Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 123)

— Ти привіз мій ящик з ліками? Це чудово! — Я зраділа. Деякі лікарські рослини були рідкісними, їх було складно відшукати й належним чином заготувати.

— Але як ти впорався? — спитала я. Щойно оговтавшись від жахів суду над відьмами, я часто думала про те, як мешканці замку сприйняли

мій несподіваний арешт і втечу. — Сподіваюся, труднощів не виникло.

— О, ні. — Він відкусив ще великий шматок, але дочекався, поки той неквапливо спуститься горлом, а потім продовжив відповідь.

— Пані Фіц відклала речі, вже все спакувала. Я одразу пішов до неї, бо не знав, як мене сприймуть.

— Це розумно. Пані Фіц точно не закричала б, побачивши тебе, — погодилася я. Від коржиків підіймалася ніжна пара у прохолодному повітрі, і вони дивовижно пахли. Я потягнулася за одним, важкі браслети з бивнів кабана дзенькнули один об другий на моєму зап’ястку. Я помітила, що Мертаґ дивиться на них, і поправила, щоб він зміг побачити різьблення на срібних кінчиках.

— Хіба не краса? — сказала я. — Дженні каже, що вони належали її матері.

Мертаґ опустив погляд на миску каші, яку пані Крук безцеремонно штовхнула йому під ніс.

— Вони тобі пасують, — пробубонів він. А потім зненацька повернувся до попередньої теми. — Ні, вона не викликала б допомогу проти мене. Я був раніше добре знайомий з Ґленною Фіцґіббонс.

— О, вона була твоїм давнім коханням? — пожартувала я, насолоджуючись недоречною думкою про нього в обіймах пухкої пані Фіц.

Мертаґ холодно підвів очі від каші.

— Вона не була такою, і я був би вдячний, якби ти ввічливо говорила про пані. її чоловік був братом моєї матері. І вона сильно засмутилася через твоє зникнення, до речі.

Я опустила очі, присоромлена, і потягнулася за медом, щоб приховати збентеження. Слоїк стояв у мисці окропу, щоб вміст залишався рідким, і його тепло заспокоювало.

— Вибач, — мовила я, додаючи солодку золоту рідину на коржик, але обережно, щоб не пролити. — Та мені було цікаво, що вона відчула, коли… коли я…

— Вони не одразу зрозуміли, що ти зникла, — сказав без емоцій чоловічок, ігноруючи моє вибачення. — Коли ти не прийшла на вечерю, подумали, що ти затрималася в полях і пішла спати одразу, бо двері кімнати були зачинені. А на наступний день, коли всі обурювалися арештом пані Дункан, ніхто не подумав шукати тебе. Про тебе не згадували, лише про неї, коли донесли новини, і через усе це хвилювання ніхто й не подумав шукати тебе.

Я задумливо кивнула. Ніхто не шукав мене, окрім тих, хто потребував лікування. Я майже весь час проводила в бібліотеці Колума, поки Джеймі не було в замку.

— А як щодо Колума? — спитала я. Це була не лише допитливість. Він справді це спланував, як думала Джейліс?

Мертаґ знизав плечима. Він пошукав поглядом на столі ще щось смачне, не помітив нічого, що йому подобалося, і відхилився, склав зручно долоні на худому животі.

— Коли він почув новини із селища, одразу звелів зачинити ворота й заборонив будь-кому із замку спускатися, щоб не опинилися в натовпі. — Він відхилився сильніше, задумливо роздивляючись мене.

— Пані Фіц думала розшукати тебе на другий день. Сказала, що питала в усіх служниць, чи не бачили вони тебе. Ніхто не бачив, але одній дівчині здалося, що ти пішла до селища — може, тобі довелося сховатися там у будинку.

Одна з дівчат, уїдливо подумала я. Та, яка чудово знала, де я була.

Він тихо відригнув, не намагаючись стримати звук.

— Я чув, що пані Фіц поставила після цього замок догори дриґом, змусила Колума відправити когось до селища, коли переконалася, що тебе немає. І коли вони дізналися, що сталося… — бісики в очах осяяли його похмуре обличчя.

— Вона не все мені розповіла, але я зрозумів, що вона зробила його життя більш неприємним, ніж зазвичай, умовляла піти туди й звільнити тебе силою — але марно, бо він сперечався, що вже нічим не зможе допомогти, і тепер, мовляв, усе залежить від суддів, і так тривало. Напевно, це варто було б побачити, — задумливо сказав він, — дві такі волі в боротьбі одна з одною.

Але, схоже, ніхто з них не переміг і не здався. Нед Ґован, з його даром законознавця до пошуку компромісу, знайшов рішення посередині, вирішивши поїхати на суд не як представник вождя, а як незалежний адвокат.

— Вона вірила, що я можу бути відьмою? — поцікавилась я.

Мертаґ коротко пирхнув.

— Я ще не бачив, щоб літня жінка вірила у відьом, як і молода. Це чоловіки думають, що жінки володіють магією, хоча вони просто створені іншими.

— Я починаю розуміти, чому ти ніколи не одружувався, — мовила я.

— Та невже? — він раптом відсунув стілець і підвівся, вкрив накидкою плечі.

— Я піду. Переказуй вождю мою повагу, — сказав він Дженні, яка повернулася з вітальні, де зустрічала орендарів. — Він буде зайнятий, ясна річ.

Дженні віддала йому великий мішок, зав’язаний на вузол, їжі в якому мало вистачити на тиждень.

— Трохи перекуски на дорогу додому, — сказала вона, усміхаючись йому. — Вистачить, щоб хоча б від’їхати від будинку.

Він запхав вузол мішка за пояс і кивнув, потім розвернувся до дверей.

— Сподіваюся, — сказав він, — а якщо ні, то ти побачиш за пагорбом круків, що збираються клювати мої кістки.

— Ніби вони знайдуть, що там їсти, — цинічно відповіла вона, дивлячись на його худорляве тіло. — На мітлі й на тій більше плоті.

Кисле обличчя Мертаґа не змінилося, але в очах з’явився слабкий блиск.

— Справді? — парирував він. — От що я тобі скажу… — голоси рухалися в коридорі, в них змішалися незлостиві кпини й суперечки, а потім зникли у відлунні з вітальні.

Я сиділа за столом ще мить, неквапливо гладила теплі браслети Еллен Маккензі. Вдалині грюкнули двері, і я опанувала себе й підвелася, щоб зайняти місце господині Лалліброху.

Маєток зазвичай гудів від праці, а в День чверті року просто кипів активністю. Орендарі приходили й відходили весь день. Багато людей затримувалося, лише щоб заплатити, але деякі залишалися на весь день, блукали маєтком, зустрічалися з друзями, пригощалися стравами у вітальні. Дженні, квітуча в синьому шовку, і пані Крук у білій накрохмаленій сукні пурхали туди-сюди між кухнею і вітальнею, а з ними дві служниці, що хиталися під величезними тарелями печива, тістечок, пирогів й інших солодощів.

Джеймі, урочисто представивши мене орендарям, що були присутні у їдальні та вітальні, пішов до свого кабінету з Іаном, щоб приймати орендарів по черзі, обговорити з ними потреби до весняних робіт, порадитися щодо продажів вовни й зерна, відзначити діяльність на землях і все підготувати до наступної чверті року.

Я жваво рухалася кімнатами, спілкувалася з орендарями, допомагала носити їжу, якщо було потрібно, іноді відходила убік і спостерігала за рухом гостей.

Згадавши обіцянку Джеймі літній пані біля ставка, я з цікавістю чекала прибуття Рональда Макнаба.

Він прибув одразу після полудня верхи на високому вузлуватому мулі, хлопчик тримався за його пояс ззаду. Я таємно спостерігала за ними з дверей вітальні, бо було цікаво, чи точною була оцінка його матері.

Я вирішила, що «п’яниця» могло бути перебільшенням, але загалом опис бабуні Макнаб відповідав дійсності. Волосся Рональда Макнаба було довге й жирне, недбало перев’язане шнурком, а комір і манжети посіріли від бруду. Він мав бути на рік чи два молодший за Джеймі, але на вигляд здавалося, що років на п’ятнадцять старший, лице набрякло, малі сірі очиці були тьмяні й налиті кров’ю.

Хлопчик теж був неохайний і брудний. Гірше, як на мене, було те, як він ішов крадькома позаду батька, дивився в підлогу, напружився, коли Рональд розвернувся й різко заговорив до нього. Джеймі, який підійшов до дверей кабінету, теж це побачив, і я помітила, як він обмінявся різкими поглядами з Дженні, яка принесла повний графин на його прохання.

Вона ледь помітно кивнула й передала графин. А потім, рішуче взявши дитину за руку, повела на кухню, кажучи:

— Ходімо зі мною, хлопче. Гадаю, в нас ще залишилося кілька шматочків пирога. Чи ти будеш трошки фруктового тістечка?

Джеймі серйозно кивнув Рональду Макнабу, відійшов, пропускаючи чоловіка до кабінету. Джеймі збирався зачинити двері, спіймав мій погляд і вказав головою на кухню. Я кивнула у відповідь і по-прямувала за Дженні й малим Реббі.

Вони вже приємно спілкувалися з пані Крук, яка переливала пунш з великого казана до скляної миски. Налила трохи в дерев’яну чашку й запропонувала хлопцеві. Той відсахнувся, з підозрою дивлячись на неї, але потім взяв чашку. Дженні спокійно балакала з хлопцем, поки накладала їжу на тарелі, зрідка отримуючи у відповідь якесь невиразне бурчання. І все ж напівдика мала істота потроху розслаблялася.

— Твоя сорочка забруднилася, хлопче, — зауважила Дженні, нахилившись і відтягнувши комір. — Знімай, і я виперу її, поки ти не пішов.

Сказати, що одяг був брудний — це нічого не сказати, але хлопчик відступив, захищаючись. Та я була позаду нього і за сигналом Дженні спіймала його за руки раніше, ніж він встиг втекти.

Він брикався і репетував, але Дженні й пані Крук теж підійшли до нього, і ми втрьох зняли з нього брудну сорочку.

— Ах. — Дженні різко вдихнула. Вона міцно тримала голову хлопця під рукою, і було видно його худу спину. Рани й струпи розсікали плоть по боках від вузлуватого хребта, деякі ще тільки гоїлися, інші були такі старі, що нагадували тіні між ребрами, що повиступали. Дженні міцно притримувала хлопця за шию ззаду, заспокійливо розмовляла з ним, поки відпускала голову. Вона кивнула в напрямку коридору, дивлячись на мене.