Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 116)

— Розпусниця. І кому так пощастило?

— Синові перекладача. Це було в Єгипті. Йому було дев’ять.

— О, тоді ти не винувата. Тебе спокусив старший чоловік. Ще й клятий варвар.

Млин уже було видно внизу, мальовничий, з темно-червоною лозою, що палала на жовтій гіпсовій стіні, і відкритими для денного світла віконницями, чистими, хоча зелена фарба й потріскалася. Вода радісно стікала в канал під нерухомим колесом у ставку біля млина. На ставку навіть були качки: чирки й гоголі зупинилися на відпочинок перед тим, як летіти далі на південь.

— Поглянь, — я зупинила Джеймі на верхівці пагорба, торкнувшись його руки. — Хіба не гарно?

— А ще ліпше, коли колесо у воді крутиться, — сказав він діловито. А потім подивився на мене й усміхнувся.

— Так, Сассенах. Це файне місце. Я плавав тут, коли був малим — там, за вигином струмка, широкий ставок.

Ми спустилися ще нижче пагорбом, і ставок стало видно крізь ширму з верби. А ще хлопців. Вчотирьох вони гралися, плюскалися й репетували, всі були голі.

— Брр, — сказала я, спостерігаючи за ними. Стояла чудова як для осені погода, але повітря було таке холодне, що я раділа, що взяла шаль. — Від одного погляду на них кров холоне.

— О? — сказав Джеймі. — Тоді я її для тебе зігрію.

Кинувши погляд на хлопців у струмку, він відійшов у тінь великого каштана, опустив долоні на мою талію й притягнув мене до себе.

— Ти була не першою дівчиною, яку я поцілував, — тихо сказав він. — Але, клянуся, будеш останньою. — І нахилив галову до мого піднятого обличчя.

Щойно мірошник вийшов зі свого лігва, і нас швидко познайомили, я пішла до ставка, поки Джеймі кілька хвилин слухав пояснення проблеми. Мірошник пішов до млина, щоб спробувати покрутити камінь зсередини, а Джеймі стояв мить, вдивлявся в темні засмічені глибини ставка. Зрештою, він здався і знизав плечима, а потім почав роздягатися.

— Нічого не поробиш, — повідомив мені. — Іан правий: щось застрягло в колесі під шлюзом. Доведеться спуститися й… — Зупинившись, коли я зойкнула, він обернувся до мене.

— А тобі що не так? — спитав він. — Не бачила чоловіка в панталонах?

— Не… не такі — примудрилася вимовити я між нападами сміху. Розуміючи, що доведеться пірнати, він одягнув під кілт щось коротке й неймовірно старе, колись зроблене з червоної фланелі, а тепер у клаптиках різного кольору й текстури. Очевидно, ці панталони спочатку належали тому, хто був на сантиметрів десять з гаком товстіший за Джеймі. Вони ледь трималися на кістках його стегон, складки провисли перед його пласким животом.

— Це твого дідуся? — вирішила я, марно намагаючись придушити хихикання. — Чи бабусі?

— Батькові, — холодно сказав він, зверхньо дивлячись на мене. — Ти ж не думала, що я буду плавати голяка перед дружиною і жителями?

З неабиякою гідністю він зібрав в одній руці зайву тканину й увійшов до ставка. Пройшовши у воді до колеса, він озирався, а потім з глибоким вдихом пірнув, й останнє, що я побачила, це надуте дно панталон із червоної фланелі. Мірошник, визираючи з вікна млина, кричав слова підтримки й давав вказівки щоразу, як прилизана мокра голова пробивала поверхню, аби вдихнути повітря.

Береги ставка густо поросли вологолюбними рослинами, і я за допомогою палиці шукала там коріння мальви й малого гадючника з гарним листям. Уже наповнила половину кошика, коли почула позаду ввічливе кашляння.

Це була дуже стара пані, принаймні такою видавалася. Вона спиралася на палицю з глоду, на собі мала лахи, ліпші часи яких були вже років двадцять тому, бо були надто просторими для змарнілого тіла всередині.

— Добридень, — сказала вона, киваючи так, що голова нагадувала м’ячик. Біла накрохмалена хустка ховала майже все її волосся, але кілька сірих, як залізо, паєм вибилося з-під хустки біля щік, схожих на в’ялені яблука.

— Доброго ранку, — сказала я й почала підводитися, але вона наблизилися на кілька кроків і опустилася поруч зі мною з неочі-куваною грацією. Я сподівалася, що вона зможе знову підвестися.

— Я… — почала я, але, щойно відкрила рота, вона втрутилася:

— Ви — нова пані, звісно. Я — пані Макнаб — усі звуть мене бабуня Макнаб, бо мої невістки всі теж пані Макнаб. — Вона простягнула худу долоню й наблизила до себе мій кошик, зазирнула до нього.

— Коріння мальви — о, це добре від кашлю. А оце краще не використовувати, дівча. — Вона тицьнула в маленьку коричневу бульбу. — Схоже на корінь лілії, але це не він.

— Що ж це? — спитала я.

— Вужачка. З’їси це, дівча, і кататимешся по кімнаті з ногами вище голови. — Вона витягнула бульбу з кошика і з плюскотом кинула в ставок. Потім поставила кошика на свої коліна й почала вправно порпатися серед решти рослин, поки я спостерігала з сумішшю веселощів і роздратування. Задоволена, врешті-решт, вона віддала кошика.

— Що ж, ви не така дурна для дівчати-сассенах, — зауважила вона. — Хоча б можете відрізнити буквицю від лободи. — Вона кинула погляд на ставок, де на мить з’явилася голова Джеймі, гладка, як у тюленя, а потім знову зникла під млином. — Бачу, вождь одружився з вами не лише за гарне личко.

— Дякую, — сказала я, вирішивши сприйняти це як похвалу. Очі літньої пані, гострі, як голки, зосередилися на моєму животі.

— Ще не вагітні? — зауважила вона. — Листя малини, це вам потрібно. Жменю настояти з плодами шипшини й випити, коли місяць зростає, від чверті до повні. А потім, коли спадає від повні до півмісяця, прийміть трохи барбарису, щоб очистити матку.

— О, — сказала я, — ну…

— Я хотіла попрохати вождя про дещо, — продовжила літня пані. — Але, бачу, він зараз зайнятий, тож я розповім про це вам.

— Добре, — знехотя погодилась я, бо все одно не розуміла, як її зупинити.

— Це щодо мого онука, — вона дивилася на мене маленькими сірими очима, що розміром і блиском нагадували шматочки мармуру. — Мій онук Реббі… у мене їх шістнадцятеро, і трьох із них звати Роберт, але один Боб, другий Роб, а малий — Реббі.

— Вітаю, — ввічливо сказала я.

— Я хочу, щоб вождь взяв хлопця конюхом, — продовжила вона.

— Ну, я не можу…

— Справа в його батькові, — промовила вона, нахилившись ближче, наче то була таємниця. — Я не проти, звісно, покарання в разі чого. Я часто казала: не станеш бити, розбалуєш дитину, і Бог знає, що хлопців треба шльопати, інакше не робив би їхню поведінку схожою на поведінку бісенят. Але коли дитина падає на камін, і синець на обличчі хлопця розміром з мою долоню, і це лише за те, що він взяв зайвого коржика з тарілки, то…

— То батько Реббі б’є його? — втрутилась я.

Стара пані кивнула, зрадівши моєму розумінню.

— Б’є. Хіба я не так сказала? — вона підняла долоню. — Звісно, зазвичай я б не втручалася. Чоловік сам вирішує, що робити зі своїм сином, але… ну, Реббі наче як мій улюбленець. І хлопець не винуватий, що його батько п’яниця, хоча й соромно його матері таке казати.

Вона підняла повчально палець, наче гілку.

— Звісно, батько Рональда теж іноді пив. Але він ніколи не бив мене чи дітей — принаймні після першого разу, — задумливо додала вона. Потім зненацька підморгнула мені, щічки стали круглими й твердими, як яблука влітку, і я побачила, якою прудкою і привабливою дівчиною вона мала раніше бути.

— Він ударив мене раз, — зізналася вона, — і я схопила пательню з вогню й жахнула його по голові. — Вона захиталася, сміючись. —

Думала, що вбила його, ридала й тримала його голову на колінах, не розуміючи, що робити вдові з двома дітьми, як їх годувати? Але він отямився, — сухо повідомила вона, — і більше не чіпав мене чи дітей. А я народила тринадцятьох, — мовила вона з гордістю. — І виховала десятьох.

— Вітаю, — щиро сказала я.

— Листя малини, — промовила вона, поклавши заспокійливу долоню на моє коліно. — Повір, дівча, листя малини все зробить. А якщо ні, приходь до мене, і я зроблю напій з ехінацеї й насіння кабачка, додавши туди збите сире яйце. Це скерує сім’я твого чоловіка прямо в утробу, і ти будеш кругла, як гарбуз, до Великодня.

Я кашлянула, обличчя трохи почервоніло.

— Ммгм. І ви хочете, щоб Джеймі, гм, тобто вождь взяв вашого внука у свій дім конюхом, щоб він був подалі від батька?

— Саме так. Реббі чудовий працівник, і вождь не буде…

Обличчя літньої пані завмерло посеред жвавої розмови. Я кинула погляд за своє плече й теж застигла. Червоні мундири. Шестеро драгунів верхи на конях обережно спускалися схилом до млина.

Пані Макнаб здивувала кмітливістю, коли підвелася й сіла на покинуті речі Джеймі, її пишні спідниці все сховали.

Від ставка позаду мене пролунав плюскіт і гучний вдих, коли Джеймі знову з’явився на поверхні. Я боялася покликати чи поворухнутися, це могло привернути увагу драгунів до ставка, але раптова мертва тиша позаду мене натякнула, що він їх побачив. Тишу порушило одне слово, що пролетіло над водою, — тихе, але таке щире.

— От лайно, — сказав він.

Ми з літньою пані сиділи й не рухалися, з кам’яними обличчями спостерігали, як солдати спускалися з пагорба. В крайню мить, коли вони зробили останній поворот стежкою, що вела до млина, вона швидко розвернулася до мене й притиснула прямий, як гілка, палець до зморщених губ. Я не мала говорити, щоб вони не збагнули, що я англійка. Не встигла я навіть кивнути у відповідь, як вкриті брудом зайди зупинилися за метр від нас.

— Доброго ранку, пані, — сказав лідер. Це був капрал, і я зраділа, побачивши, що це не Токіне. Швидкий погляд виявив, що серед них немає чоловіків, яких я бачила у Форт-Вільямі, тож моя хватка на ручці кошика трошки ослабла.