді Дуґал підвівся й підійшов до мене. Нахилився, взяв мене за руки й підняв на ноги. Погляд зі співчуттям повернувся, і глибока журба, що ховалася в його очах, лякала мене ще більше, ніжте, що він вже сказав. Дуґал повільно захитав головою.
— Ні, дівча, — ніжно сказав він. — Ми нічого не можемо зробити.
Я в паніці висмикнула долоні з його рук.
— Можемо! — промовила я. — Мусимо! Ти сказав, що він живий!
— І я сказав, що часу обмаль! — різко відповів він. — Хлопець У в’язниці Вентворт, а не в ямі крадіїв у Крейнсмурі! Його можуть
повісити сьогодні чи завтра, а, може, наступного тижня, не знаю, але десятеро чоловіків не зможуть пробити шлях до в’язниці Вентворт!
— Не зможуть? — я знову тремтіла, але цього разу від люті. — Ти не знаєш цього… ти не знаєш, що можна зробити! Ти просто не хочеш ризикувати власною шкурою чи своїм жалюгідним… прибутком! — я махнула рукою у бік купи згортків.
Дуґал зчепився зі мною, хапав мене за руки, якими я розмахувала. Я била його по грудях у нестямі від горя й люті. Він ігнорував удари і обхопив мене руками, притиснув міцно до себе і тримав, поки я не припинила боротися.
— Клер. — Він уперше назвав мене на ім’я, і це налякало мене ще сильніше.
— Клер, — повторив він, послабивши хватку так, щоб я могла подивитися на нього, — хіба не зрозуміло, що я зробив би все, що міг, якби був хоч невеличкий шанс звільнити хлопця? Трясця, він мій прийомний син! Але шансів немає! — Він злегка струсонув мене, щоб підкреслити свої слова.
— Джеймі не хотів би, щоб я ризикував життями чудових людей у марній затії. Ти знаєш це так само, як і я.
Я вже не могла стримувати сльози. Вони палали на моїх крижаних щоках, поки я штовхала його, намагаючись вивільнитися. Але він тримав мене міцніше, намагався силоміць притулити мою голову до свого плеча.
— Клер, люба, — сказав він, голос став ніжнішим. — У мене болить серце за хлопця… і за тебе. Ти можеш піти зі мною. Я заберу тебе в безпеку. У свій дім, — квапливо додав він, відчувши моє напруження. — Не в Леох.
— У твій дім? — повільно сказала я. Жахлива підозра почала формуватися в моїй галові.
— Так, — сказав він. — Ти ж не подумала, що я відвезу тебе назад до Крейнсмура? — він усміхнувся на мить, а потім суворі риси повернулися до серйозного виразу. — Ні. Я заберу тебе до Беннахку. Там ти будеш у безпеці.
— У безпеці? — спитала я. — Чи безпорадна? — він опустив руки від тону мого голосу.
— Що ти маєш на увазі? — ввічливий голос раптом став холодним.
Я сама відчувала холод і загорнулася у плащ, відступаючи від нього.
— Ти не пускав Джеймі додому, кажучи йому, що його сестра народила дитину від Рендалла, — промовила я, — щоб ти і твій дорогоцінний
брат мали шанс заманити його у свій табір. Але тепер він у англійців, і ви втратили шанс керувати власністю через Джеймі. — Я відійшла ще на крок, ковтаючи.
— Ти брав участь у складанні шлюбного контракту своєї сестри. Це ти наполіг — ти і Колум — щоб Брох-Туарахом могла володіти жінка. Думаєш, якщо Джеймі помре, Брох-Туарах належатиме мені — чи тобі, якщо ти зможеш спокусити чи змусити мене вийти за тебе.
— Що?! — судячи з його голосу, він був ошелешений. — Ти думаєш… думаєш, це все якийсь план? Свята Агнесо! Гадаєш, я брешу тобі?
Я захитала головою, тримаючись на відстані. Не довіряла йому.
— Ні, я тобі вірю. Якби Джеймі не був у в’язниці, ти не наважився б сказати мені, що він там: це надто легко перевірити. І навряд чи видав його англійцям ти — навіть ти не міг так вчинити з рідною кров’ю. Та й якби ти так вчинив і про це дізналися твої люди, вони одразу відвернулися б від тебе. Вони пробачають багато чого, але не зраду власного родича. — Поки говорила, я дещо згадала.
— Це ти напав на Джеймі біля кордону минулого року?
Важкі брови здивовано піднялися.
— Я? Ні! Я знайшов хлопця майже мертвим і врятував його! Це схоже на те, що я хотів йому нашкодити?
Під прикриттям плаща я ковзнула долонею по стегну, відшукала заспокійливий бугорок кинджала.
— Якщо це був не ти, то хто?
— Не знаю. — Вродливе обличчя було насторожене, але нічого не приховувало. — Це був хтось із трьох чоловіків — зламаних людей поза законом — які полювали тоді разом із Джеймі. Всі вони звинувачували один одного, а правду виявити не було змоги. — Він знизав плечима, плащ упав з широкого плеча.