Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 132)

Про життя в Нагір’ї точно можна було сказати, що люди ставилися до нього певною мірою фаталістично. Зітхнувши, Дуґал поліз до спорана й кинув малий гаманець під мої ноги.

— Двадцять золотих і тридцять з гаком шилінгів, — сказав він, піднявши брову в мій бік. — Беріть, і хай щастить.

Помітивши мій недовірливий погляд, він захитав головою.

— Ні, я серйозно. Думай про мене, що хочеш. Джеймі — син моєї сестри, і якщо ви зможете його звільнити, най вам Бог помагає. Але ви не зможете. — Його тон свідчив, що це рішення остаточне.

Він подивився на Мертаґа, який усе ще рівно тримав пістолі.

— А от людей не дам. Якщо ви з нею хочете вбити себе, я не можу вас зупиняти. Можу навіть пообіцяти поховати вас по обидва боки від Джеймі. Але ви не заберете в пекло з собою моїх людей, і пістолі не переконають. — Він схрестив руки й відхилився до стіни печери, спокійно дивився на нас.

Долоні Мертаґа не тремтіли, коли цілився. Але він кинув погляд на мене. Чи хотіла я, щоб він вистрілив?

— Я пропоную домовитися, — мовила я.

Дуґал підняв брову.

— У тебе краща позиція для перемовин, ніж у мене зараз, — сказав він. — Що пропонуєш?

— Дозволь поговорити з твоїми людьми, — промовила. — І якщо вони самі захочуть піти зі мною, най так і буде. Якщо ні, ми підемо самі, а ще повернемо тобі гаманець.

Кутик його рота піднявся в кривій усмішці. Він уважно роздивлявся мене, наче оцінював мою переконливість і навички оратора. Потім сів з долонями на колінах і кивнув.

— Домовились, — сказав він.

Ущелину з печерою ми залишили з гаманцем Дуґала й п’ятьма чоловіками, які пішли з Мертаґом і мною: Рупертом, Джоном Вітлоу, Віллі Макмертрі й братами-близнюками Руфусом і Джорді Култерами. Рішення Руперта вплинуло на інших; і я досі згадувала — з відчуттям похмурого задоволення — вираз обличчя Дуґала, коли його приземкуватий лейтенант із чорною бородою подивився на мене задумливо, потім поплескав кинджали на поясі й сказав:

— Так, дівча, чому ні?

До в’язниці Вентворт було кілометрів п’ятдесят п’ять з гаком. Пів години їзди на швидкій автівці по гарних дорогах. І два дні важких

мандрів підмерзлою багнюкою верхи на конях. Часу обмаль. Слова Дуґала лунали в моїх вухах і тримали мене в сідлі набагато довше тієї миті, коли я вже мала впасти від утоми.

Я доводила тіло до межі, щоб триматися в сідлі довгими змореними годинами, але розум міг вільно хвилюватися. Щоб не думати про Джеймі, я гаяла час, згадуючи розмову з Дуґалом у печері. І останнє, що він мені сказав.

Стоячи біля маленької печери, чекаючи, поки Руперт і його друзі приведуть коней з потаємного місця в ущелині, Дуґал зненацька обернувся до мене.

— Для тебе є повідомлення, — сказав він. — Від відьми.

— Від Джейліс? — звісно, мене це налякало.

Я не могла роздивитися його обличчя в темряві, але побачила, як він кивнув ствердно головою.

— Я бачив її раз, — тихо мовив він, — коли прийшов забрати дитину. — За інших обставин я могла співчувати йому, тому, як він бачився востаннє зі своєю коханкою, на яку очікувало вогнище, тримаючи на руках їхню дитину, сина, якого він не зможе визнати. Але мій голос лишався крижаним.

— Що вона сказала?

Він мовчав. Я не знала, чи просто не хотів розкривати інформацію, чи намагався підібрати правильні слова. Схоже, проблема була в останньому, бо він обережно промовив:

— Сказала, якщо я знову тебе побачу, то маю передати дві фрази так, як вона передала їх мені. Перша: «Гадаю, це можливо, але я не знаю». А друга… це були лише цифри. Вона змусила мене повторити їх, щоб я запам’ятав правильно, бо мав передати їх тобі в певній послідовності. Один, дев’ять, шість і сім.

Навіть у темряві я помітила на його обличчі цікавість.

— Це щось означає для тебе?

— Ні, — мовила я і розвернулася до свого коня. Хоча, звісно, про дещо це мені говорило.

«Гадаю, це можливо…». Вона могла мати на увазі лише одне. Думала, хоча не знала напевно, що можливо повернутися крізь коло каменів до свого місця й у свій час. Очевидно, вона сама не спробувала, вирішила залишитися й поплатилася за це. Та вона, певно, мала власні причини. Може, через Дуґала?

А ще мені здалося, що знаю, що означали цифри. Вона назвала їх окремо, щоб зберегти таємницю, бо вже звикла так робити, але всі вони були частинами одного числа. Один, дев’ять, шість, сім.

Одна тисяча дев’ятсот шістдесят сім. Рік її зникнення, рік переходу в минуле.

Я відчула слабке тріпотіння цікавості й глибокий сум. Шкода, що я не побачила слід від вакцинації на її руці раніше! Утім, якби я побачила його раніше, я повернулася б до кола з каменів, можливо, з її допомогою, і… залишила б Джеймі?

Джеймі. Думка про нього була, як свинець у моїй голові, маятник, що повільно розхитувався на кінці мотузки. Часу обмаль. Дорога тяглася нескінченно й похмуро перед нами, іноді повністю зникала в замерзлих болотах чи відкритих ділянках води, які раніше були луками й галявинами. Під холодними краплями, які скоро перетворяться на сніг, ми дісталися потрібного місця ввечері другого дня.

Чорна будівля височіла на тлі похмурого неба. Побудована у формі величезного куба, кожна сторона десь сто двадцять метрів, з баштою на кожному розі, вона могла вмістити триста в’язнів, плюс душ сорок солдат гарнізону разом з їхнім командиром, цивільного губернатора і його помічників, а ще чотири десятки кухарів, прибиральниць, конюхів та інших слуг, необхідних для існування такого закладу, як в’язниця Вентворт.

Я дивилася на зловісні стіни із зеленуватого граніту з Арґайлу понад пів метра завтовшки в основі. Крихітні вікна пронизували стіни тут і там. У кількох замерехтіло світло. Інші, як я зрозуміла, камери в’язнів, залишилися темними. Я зглитнула. Побачивши масивну будівлю з непроникними стінами, колосальними воротами й вартовими в червоних мундирах, я почала відчувати сумніви.

— А якщо… — в роті пересохло, мусила замовкнути й облизати губи, — якщо ми не впораємося?

Вираз обличчя Мертаґа був такий самий, як завжди: похмурий і суворий, вузьке підборідця ховалося в брудному комірі сорочки.

— Тоді Дуґал поховає нас із ним, по боках від нього, — відповів він. — Ходімо, в нас багато справ.

Частина Сьома

Прихисток

35

В’язниця Вентворт

Сер Флетчер Ґордон був низький і огрядний, смугастий шовковий жилет облягав його, немов друга шкіра. З похилими плечима й пухким животом він нагадував велику шинку, що сиділа на стільці губернатора зі спинкою, схожою на колесо.

Лиса голова і яскраво-рожевий колір шкіри лише посилювали таке враження, хоча не кожна шинка могла вразити такими яскраво-синіми очима. Він гортав стос паперів на столі навмисно повільним вказівним пальцем.

— Так, ось тут, — сказав він після нескінченної паузи, поки читав сторінку. — Фрейзер, Джеймс. Звинувачений у вбивстві. Засуджений до повішення. Так, а де постанова про страту? — він знову зробив паузу, гортаючи короткозоро папери. Я глибоко вп’ялася пальцями в атлас своєї сумочки, намагалася зберегти вираз обличчя без емоцій.

— О, так. Дата страти: 23 грудня. Так, він ще в нас.

Я ковтнула, послабивши хватку на сумочці, розривалася між радістю і панікою. Отже, він живий. Ще два дні. І він близько, десь в одній будівлі зі мною. Знання мчало моїми венами з викидом адреналіну, долоні тремтіли.

Я нахилилася вперед на гостьовому стільці, намагаючись виглядати особливо привабливо.

— Можна мені з ним побачитись, сер Флетчер? На хвилинку, може, він… захоче, щоб я щось передала його родині?

Я назвалася англійкою-подругою родини Фрейзер і так доволі легко спромоглася отримати допуск до Вентворта й кабінету сера Флетчера, цивільного губернатора в’язниці. Було небезпечно просити побачення. Не знаючи про моє прикриття, Джеймі міг, сам того не бажаючи, видати мене, якби побачив без попередження. Та я й сама могла себе видати: не впевнена, що зможу зберегти хиткий самоконтроль, якщо побачу його. Наступним кроком було з’ясувати, де саме він перебуває в цій величезній кам’яній кролячій норі, адже шанси знайти його без підказок були майже нульовими.

Сер Флетчер задумливо насупився. Він явно вважав це прохання жінки, яка назвалася знайомою сім’ї засудженого, дурницею, але не був позбавлений почуттів. Врешті-решт, він неохоче захитав головою.

— Ні, моя люба. Ні, боюся, я не можу цього дозволити. У нас зараз досить людно, тож місця для особистих зустрічей немає. І цей чоловік зараз в… — він знову звірився зі стосом паперів, — в одній з найбільших камер в західному блоці з кількома іншими засудженими злочинцями. Для вас було б дуже ризиковано провідувати його там, та й взагалі. Цей чоловік — небезпечний злочинець, зрозумійте. Я наказав тримати його в кайданах з моменту прибуття.

Я знову стиснула сумочку, цього разу щоб утриматися й не вдарити його.

Він знову захитав головою, пухкі груди здіймалися й опускалися від утрудненого дихання.

— Може, якби ви були саме членом родини… — він підняв галову, кліпаючи. Я міцно зціпила зуби, вирішивши нічого не видавати. Хоча трохи хвилювання навіть мало сенс за таких обставин.

— Та, можливо, люба моя… — він наче зненацька щось згадав. Важко підвівся і пройшов до внутрішніх дверей, де стояв вартовий у формі. Він щось пробурмотів чоловіку, той кивнув і зник.

Сер Флетчер повернувся за стіл, зупинившись на шляху, щоб узяти з верхньої частини шафи графин і келихи. Я прийняла від нього келих: потребувала цього.