Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 133)

Ми випивали вже другий келих, коли солдат повернувся. Він увійшов без запрошення, опустив дерев’яний ящик на стіл біля ліктя сера Флетчера, розвернувся і вийшов. Я помітила, що його погляд затримався на мені, і сором’язливо опустила очі. На мені була сукня, позичена у знайомої Руперта з міста неподалік, і за запахом від сукні й сумочки, що до неї пасувала, я здогадувалася, якою була професія цієї пані. Лишалося сподіватися, що вартовий не впізнав сукню.

Сер Флетчер осушив келих і поставив його, потім підтягнув коробку до себе. Це був звичайний квадратний ящик з необробленої деревини, з розсувною кришкою. На кришці крейдою були накреслені літери. Я могла прочитати їх навіть догори ногами. Там було написано: ФРЕЙЗЕР.

Сер Флетчер відсунув кришку, зазирнув всередину на мить, потім закрив ящик і штовхнув його до мене.

— Особисті речі в’язня, — пояснив він. — Зазвичай ми відсилаємо їх тим, кого в’язень назве родичем, коли його страчують. Та цей чоловік, — він захитав головою, — відмовився казати щось про свою родину. Спроба відчуження, без сумніву. Таке буває, звісно, але це сумно за таких обставин. Мені незручно просити, пані Бошам, але я подумав, що, може, оскільки ви знайомі з родиною, ви могли б особисто відвезти ці речі відповідній людині?

Я не довіряла голосу, але кивнула й сховала ніс у келиху червоного вина.

Сер Флетчер ніби зрадів: чи тому, що здихався ящика, чи тому, що думав, що я скоро піду. Він відхилився з тихим хрипінням і широко усміхнувся мені.

— Це дуже люб’язно з вашого боку, пані Бошам. Знаю, цей обов’язок може бути лише болісним для молодої жінки з почуттями, і я дуже вдячний вам за згоду зробити це, запевняю вас.

— Д-дрібниці, — запиналась я. Змусила себе сісти прямо й забрати ящик. Невеличкий, десь п’ятнадцять на двадцять сантиметрів і глибиною, може, сантиметрів дванадцять. Невелика й легка коробка, в яку вміщалися залишки життя людини.

Я знала, що там були за речі. Три охайно скрученої волосіні; корок із застромленими рибальськими гачками; кремінь і сталь; шматочок скла із затупленими краями; різні малі камінці, які виглядали цікаво або приємно відчувалися між пальцями; висушена лапка крота, яку носили як захист від ревматизму. Біблія — чи, може, вони залишили її йому? Я сподівалася на це. Каблучка з рубіном, якщо її не вкрали. І маленька дерев’яна змія, вирізьблена з вишневого дерева, з ім’ям СОНІ знизу.

Я завмерла на порозі, схопилася за раму пальцями, щоб не впасти.

Сер Флетчер, який ввічливо проводжав мене, одразу опинився поруч.

— Пані Бошам! Вам погано, моя люба? Вартовий, стілець!

Я відчувала поколювання холодного поту, що з’явився по боках на обличчі, але примудрилася усміхнутися й відмовитися жестом від запропонованого стільця. Найбільше у світі я хотіла залишити це місце: мені потрібно було багато свіжого повітря. А ще побути на самоті й поплакати.

— Ні-ні, зі мною все гаразд, — я намагалася звучати переконливо. — Просто… тут, певно, трохи тісно. Ні, зі мною все буде добре. Мій наречений все одно чекає на мене надворі.

Змусивши себе стати прямо й усміхнутися, я дещо придумала. Це могло не спрацювати, але точно не нашкодило б.

— О, сер Флетчер…

Усе ще схвильований моїм виглядом, він був ввічливим і уважним. — Так, моя люба?

— Мені спало на думку… Як сумно, що юнак у такій ситуації віддалився від родини. Тож я подумала… може, він схоче щось написати їм — може, лист із вибаченнями? Я б з радістю відвезла його до… його матері.

— Ви — сама дбайливість, моя люба. — Сер Флетчер тепер зрадів, що я не збиралася впасти на його килим. — Звісно, я спитаю. Де ви зупинилися, моя люба? Якщо буде лист, я накажу віднести його вам.

— Ну, — я вже краще зобразила усмішку, хоч сама відчувала її, як наліплену на обличчя. — Цього я поки не знаю. У мене кілька родичів і близьких знайомих у місті, і в усіх я мушу зупинитися по черзі, щоб нікого не образити. — Я примудрилася витиснути з себе смішок.

— Тож, якщо це вас не обтяжить, мій наречений міг би прийти за листом?

— Звісно, звісно. Це буде чудово, моя люба. Чудово!

Швидко кинувши погляд на графин, він схопив мене під руку, щоб довести до воріт.

— Краще, дівча? — Руперт відсунув завісу мого волосся, щоб подивитися на моє обличчя. — Виглядаєш, як погано засмажений свинячий шлунок. Ось, ліпше випий ще трохи.

Я захитала головою, відмовляючись від фляги з віскі, сіла прямо й провела вологою ганчіркою, яку він приніс, по обличчю.

— Ні, мені вже ліпше.

Мертаґ, який грав мого нареченого, проводжав мене. Я ледь змогла від’їхати подалі від в’язниці, зникнути із поля зору можливих спостерігачів, після чого зісковзнула з коня й виблювала в сніг. Не хотілося нікуди їхати, я ридала, притиснувши до грудей ящик Джеймі, аж поки Мертаґ не підняв мене рішуче, змусив залізти на коня й повіз до невеличкої корчми в місті Вентворт, де оселився Руперт. Ми були в кімнаті нагорі, звідки громаддя в’язниці було ледь помітне в сутінках, що загущалися.

— То хлопець уже мертвий? — широке обличчя Руперта, сховане наполовину за бородою, було чуйним і серйозним, втративши звичну жартівливість.

Я захитала головою і глибоко вдихнула.

— Ще ні.

Вислухавши мою історію, Руперт повільно крокував кімнатою, рухаючи губами, поки міркував. Мертаґ сидів нерухомо, як зазвичай, на його обличчі не було ані натяку на хвилювання. Просто природжений гравець у покер, подумала я.

Руперт повернувся, опустився на ліжко поруч зі мною, зітхаючи.

— Що ж, він ще живий, і це найважливіше. Та я не розумію, що нам робити далі. Ми не можемо потрапити всередину.

— Можемо, — зненацька сказав Мертаґ. — Бо дівчина вигадала лист.

— Ммгм. Хтось один. І лише до кабінету губернатора. Але так, це початок. — Руперт витягнув кинджал і почухав густу бороду кінчиком. — Тільки де ж його там шукати?

— Я знаю, де він, — промовила я, відчувши себе краще, щойно зрозуміла, що мої супутники не здалися, щось починали планувати, хоча наша затія і здавалася безнадійною. — Принаймні, я знаю, в якому він крилі.

— Он як? Гм. — Він прибрав кинджал і продовжив крокувати, а потім завмер і спитав. — Скільки в тебе з собою грошей, дівча?

Я пошукала в кишені сукні. В мене був гаманець Дуґала, гроші, які мене змусила взяти Дженні, і моє намисто з перлів. Руперт відмовився від перлів, але взяв гаманець, висипав монети у містку долоню.

— Вистачить, — сказав він, підкинувши монети, ніби зважуючи. Він глянув на близнюків Култерів. — Ви обидва, хлопці, і Віллі підете зі мною. Джон і Мертаґ можуть залишитися тут із дівчиною.

— Куди ви? — спитала я.

Він висипав монети до свого спорана, залишивши одну, яку задумливо підкидав у повітря.

— О, — мовив він загадково. — Тут є ще корчма на іншому краю міста. Туди ходять вартові в’язниці у вільний час, бо вона ближче, і напої там дешевші. — Він підкинув монету великим пальцем і, повернувши долоню, спіймав її між кісточками.

Я спостерігала, вже розуміючи, що він задумав.

— Он як? — сказала я. — Певно, вони там і в карти грають?

— Не знаю, дівча, не знаю, — відповів він. Руперт ще раз підкинув монету й плеснув у долоні, спіймавши її, а потім розкрив їх, показуючи лише повітря. Він усміхнувся, білі зуби зблиснули в чорній бороді.

— Але можна піти й перевірити, еге ж? — він клацнув пальцями, і монета знову з’явилася між ними.

Наступного дня майже одразу після першої я знову пройшла під шипами опускних ґрат, які охороняли ворота в’язниці з часу її побудови наприкінці шістнадцятого століття. Вони не втратили загрозливого виду за майже двісті років існування, і я торкнулася кинджала в кишені задля сміливості.

Сер Флетчер зараз мав розбиратися з обідньою трапезою згідно з інформацією, яку Руперт і його помічники-шпигуни здобули від вартових в’язниці під час їхнього набігу минулого вечора. Вони увійшли, хитаючись, з червоними очима й смородом елю майже на світанку. У відповідь на моє питання Руперт сказав лише: «О, дівча, для перемоги потрібна удача. Але потрібно вміти програвати!», згорнувся в кутку й міцно заснув, а я роздратовано крокувала кімнатою, як робила всю ніч.

Він прокинувся за годину з ясними очима й головою і виклав основи плану, над втіленням якого я зараз працювала.

— Сер Флетчер не дозволяє нікому й нічому переривати обід, — мовив він. — Той, хто шукає його в цей час, має чекати, поки він не закінчить з їжею і напоями. А по обіді він зазвичай іде у свою кімнату й троха спить.

Мертаґ, знову граючи мого нареченого, прибув раніше на чверть години, і його легко впустили. Його мали провести до кабінету сера Флетчера й попросити зачекати. Там він мав обшукати кабінет заради плану західного крила і, якщо пощастить, ключів, що могли відчинити камери.

Я трохи затрималася, дивилася на небо, щоб відстежити час. Якщо я прийду раніше, ніж він сяде їсти, мене можуть запросити на обід до сера Флетчера, що було б дуже незручно. Але знайомі Рупер-та серед вартових, що грали в карти, запевнили його, що звички губернатора не змінювалися. О першій дзвін повідомляв про обід, і за п’ять хвилин по тому подавали суп.

Вартовий на вході був той самий, що й учора. Він здивувався, але ввічливо привітав мене.

— Так досадно, — промовила, — я хотіла, щоб мій наречений приніс серу Флетчеру невеличкий дарунок, відповідь на його доброту до мене вчора. Але виявила, що цей дурень поїхав без нього, тож мені довелося самій їхати з дарунком слідом, сподіваючись наздогнати його. Він вже прибув? — я показала невеличкий згорток, який несла, й усміхнулася, гадаючи, що спрацювало б краще, якби в мене були ямочки на щоках. У мене їх не було, тож я показала яскраві зуби.