Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 110)

— Що ж, дехто вже радий мене бачити, — сказав він з усмішкою, плескаючи чудовисько по голові. — Це Люк… — він вказав на тер’єра, — а ще Елфін і Марс. Вони брати, файні вівчарки. А це, — він тепло поклав долоню на величезну чорну голову, яка пускала слину від задоволення, — Бран.

— Повірю тобі на слово, — сказала я, боязко простягаючи кулак до носа. — Що він таке?

— Оленячий гончак. — Він почухав нашорошені вуха, цитуючи:

— Отак Фінґал псів обирав:

Очі як терен, вуха, що листя,

Груди, як в коня, лапи, ніби серпи, А хвіст якнайдалі від голови.

— З таким описом ти, мабуть, правий, — сказала я, роздивляючись Брана. — Був би в нього хвіст трохи далі від голови, ти зміг би на ньому кататися.

— Я й катався, коли був меншим — не на Брані, звісно, на його дідусеві, Нерні.

Він поплескав гончака ще раз і випростався, подивився на будинок, взяв вуздечку норовливого Донаса й розвернув його до схилу.

— «Повертається Одіссей додому, вигляд має як жебрак», — процитував грецькою, почувши мої недавні слова. — А тепер, — він похмуро поправив комір, — певно, час піти й розібратися з Пенелопою і її залицяльниками.

Коли ми дісталися подвійних дверей — собаки йшли за нами, гучно дихаючи — Джеймі завагався.

— Треба постукати? — спитала я, трохи нервуючи.

Він здивовано подивився на мене.

— Це мій дім, — сказав і відчинив двері.

Він провів мене домом, ігноруючи кількох наляканих слуг на шляху, ми пройшли повз передпокій і крізь невелику їдальню до вітальні. Там був широкий камін з полірованою полицею, дрібнички зі срібла й скла мерехтіли тут і там від вечірнього сонця. Якусь мить я думала, що кімната порожня, а потім помітила слабкий рух в кутку біля каміна.

Вона була менша, ніж я очікувала. З таким братом, як Джеймі, я уявляла її вищою — хоча б мого зросту, чи навіть більшою, — але ця жінка біля вогню була навряд вища за метр п’ятдесят. Вона стояла спиною до нас, тягнулася за чимось на полиці шафи з порцеляною, і кінці пояса її сукні звисали майже до підлоги.

Джеймі завмер, побачивши її.

— Дженні, — сказав він.

Жінка обернулася, і я встигла помітити чорнильні брови й блакитні очі, великі на білому обличчі, а потім вона кинулася на брата.

— Джеймі! — хоча й маленька, вона змусила його похитнутися від сили обіймів. Його руки рефлекторно обхопили її плечі, і вони трималися мить, її обличчя притискалося до його сорочки, його рука на її шиї була ніжною. На його обличчі змішалися така невпевненість, туга і радість, що я відчувала себе майже порушницею.

Потім вона притиснулася ближче до нього, бурмотіла щось ґельською, і його вираз перетворився на шок. Він схопив її за руки і відсунув від себе, опустивши погляд.

Обличчя були схожі: однакові, на диво розкосі темно-блакитні очі й широкі вилиці. Такий самий тонкий ніс з гострим переніссям, утім, трохи довший. Темноволоса з каскадами чорних кучерів, зібраних ззаду зеленою стрічкою.

Вона була вродлива, з чіткими рисами й алебастровою шкірою. А ще — вагітна, либонь, на останньому місяці.

Губи Джеймі побіліли.

— Дженні, — прошепотів він, хитаючи головою. — О, Дженні. Мо хріе³⁷.

Але тут її увагу відволікла поява малої дитини у дверях, і вона відсунулася від брата, не помітивши його розгубленості. Вона взяла хлопчика за руку й провела його до кімнати, тихо підбадьорюючи. Він трохи відступив, з великим пальцем у роті для заспокоєння, визирав на незнайомців з-за спідниць матері.

А це явно була його мати. У малого були її густі чорні кучері й квадратні плечі, а от обличчя було не її.

— Це малий Джеймі, — сказала вона, з гордістю дивлячись на хлопчика. — А це твій дядько Джеймі, мо хріе, на честь якого тебе назвали.

— Мене? Ти назвала його на честь мене? — Джеймі нагадував бійця, якого щойно з силою вдарили у живіт. Він відступав від матері й дитини, поки не наткнувся на крісло і не впав у нього, наче сила в ногах десь поділася. Обличчя сховав у долонях.

Його сестра цього разу зрозуміла, що щось не так. Невпевнено торкнулася його плеча.

— Джеймі? Що таке, любий? Тобі погано?

Тоді він подивився на неї, і я побачила, що в його очах були сльози.

— Ти неодмінно мала це зробити, Дженні? Гадаєш, я мало страждав через те, що сталося, — адже я допустив, щоб це сталося — що треба було називати Рендаллового байстрюка на мою честь, щоб докоряти мені все життя?

Обличчя Дженні, бліде від природи, втратило залишки кольору.

— Рендаллів байстрюк? — порожньо сказала вона. — Ти про Джо-на Рендалла? Капітана червоних мундирів?

— Так, капітан червоних мундирів. Про кого ще, заради Бога! Ти ж його не забула? — Джеймі оговтався достатньо для свого звичного сарказму.

Дженні уважно роздивлялася брата, піднявши з підозрою брову.

— Ти з глузду з’їхав? — спитала вона. — Чи надто багато випив дорогою сюди?

— Мені не варто було повертатися, — пробурмотів він. Встав, трохи хитаючись, і спробував пройти повз, не зачепивши її. Але вона не відступила й схопила його за руку.

— Виправ мене, брате, якщо я помиляюся, — повільно сказала Дженні, — але мені здалося, що ти натякаєш, що я стала хвойдою для капітана Рендалла. І мені цікаво, що за личинки залізли у твій мозок, щоб ти таке сказав?

— Личинки? — Джеймі розвернувся до неї, гірко скрививши рота. — Хотів би я, щоб так було, я ліпше був би мертвий у могилі, ніж дивився би, як сестра утнула таке. — Він схопив її за плечі й злегка струсонув її з криком. — Чому, Дженні, чому? Мене ледь не вбило те, що ти занапастила себе заради мене. Але це… — Він опустив руки з жестом відчаю, яким вказав на опуклий живіт, що осудливо стирчав під невеликими складками.

Він різко розвернувся до дверей, і літня жінка, яка жадібно слухала з дитиною, що трималася за її спідницю, тривожно відсахнулася.

— Мені не варто було приходити. Я піду.

— Ти цього не зробиш, Джеймі Фрейзер, — різко сказала його сестра. — Спочатку ти вислухаєш мене. Тому сідай, і я розповім тобі про капітана Рендалла, якщо ти хочеш знати.

— Я не хочу знати! Я не хочу про це чути! — Вона наближалася до нього, і він різко відвернувся до вікна з видом на двір. Вона пішла за ним, кажучи: «Джеймі…», але він відігнав її жорстоким жестом.

— Ні! Не говори до мене! Я сказав, що не можу цього слухати!

— О, то он як? — Вона дивилася на брата, що стояв біля вікна, широко розставивши ноги, а долоні поставивши на підвіконні, — він уперто не повертався до неї обличчям. Вона прикусила губу, її лице стало задумливим, а потім блискавично швидко нахилилася, її рука опинилася під його кілтом, наче змія.

Джеймі видав ревіння з чистим гнівом і випростався від шоку. Він спробував розвернутися, але завмер, бо вона явно стиснула міцніше.

— Є розумні чоловіки, — сказала вона мені зі злою посмішкою, — і є звірі, яких підкорюють. З другими нічого не зробиш, поки не спіймаєш їх за яйця. Тепер ти можеш мене спокійно послухати, — сказала вона братові, — або я трохи покручу. То як?

Він не ворушився з червоним лицем, важко дихав крізь зціплені зуби.

— Я вислухаю, — мовив він, — а потім скручу тобі шию, Джанет! Відпусти мене!

Щойно вона послухалася, він обернувся до неї.

— Що ти, в біса, витворяєш? — спитав він. — Намагаєшся зганьбити мене на очах у моєї дружини?

Дженні не вразив його спалах гніву. Вона відхилилася на п’яти, дивлячись на мене і свого брата з насмішкою.

— Якщо вона твоя дружина, гадаю, вона знайома з твоїми яйцями краще за мене. Я особисто не бачила їх відтоді, як ти виріс достатньо, щоб митися самостійно. Трохи виросли, так?

Обличчя Джеймі кілька разів тривожно змінилося, бо цивілізована поведінка боролася з первісним бажанням молодшого брата стукнути сестру по голові. Врешті-решт, вихованість перемогла, і він сказав крізь зуби, намагаючись звучати гідно:

— Забудь про мої яйця. І — ти ж не відчепишся, поки не змусиш мене послухати, — розповідай про Рендалла. Скажи, чому ти не послухалася мого наказу й обрала зганьбити себе і свою родину.

Дженні вперла руки в боки і випросталася на увесь зріст, готова до бою. Вона спалахувала повільніше за нього, але теж мала важкий характер.

— О, не послухалася наказу? Це тебе тривожить, так, Джеймі? Ти знаєш краще, і ми всі маємо слухатися тебе, інакше все зруйнується, звісно. — Вона сердито відскочила. — Та якби я зробила так, як ти сказав, того ж дня тебе вбили б на місці, батька повісили б або кинули до в’язниці за вбивство Рендалла, а землі передали б Короні. А я залишилася б без будинку і родини, і мені довелося б жебрати біля доріг, щоб вижити.

Бліде обличчя Джеймі спалахнуло гнівом.

— Так, і ти обрала продати себе, щоб не жебрати! Та я радше б помер і забрав із собою до пекла батька й землі, і ти це добре знаєш!

— Так, я знаю це! Ти дурник, Джеймі, і завжди таким був! — відповіла його сестра роздратовано.

— Тобі добре таке казати! Тобі мало зруйнувати своє і моє добре ім’я, треба було влаштувати скандал і показувати свій сором усім сусідам!

— Ти не будеш таким чином зі мною розмовляти, Джеймсе Фрей-зер, навіть якщо ти мій брат! Який ще «мій сором»? От телепень…

— Про що я? Коли ти роздулася тут, як скажена жаба? — Він зобразив її живіт, зневажливо махнувши рукою.