Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 135)

Стіна вигиналася в кінці коридору: я дісталася однієї з чотирьох кутових веж — і вежі мали сходи.

Гвинтові сходи починалися за наступним вигином, клиновидні сходинки спускалися запаморочливими маршами, що обманювали око й ламали щиколотки. Занурення з тьмяного світла коридору в морок сходів лише ускладнювало оцінку відстані від одного щабля до другого, і я кілька разів послизнулася, подряпала кісточки пальців і роздерла долоні об кам’яні стіни, щоб утриматися.

Та східці мали й одіту перевагу. Через вузьке віконечко, яке залишили, щоб сходи не були в цілковитій темряві, я бачила головний двір. Тепер я хоча б могла орієнтуватися. Невелика група солдатів вишикувалася рівними червоними рядами для огляду, але явно не дивилася на швидке покарання шотландського бунтівника. Надворі стояла шибениця, чорна і зловісна, але порожня. Її вигляд був наче удар у живіт. Завтра вранці. Я бігла зі стукотом сходами, не звертаючи уваги на подряпані лікті й забиті пальці ніг.

Діставшись дна з шарудінням спідниці, я зупинилася й слухала. Мертва тиша навкруги, але цією частиною замку користувалися: на стінах були смолоскипи, що фарбували гранітні блоки плямами червоного мерехтіння, за краями кожного такого озерця була темрява, що тягнулася до озерця світла від наступного смолоскипа. Дим від смолоскипів висів сірими завитками вздовж склепінчастого даху коридору.

Звідси був лише один шлях. Я пішла, все ще стискаючи кинджал напоготові. Було моторошно тихо крокувати цим коридором. Я бачила вже схожі підземелля, як туристка, коли дивилася на старовинні замки з Френком. Але тоді величезні блоки граніту втрачали загрозливість завдяки світлу люмінесцентних ламп, що висіли під арками стелі, яка нагадувала печеру. Я згадала, як тремтіла від самого лише вигляду цих сирих кімнат навіть у ті дні, коли ними не користувалися вже більш ніж століття. Дивлячись на залишки старих жахливих звичаїв, товстезні двері й іржаві кайдани на стіні, я думала, що можу собі уявити катування в’язнів у цих відразливих камерах. Зараз я могла розсміятися від власної наївності. Існує таке, як казав Дуґал, що неможливо уявити.

Я рухалася навшпиньки повз зачинені двері, достатньо товсті, щоб сховати всі звуки всередині. Нахиляючись до підлоги, я зазирала під кожні двері в пошуках смужки світла. В’язнів кинули б гнити в пітьмі, але Рендалл потребував світла для того, що робив. Підлога тут була липка від давнього бруду, вкритого товстим шаром пилу. Цю частину в’язниці зараз явно не використовували, але смолоскипи вказували на те, що хтось тут був.

За четвертими дверима по коридору було світло, яке я шукала. Я прислухалася, ставши навколішки, притиснувши вухо до щілини, але почула лише тихий тріск вогню.

Двері виявились незачинені. Я легенько штовхнула їх, обережно зазирнула крізь щілину всередину. Джеймі був там: сидів на підлозі біля стіни, зіщулившись, голова була між колін. Він був сам.

Кімната була маленька, але добре освітлена жаровнею простого, але приємного вигляду, де жваво палав вогонь. Як на підземелля тут було, на диво, затишно; кам’яні плити були частково вичищені, а до однієї стіни тулилося мале похідне ліжко. В кімнаті було ще два стільці й стіл, на якому стояли різні речі, зокрема, велика олов’яна фляга і чашки, вирізані з рогу. Сцена вражала, адже моя уява малювала жахіття з мокрими стінами і щурами. Я здогадалася, що, певно, офіцери гарнізону облаштували це місце як затишний притулок, щоб розважатися з жінками, яких вони могли вмовити прийти до них у в’язницю. Тут можна було усамітнитися, на відміну від казарми.

— Джеймі! — тихо покликала я. Він не підняв голови й не відповів мені, і я відчула тріпотіння страху. Завмерши, лише щоб причинити за собою двері, я швидко перетнула кімнату й торкнулася його плеча.

— Джеймі!

Тоді він підвів очі: обличчя було мертвотно-бліде, неголене й вкрите холодним потом, яким просякло і його волосся, і сорочка. В кімнаті смерділо страхом і блювотинням.

— Клер! — він насилу ворушив пересохлими й потрісканими губами. — Як ти… Негайно забирайся звідси: він скоро повернеться.

— Дурниці. — Я оцінювала ситуацію якомога швидше, сподіваючись, що зосередження на справі послабить відчуття задухи й допоможе розтопити великий шматок криги внизу мого живота.

Джеймі був прикутий за щиколотку до запору в стіні, але обмежений лише цим. Мотузка лежала посеред мотлоху на столі.

Нею явно користувалися: на його зап’ястках і ліктях були червоні сліди.

Мене ошелешив його стан. Він явно був ледь притомний, і всі лінії його тіла говорили про біль, але я не бачила помітної шкоди. Не було видно крові чи поранень. Я впала на коліна й почала методично підбирати ключі з моєї в’язки до кайданів на його щиколотці.

— Що він з тобою зробив? — спитала я тихо: боялася повернення Рендалла.

Джеймі хитався там, де сидів, краплі поту були сотнями крихітних перлин на його шкірі. Він ледве розплющив очі на мить від мого голосу. Рухаючись неймовірно обережно, він підняв лівою рукою річ, яку тримав на колінах. Це була його права кисть, майже невпізнанна як людська кінцівка. Гротескно роздута, вона тепер була набряклим мішком в червоних і багряних плямах, пальці висіли під божевільними кутами. Білий уламок кістки стирчав крізь розірвану шкіру середнього пальця, і струмок крові заплямував кісточки, які набрякли до безформних бугрів.

Людська кисть — це складна й делікатна система суглобів і кісточок, що обслуговуються і контролюються мережею з мільйонів крихітних нервів, неймовірно чутливих до дотику. Одного зламаного пальця вистачить, щоб сильний чоловік впав на коліна від нудотного болю.

— Плата, — сказав Джеймі, — за його ніс… з відсотками.

Я витріщалася мить на це видовище, а потім сказала голосом, який не впізнала як свій:

— Я вб’ю його за це.

Рот Джеймі слабко смикнувся, проблиск гумору пробився крізь маску болю й запаморочення.

— Я притримаю твій плащ, Сассенах, — прошепотів він, знову заплющив очі й припав до стіни, не маючи сил сперечатися з моєю присутністю.

Я повернулася до боротьби з замком, зрадівши тому, що руки вже не тремтіли. Страх зник, його замінила сліпуча лють.

Я двічі перевірила всі ключі на в’язці, але не знайшла той, що спрацював би на замку. Долоні спітніли, ключі ковзали в пальцях, наче пічкурі, коли я почала перевіряти знову найбільш імовірні. Моя приглушена лайка вивела Джеймі зі ступору, і він повільно нахилився, щоб подивитися, що я роблю.

— Не треба шукати ключ, який там провернеться, — сказав він, спираючись плечем на стіну, щоб не впасти. — Якщо один підійде за довжиною, можна відкрити замок сильним ударом по його головці.

— Ти вже бачив такі замки? — я хотіла утримати його при тямі, щоб він розмовляв. Йому доведеться йти, якщо ми хочемо залишити це місце.

— Таким я вже був прикутий. Спершу мене прикували у великій камері з багатьма іншими. Хлопчина, на ім’я Райлі Ленстерман, був прикутий поруч зі мною; сказав, що побував майже у всіх в’язницях Ірландії і вирішив спробувати шотландську для зміни обстановки. — Джеймі було складно говорити. Він теж розумів, як і я, що мав бути притомний, тож примудрився навіть слабко усміхнутися. — Він багато розповів про замки й не тільки, показав, як можна зламати ті, що на нас, якби ми мали металевий стрижень, чого в нас не було.

— То розкажи мені.

Він сильно пітнів від зусиль, яких потребувала розмова, але здавався більш пильним. Зосередженість на проблемі з замком наче допомогла.

За його вказівками я знайшла підхожий ключ і запхала його якомога глибше. За словами Райлі, сильний удар прямо по голівці ключа змусить інший кінець вдарити по пружинах і розкрити замок. Я озиралася в пошуках інструмента, що годився б для удару.

— Візьми киянку на столі, Сассенах, — сказав Джеймі. Я помітила похмуру ноту в його голосі, кинула погляд на його обличчя, потім на стіл, де лежала дерев’яна киянка середнього розміру, ручка була обмотана просмоленим шнуром.

— Це ось цим… — з жахом почала я.

— Так. Притули кайдани до стіни перед ударом, дівча.

Боязко стиснувши ручку, я підняла киянку. Притиснути залізні кайдани належним чином до стіни було складно, бо задля цього Джемі мав би просунути прикуту ногу під другою і притиснути коліно до стіни на дальньому боці.

Перші два удари були надто слабкими й боязкими. Огорнувши себе рішучістю, як плащем, я вдарила по округлій головці ключа якомога сильніше. Киянка зісковзнула з ключа і вгатила Джеймі ненавмисним, але сильним ударом по щиколотці. Він відсахнувся, втратив рівновагу і впав, мимоволі потягнувся правою рукою, щоб зупинити падіння, жахливо застогнав, його правиця зім’ялася під ним, а плече вдарилося об підлогу.

— О, дідько, — втомлено сказала я. Джеймі знепритомнів, і я не могла його звинувачувати. Скориставшись тим, що він тимчасово не рухався, я повернула його щиколотку, щоб кайдани були зафіксовані, і рішуче вдарила по вставленому ключу, але результату не помітила. Я похмуро думала про ірландських слюсарів, коли двері поруч зі мною зненацька розчинилися.

На обличчі Рендалла, як і Френка, дуже не часто відображалося те, про що він думав, а здебільшого воно зберігало ввічливий і непроникний фасад. Але в цю мить звична врівноваженість полишила капітана, і він завмер на порозі, роззявивши рота майже так само, як чоловік, що прибув із ним. Кремезний чоловік у формі, вкритій плямами й дірами, цей помічник мав похиле чоло, плаский ніс і широкі пухкі губи — риси якогось типу розумової відсталості. Вираз його обличчя не змінився, поки він визирав з-за плеча Рендалла, його наче не цікавили ані я, ані непритомний чоловік на підлозі.