Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 131)

— Та зараз це не важливо. Двоє з них мертві, третій у в’язниці. За іншу справу, та хіба це щось змінює?

— Напевно, ні. — Було приємно дізнатися, що він не вбивця, хоча міг виявитися ще невідомо ким. Він не мав причини брехати мені зараз: вважав мене цілковито безпорадною, самотньою. Вважав, що може змусити мене робити так, як він хоче. Напевно, так він думає. Я стиснула рукоятку кинджала.

У печері було мало світла, але я стежила уважно й помітила, як нерішучість промайнула миттєво на обличчі, поки визначався, що робити. Він ступив крок до мене, витягнувши руку, але завмер, коли побачив, як я відсахнулася.

— Клер. Моя люба Клер. — Голос тепер був м’який, і він легенько ковзнув долонею з натяком по моїй руці. Тож він вирішив спробувати спокушання, а не примус.

— Я знаю, чому ти так холодно зі мною говориш, чому ти поганої думки про мене. Ти знаєш, що я палаю через тебе, Клер. І це правда, я хотів тебе з тієї ночі Зборів, коли поцілував твої солодкі губи. — Він легенько поклав два пальці на моє плече, поволі рухав ними до моєї шиї. — Якби я був вільний, коли тобі погрожував Рендалл, я одразу одружився б із тобою і відправив його до пекла за тебе. — Він поступово наближався, відтискаючи мене до кам’яної стіни печери. Кінчики його пальців рухалися до мого горла, окреслили лінію застібки мого плаща.

Тоді він, певно, побачив моє обличчя, бо перестав наступати, хоча залишив руку там, де вона була, — притулялася вище швидкого пульсу, що бився у моєму горлі.

— Навіть так, — сказав він, — навіть з моїми почуттями — а я не збираюся більше критися від тебе — навіть так, гадаєш, я кинув би Джеймі, якби була надія врятувати його? Джеймі Фрейзер мені майже як син!

— Майже, — мовила я гірко. — У тебе є справжній син. Чи, може, вже двоє? — Пальці на моєму горлі посилили тиск на мить, а потім зникли.

— Як це розуміти? — і цього разу він уже не прикидався, вся гра зникла. Горіхові очі були уважні, а пухкі губи стислися в похмуру лінію в бурій бороді. Він був дуже великий і дуже близько до мене. Але я зайшла вже надто далеко, щоб перейматися безпекою.

— А так і розуміти: я знаю, хто батько Геміша, — промовила я. Він частково очікував на це, тож не втратив контролю над обличчям, але останній місяць ворожінь не минув даремно. Я побачила крихту шоку, від якої його очі стали ширшими, і раптову паніку, яку він швидко вгамував, що викликало напругу в кутиках його рота.

В яблучко. Хоч і була в небезпеці, я відчула на мить люту радість. Виходить, я таки права, і знання можуть стати зброєю, якої я потребую.

— Знаєш? — тихо сказав він.

— Так, — промовила, — і, гадаю, Колум теж знає.

Це його на мить зупинило. Горіхові очі примружилися, і мені стало цікаво, чи він озброєний.

— Гадаю, якийсь час він думав на Джеймі, — сказала я, дивлячись прямо в його очі. — Через чутки. Вони почалися з тебе, коли ти згодував їх Джейліс Дункан. Навіщо? Бо Колум підозрював Джеймі й почав розпитувати Летішу? Вона не могла довго протриматися проти нього. Чи Джейліс подумала, що ти був коханцем Летіші, і ти розповів їй, що то був Джеймі, щоб погамувати її підозри? Вона ревнива жінка, але тепер у неї немає причин захищати тебе.

Дуґал жорстоко усміхнувся. Крига не залишала його очі.

— Так, вона не зможе, — погодився він, все ще розмовляючи тихо. — Відьма мертва.

— Мертва?! — шок мав бути помітним на моєму обличчі так само, як і в голосі.

Його усмішка стала ширшою.

— О, так, — сказав він. — Її спалили. Запхали ногами в діжку смоли й засипали сухим торфом. Прив’язали до стовпа й підпалили як смолоскип. Відправили до диявола в стовпі полум’я під гілками горобини.

Я думала спочатку, що цей безжальний виклад деталей мав на меті вразити мене, але я помилялася. Відступила вбік і, коли світло осяяло його обличчя, побачила зморшки горя навколо його очей. Тож він картав себе. Але співчуття я не відчула.

— То ти любив її, — холодно промовила я. — І от, що це з нею зробило. І з дитиною. Що ти з цим зробив?

Він знизав плечима.

— Простежив, щоб малюк опинився в хорошому домі. Син, здорова дитина, хоча його мати й була відьмою і зрадливицею.

— А його батько — перелюбник і зрадник, — огризнулась я. — Твоя дружина, твоя коханка, твій племінник, твій брат — є хоч хтось, кого ти не зрадив і не обманув? Ти… ти… — я захлиналася словами, мене нудило від огиди. — Не знаю, чому я здивована, — мовила, намагаючись звучати спокійно. — Якщо в тебе немає вірності до свого короля, немає сенсу думати, що ти міг бути вірним своєму племінникові чи брату.

Різко обернувшись, він обурено подивився на мене. Густі темні брови тієї ж форми, що й у Колума, Джеймі й Геміша, підскочили вгору. Глибоко посаджені очі, широкі вилиці, череп гарної форми — спадщина старого Джейкоба Маккензі була сильна.

Велика долоня з силою стиснула моє плече.

— Мій брат? Гадаєш, я зрадив би свого брата? — чомусь це його образило; обличчя стало темним від гніву.

— Ти щойно в цьому зізнався! — і раптом я зрозуміла. — О, то це ви обидва, — повільно сказала я. — Ви зробили це разом — ти і Колум. Разом, як завжди все робите. — Я відкинула його долоню зі свого плеча.

— Колум не міг бути вождем, якщо ти не воював за нього. Не міг об’єднати клан, якщо ти не мандрував замість нього, щоб збирати плату й вирішувати проблеми. Не міг їздити верхи, не міг мандрувати. І не міг зачати сина, щоб передати владу. А в тебе не було сина від Мори. Ти присягнувся бути його руками й ногами, — я вже починала відчувати істерику, — то чому не можеш бути ще й його піструном?

Дуґал уже не гнівався; він стояв і задумливо роздивлявся мене якийсь час. Вирішивши, що я нікуди не піду, він сів на один з тюків і чекав, поки я завершу.

— То ти робив це, і Колум про це знав. А Летіша цього хотіла? — вже знаючи, якими безжальними вони були, я не здивувалася б, якби брати Маккензі змусили її.

Дуґал кивнув. Його гнів випарувався.

— О, так, сильно хотіла. Вона не зраділа мені, але хотіла дитину — достатньо, щоб пускати мене у своє ліжко три місяці, щоб вдалося зачати Геміша. Це була нудна робота, — додав задумливо Дуґал, прибираючи шматок бруду з каблука чобота. — Я наче спав з теплою мискою молочного пудингу.

— І ти розповів Колуму про це? — спитала я. Почувши напругу в моєму голосі, він підвів очі, і слабка усмішка осяяла його обличчя.

— Ні, — тихо сказав він. — Ні, цього я йому не розповідав. — Він подивився на свої руки, перевернув їх, наче шукав якусь таємницю, сховану в лініях долонь.

— Я розповів йому, — тихо сказав він, не дивлячись на мене, — що вона була ніжною і солодкою, як стиглий персик, з усім, чого чоловік міг хотіти від жінки.

Він зненацька стиснув кулаки й подивився на мене, і короткий проблиск брата Колума промайнув і зник у глузливих очах Дуґала Маккензі.

— Я не назвав би тебе ніжною й солодкою, — зауважив він. — Але все, чого чоловік міг хотіти… — глибоко посаджені горіхові очі повільно рухалися вниз моїм тілом, затрималися на округлостях грудей і стегон, що були помітні крізь розкритий плащ. Одна долоня рухалася несвідомо вперед-назад, легенько гладила м’язи його стегна, поки він спостерігав за мною.

— Хто знає? — сказав він, наче міркував уголос. — У мене може бути ще один син… цього разу в шлюбі. Так, — він нахилив голову оцінювально, дивлячись на мій живіт, — цього ще не відбулося з Джеймі. Може, ти безплідна. Але я спробую. Власність все одно того варта.

Він раптом підвівся і ступив крок до мене.

— Хто знає? — сказав він знову дуже тихо. — Якби я орав цю милу борозну з каштановим волоссям і сіяв у ній глибоко щодня… — тіні на стіні печери зненацька посунулися, коли він ступив ще крок до мене.

— А ти щось не поспішав, — сердито сказала я.

Вираз неймовірного шоку охопив його риси, коли збагнув, що дивлюся не на нього, а на вхід до печери.

— Здалося неввічливим переривати, — сказав Мертаґ, проходячи в печеру слідом за парою заряджених кремінних пістолів. Один він націлив на Дуґала, другим помахував. — Якщо ти не збираєшся приймати останню пропозицію тут і зараз, тобі краще піти. А якщо приймаєш, тоді піду я.

— Ніхто поки що нікуди не йде, — коротко промовила я. — Сядь, — сказала я Дуґалу. Він все ще стояв і витріщався на Мертаґа, як на примару.

— Де Руперт? — запитав він, відшукавши голос.

— О, Руперт. — Мертаґ задумливо почухав підборіддя дулом пістоля. — Напевно, вже дістався Белладрума. До світанку має повернутися, — .додав послужливо, — з діжкою рому, бо думає, що ти попрохав його привезти її. Решта твоїх людей ще сплять у Квінбро.

Дуґал зміг навіть розсміятися, хоча й досить неохоче. Він знову сів з долонями на колінах і кидав погляд то на мене, то на Мертаґа й назад. Якийсь час стояла тиша.

— Ну? — спитав Дуґал. — Що тепер?

А це гарне запитання, зрозуміла я. Здивована зустріччю з Дуґалом, замість Джеймі, шокована його зізнаннями й розлючена його наступними пропозиціями, я не встигла обміркувати, що робити далі. На щастя, Мертаґ був підготовлений краще. Але він і не був занятий боротьбою з розпусними заграваннями.

— Нам знадобляться гроші, — прямо сказав він. — І люди. — Він кинув оцінювальний погляд на згортки біля стіни. — Ні, — задумливо промовив. — Це буде королю Джеймсу. Але ми заберемо те, що в тебе з собою. — Маленькі чорні очі знову подивилися на Дуґала, і дуло одного пістоля ніжно вказало на споран.