Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 128)

Вона помітила мій погляд і кивнула.

— Так, скоро мені доведеться повернутися. Пані Крук годує малу козячим молоком і водою з цукром, та вона не зможе без мене довше, як і я без неї. Але мені не хотілося б залишати тебе саму.

Я теж не хотіла думати про те, як буду сама полювати серед Шотландського нагір’я на чоловіка, який міг бути де завгодно, але намагалася виглядати сміливо.

— Я впораюся, — мовила я. — Могло бути гірше. Він принаймні живий.

— І то правда. — Вона кинула погляд на сонце, що висіло низько над обрієм. — Але цю ніч я побуду з тобою.

Уночі біля багаття ми майже не розмовляли. Дженні була зайнята думками про свою залишену дитину, а я думала, що робитиму сама, не знаючи тутешньої географії й мови.

Дженні раптом підняла голову, прислухаючись. Я сіла прямо й теж прислухалася, але нічого не почула. Я вдивлялася в темний ліс, куди дивилася Дженні, але не бачила, дякувати Богу, блиску очей в глибинах.

Ми обернулися до вогню: по той бік багаття сидів Мертаґ і спокійно грів долоні над полум’ям. Дженні озирнулася від мого скрику й видала короткий смішок від здивування.

— Я міг перерізати вам обом горлянки, поки ви дивилися у правильний бік, — зауважив чоловічок.

— Та невже? — Дженні сиділа, обійнявши коліна руками. Її долоня миттєво пірнула під спідницю, і в світлі полум’я зблиснуло лезо скін-ду.

— Непогано, — погодився Мертаґ, мудро киваючи. — Маленька Сассенах теж така вправна?

— Ні, — сказала Дженні, повертаючи ніж до панчохи. — Тому тобі й треба бути з нею. Певно, тебе відправив Іан?

Чоловічок кивнув.

— Так. Ви вже знайшли варту?

Ми розповіли йому про свій прогрес. Від новини, що Джеймі втік, — я могла присягнутися — м’яз смикнувся біля кутика його рота, але це не можна було назвати усмішкою.

Врешті-решт, Дженні встала й згорнула свою ковдру.

— Куди ти? — здивовано спитала я.

— Додому. — Вона кивнула на Мертаґа. — Тепер він буде з тобою, тож я тут не потрібна, але є ті, кому я потрібна.

Мертаґ подивився на небо. Місяць, що спадав, був ледь помітний за хмарами, і дрібна мрячка шелестіла в гілках сосни над нами.

— Ліпше вранці. Вітер посилюється, і ніхто не поїде далеко цієї ночі.

Дженні захитала головою й заходилася ховати волосся під хустку.

— Я знаю шлях. І якщо ніхто не буде їхати цієї ночі, ніхто не заважатиме мені на дорозі так?

Мертаґ нетерпляче зітхнув.

— Ти вперта, як твій брат-баран, вибачте. Особисто я не бачу приводу поспішати — навряд чи твій чоловік заманив у ліжко хвойду за час, поки тебе не було.

— Ти не бачиш далі свого носа, дуїн⁴², а це надто коротко, — різко відповіла Дженні. — І якщо ти прожив так довго, не знаючи, що не можна стояти між матір’ю-годувальницею й голодною дитиною, тобі не вистачить клепки навіть для полювання на кабанів, не те що для пошуку людини у вересі.

Мертаґ підняв руки, здаючись.

— О, так, роби, як знаєш. Я не знав, що намагався переконати дику свиноматку. А отримав на горіхи за своє хвилювання.

Дженні неочікувано розсміялася з ямочками на щоках.

— Звісно, отримав, старий пройдисвіт. — Вона нахилилася й підняла важке сідло на коліно. — Тож подбай про мою сестру й повідом, коли ви знайдете Джеймі.

Коли вона обернулася з сідлом до коня, Мертаґ додав:

— До речі, вдома на тебе чекає нова служниця на кухні.

Вона завмерла й подивилася на нього, потім повільно опустила сідло на землю.

— І хто ж це? — спитала вона.

— Вдова Макнаб, — відповів він обережно.

Вона завмерла на мить, рухалися лише хустка й плащ, які тріпотіли від вітру, що посилювався.

— Як? — зрештою спитала вона.

Мертаґ нахилився, щоб підняти сідло. Він підняв його й закріпив попругу, здавалося, одним рухом без зусиль.

— Вогонь, — сказав він, ще раз смикнувши за ремінець стремена. — Обережно перетинай поле: попіл буде ще теплий.

Він склав долоні, щоб підняти її, але вона захитала головою і, схопивши поводи, поманила мене.

— Ходімо зі мною до верхівки пагорба, Клер, якщо ти не проти.

Далеко від вогню повітря було холодне й важке, спідниця, волога від сидіння на землі, чіплялася за ноги, поки я крокувала. Дженні нахилила голову проти вітру, але я бачила її профіль, губи бліді й стиснені від холоду.

— Це Макнаб видав Джеймі варті? — спитала я врешті-решт. Вона повільно кивнула.

— Так. Іан дізнається або ще хтось із чоловіків, не важливо, хто.

Листопад майже закінчився, давно минув День Ґая Фокса, але я раптом уявила пожарище, полум’я стрибало дерев’яними стінами й виростало язиками в соломі, наче передвісник Святого Духа, поки вогонь всередині ревів молитви за проклятих. І всередині опудало, зіщулене в попелі власного вогнища, готове розсипатися чорним пилом, коли наступний порив холодного вітру пронесеться над його домом. Іноді межа між справедливістю й жорстокістю ледь помітна.

Я відчула, що Дженні уважно дивиться на мене із запитанням, подивилася в її очі й кивнула. Цього разу ми стояли разом по один бік цієї похмурої довільної межі.

Ми зупинилися на верхівці пагорба, Мертаґ лишався темною цяткою біля вогнища внизу. Дженні пошукала в боковій кишені спідниці, а потім вклала в мою долоню мішечок із замші.

— Плата з Дня чверті року, — сказала вона. — Може знадобитися.

Я спробувала повернути гроші, наполягаючи, що Джеймі не хотів би, щоб я забирала гроші, які були потрібні для існування ферми, але вона не слухала. Джанет Фрейзер, удвічі менша за свого брата, не поступалася йому у впертості.

Переможена, я змирилася й надійно сховала гроші в глибини власного одягу. Дженні наполягла, щоб я взяла ще і її маленький скін-ду.

— Це Іана, але в нього є ще один, — сказала вона. — Сховай у панчоху, зачепи за підв’язку. Не прибирай його далеко, навіть коли лягаєш спати.

Вона замовкла на мить, але, здавалося, хотіла ще щось сказати. І зробила це.

— Джеймі сказав, — обережно промовила вона, — що ти можеш… іноді мені дещо розповідати. І він сказав, що тоді я маю тебе слухатися. То ти… хочеш щось мені розповісти?

Ми з Джеймі обговорювали необхідність підготувати Лалліброх і його мешканців до майбутніх катастроф, спричинених повстанням. Але ми думали, що ще є час. Тепер у мене не було часу, окрім кількох хвилин, за які я мала встигнути передати новій сестрі достатньо інформації, щоб захистити Лалліброх від грози, що наближалася.

Пророкувати — дуже невдячне заняття, подумала я не вперше. Співчувала Єремії з його жалобними піснями, а ще розуміла, чому Кассандра була такою непопулярною. Але нічого не вдієш. На верхівці шотландського пагорба, поки нічний вітер осінньої бурі смикав мене за волосся і спідницю, і вони нагадували простирадла на банші, я повернула обличчя до темного неба й приготувалася віщувати.

— Саджайте картоплю, — сказала я.

Рот Дженні злегка розкрився, і вона зціпила щелепи й жваво кивнула.

— Картопля. Так. Її не знайдеш ближче Единбурга, але я відправлю за нею. Скільки?

— Якомога більше. Зараз її не вирощують у Нагір’ї, але будуть. Це коренеплід, який довго зберігається, а врожайність краща, ніж у пшениці. Займай якомога більше землі посівами, які можна зберігати. Буде голод, жахливий, триватиме два роки. Якщо є земля чи власність, від яких немає користі, продай це за золото. Буде війна, різанина. На чоловіків полюватимуть тут і всюди в Нагір’ї. — Я замислилася на мить. — У будинку є святенницька яма?

— Ні, його будували вже після часів регентства.

— То треба зробити таку чи якусь іншу схованку. Сподіваюся, це не знадобиться Джеймі, — я нервово зглитнула від цієї думки, — але комусь може стати у пригоді.

— Добре. Це все? — її обличчя було серйозне й уважне в тьмяному світлі. Я була вдячна Джеймі за те, що він здогадався попередити її, і за те, що вона довіряла братові. Вона не питала, звідки я це знаю, лише запам’ятала мої слова, і я знала, що вона виконає мої квапливі вказівки.

— Це все. Принаймні з того, що я змогла зараз згадати. — Я спробувала усміхнутися, але вийшло непереконливо навіть для мене.

У неї вийшло краще. Вона коротко торкнулася моєї щоки на прощання.

— Най тобі Бог помагає, Клер. Ми зустрінемося знову… коли ти приведеш мого брата додому.

Частина Шоста