Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 134)

Цього, схоже, вистачило. Мене впустили й повели коридорами в’язниці до кабінету губернатора. Хоча ця частина замку була пристойно обставлена меблями, все одно було зрозуміло, що це місце могло бути лише в’язницею. Тут був специфічний запах, так я уявляла дух злиднів і страху, хоча, напевно, це був лише сморід давнього бруду й відсутності каналізації.

Вартовий дозволив мені йти коридором попереду нього, крокував слідом ледь помітно, щоб не наступити на мій плащ. І добре, що він так робив, бо я завернула за ріг до кабінету сера Флетчера лише на кільканадцять сантиметрів попереду нього і встигла побачити у відчинених дверях Мертаґа: він тягнув непритомного вартового за величезний стіл.

Я відсахнулася на крок і впустила згорток на кам’яну підлогу. Розбилося скло, і повітря заповнив сильний аромат персикового бренді.

— Ой, лишенько, — мовила я, — що ж я наробила?

Поки вартовий кликав в’язня прибрати безлад, я ввічливо пробурмотіла, що почекаю сера Флетчера в його кабінеті, прослизнула всередину й квапливо зачинила за собою двері.

— Що ти, трясця, накоїв? — загарчала я на Мертаґа. Він відвів очі від тіла, яке обшукував, не злякавшись мого тону.

— Сер Флетчер не тримає ключі у своєму кабінеті, — тихо повідомив він, — але в цього хлопця є в’язка.

Він витягнув велике кільце з мундира вартового, але обережно, щоб ключі не дзенькали.

Я впала навколішки позаду нього.

— О, чудово! — сказала я. Окинула поглядом непритомного солдата, він принаймні дихав. — А як щодо плану в’язниці?

Він захитав головою.

— Цього теж немає, але мій друг тут розповів трохи, поки ми чекали. Камери засуджених на одному поверсі з кабінетом, посеред західного коридору. Але камер три, і я не міг розпитувати далі — він вже був напружений.

— Сподіваюся, цього вистачить. Добре, віддай мені ключі і йди.

— Я? Це ти маєш піти, дівча, і швидше. — Він кинув погляд на двері, але звуків з того боку не було.

— Ні, це маю бути я, — промовила, знову тягнучись за ключами. — Слухай, — я говорила нетерпляче. — Якщо вони наштовхнуться на тебе, коли ти блукатимеш в’язницею з в’язкою ключів, а тут ще виявлять непритомного вартового, нам обом гаплик, бо чому тоді я не викликала допомогу?

Я вихопила ключі й насилу сховала їх у кишеню.

Мертаґ все ще не поспішав довіряти, але підвівся.

— А якщо тебе спіймають? — спитав він.

— Я зомлію, — сказала я впевнено. — А коли отямлюся — згодом, — скажу, що побачила, як ти вбивав вартового, і втекла від жаху, не знаючи, куди йду. Заблукала, поки шукала допомогу.

Він повільно кивнув.

— Так, добре. — Він попрямував до дверей, потім завмер.

— Але чому я… о. — Він швидко підійшов до стола, витягнув одну шухляду, потім другу, перемішав вміст однією рукою та розкидав речі на підлозі другою.

— Крадіжка, — пояснив, повертаючись до дверей, прочинив їх і визирнув.

— Якщо це крадіжка, хіба ти не маєш щось забрати? — зауважила я, шукаючи щось невелике, що легко було нести. Підняла емальовану табакерку. — Може, це?

Він нетерпляче махнув мені покласти це назад, все ще визираючи у щілину.

— Ні, дівча! Якщо мене спіймають з речами сера Флетчера, мене повісять. Спроба крадіжки — це лише побиття чи каліцтво.

— О. — Я швидко опустила табакерку і встала позад нього, визираючи з-за його плеча. Коридор здавався порожнім.

— Я піду першим, — мовив він. — Якщо когось зустріну, я їх відволічу. Порахуй до тридцяти, потім іди слідом. Зустрінемося в ліску на півночі. — Він відчинив двері, але завмер і обернувся.

— Якщо тебе спіймають, не забудь викинути ключі.

Я не встигла відповісти, він прослизнув у двері, наче вугор, і попрямував коридором, тихий, ніби тінь.

Здавалося, на пошуки західного крила пішла вічність, поки я рухалася коридорами старого замку, визирала з-за кутів і ховалася за колонами. Дорогою побачила лише одного вартового, але змогла уникнути зустрічі з ним, відсахнувшись за ріг і притиснувшись до стіни. Серце калатало, поки він проходив повз.

Та щойно я знайшла західне крило, вже не мала сумнівів, що опинилася в потрібному місці. У коридорі були троє величезних дверей з крихітними заґратованими віконцями, крізь які я могла побачити лише частину приміщення.

— Раз-два, три-чотири, — пробурмотіла я під ніс і попрямувала до центральної камери. Ключі на в’язці були немарковані, але різного розміру. Один з трьох великих явно мав відчинити замок переді мною. Звісно, це був третій. Я глибоко вдихнула, коли замок клацнув, а потім витерла спітнілі долоні об спідницю і штовхнула двері.

Я божевільно шукала серед смердючої маси людей, переступала через витягнуті ноги, штовхала зі шляху важкі тіла, що рухалися з жахливою млявістю. Метушня, яку викликала моя несподівана поява, поширювалася; ті, хто спали серед бруду на підлозі, почали сідати, прокинулися через хвилі здивованого бурмотіння. Деякі були приковані до стін, ланцюги гриміли і дзенькали в тьмяному світлі, коли вони рухалися. Я схопила одного з чоловіків, що стояли, шотландця з каштановим волоссям у рваному жовто-зеленому тартані. Кістки його руки під моєю долонею були жахливо близько під шкірою. Англійці не витрачали на в’язнів багато їжі.

— Джеймс Фрейзер! Високий і рудий! Він у цій камері? Де він?

Він уже рухався до дверей з іншими, хто був без кайданів, але зупинився на мить і подивився на мене. В’язні вже збагнули, що коїться, і прямували до відчинених дверей навалою, що шкутильгала, визираючи й тихо розмовляючи між собою.

— Хто? Фрейзер? О, вони забрали його вранці. — Чоловік знизав плечима і штовхнув мої руки, намагаючись відігнати мене.

Я схопила його за пояс так міцно, що він зупинився.

— Куди забрали? Хто його забрав?

— Не знаю, куди, але забрав його капітан Рендалл, цей блідий шкідник. — Він нетерпляче смикнувся і вивільнився, а потім попрямував до дверей, кроки рішуче несли його до давньої мети.

Рендалл. Я приголомшено завмерла на мить, поки мене штовхали люди, що втікали, не слухаючи криків закованих. Врешті-решт, я оговталася від ступору й спробувала міркувати. Джорді стежив за замком від світанку. Ніхто не виходив уранці, окрім малої групи з кухні, яка збирала припаси. Тож вони все ще були десь тут.

Рендалл був капітаном; навряд чи в гарнізоні в’язниці був хтось вищий за статусом, окрім сера Флетчера. Тож Рендалл, певно, міг наказати надати йому підхоже місце, де він неквапливо катував би в’язня.

І катування явно були. Навіть якщо все завершиться повішанням, чоловік, якого я бачила у Форт-Вільямі, був катом за своєю суттю. Він не міг відмовитися від шансу пограти з цією мишею, як не міг змінити свій зріст чи колір очей.

Я глибоко вдихнула, рішуче посунула думки про те, що могло статися зранку, і сама кинулася у двері й зіштовхнулася на швидкості з англійським солдатом. Чоловік відсахнувся, хитаючись, на кілька маленьких кроків, щоб втримати рівновагу. Я сама втратила рівновагу, сильно врізалася в одвірок, лівий бік занімів, і я вдарилася головою. Я схопилася за одвірок, щоб не впасти, дзвін у вухах змішався з відлунням голосу Руперта: «В тебе є мить здивування, дівча. Використай її!».

Ще треба з’ясувати, подумала я крізь туман, хто сильніше здивувався. Я шалено шукала навпомацки кишеню, де був кинджал, клянучи власну дурість, бо мала увійти в камеру, вже витягнувши зброю.

Англійський солдат, відновивши рівновагу, дивився на мене, розкривши рота, але я відчувала, що цінна мить здивування вже змарнована. Так і не відшукавши кишеню, я нахилилася й витягнула з панчохи скін-ду рухом, який продовжився вгору з усіх моїх сил. Кінчик леза зустрів солдата під підборіддям, коли він тягнувся до свого пояса. Він спробував підняти долоні до горла, приголомшений, відсахнувся до стіни й повільно сповз нею, поки життя залишало його. Як і я, він прийшов перевірити, не витягши зброю заздалегідь, і ця невеличка помилка коштувала йому життя. Милість Божа врятувала мене від цієї помилки. Більше помилятися я не могла. Відчуваючи холод, переступила тіло, що смикалося, намагаючись не дивитися.

І побігла тим шляхом, яким прибула, до повороту біля сходів. Тут було місце біля стіни, де мене ніхто не помітив би з обох боків. Я притулилася до стіни на мить, затремтіла, і врешті-решт, виблювала.

Витерши спітнілі долоні об спідницю, я витягнула кинджал з прихованої кишені. Тепер це була моя єдина зброя: не було часу й сміливості висмикнути скін-ду. Може, це й на краще, подумала я, витираючи пальці об сукню. Крові було, на диво, мало, і я не хотіла думати про фонтан, який вилетів би, якби я висмикнула ніж.

Тепер з кинджалом у руці, я обережно визирнула в коридор. В’язні, яких я ненавмисно звільнила, пішли ліворуч. Я не знала, що вони збиралися робити, але вони цим явно відволічуть англійців. У моїх пошуках я мала перевірити всі напрямки, але мало сенс триматися якнайдалі від метушні, яку вони викличуть.

Світло з високих вузьких вікон падало навскіс позаду мене; тож це був західний бік замку. Я мала стежити за напрямком руху, бо Руперт чекатиме мене біля південних воріт.

Сходи. Я змушувала занімілий розум думати, намагалася здогадатися, яке місце шукаю. Якщо ти хотів когось катувати, ти, певно, шукав усамітнене й звуконепроникне приміщення. Ці дві умови вказували, що найімовірнішим місцем було ізольоване підземелля. І в таких замках підземелля були зазвичай глибоко, тонни землі заглушали будь-які крики, а темрява приховувала жорстокість від сторонніх очей.